Спецпроект

Європа після Другої світової здавалася сповненою нещасть і порожнечі

Мешканці Європи не мали ані сил, ані надії, і в них були на те всі підстави. У Польщі було близько 200 тисяч сиріт, у Югославії, ймовірно, 300 тисяч, і лише в самому Берліні під кінець 1945 року налічувалося 53 тисячі загублених дітей. На вокзалі Лерте у Берліні щодня помирало 10 людей через виснаження, голод та хвороби. У Варшаві кожен п'ятий був хворий на туберкульоз. Євреїв залишилося мало. З тих, кого звільнили, 4 з 10 помирало впродовж кількох тижнів після звільнення: західна медицина була безсила допомогти їм у такому стані.

 

 

Що читаємо? Тоні Джадт. «Після війни. Історія Європи від 1945 року», Київ, Наш формат, 2020.


Ця книжка оповідає історію Європи з кінця Другої світової війни, тож починається з 1945 року — Stunde nul, як цей рік називається в Німеччині, "години нуль".

У післявоєнній Європі особливо гостро бракувало чоловіків. У Совєцькому Союзі жінок було більше за чоловіків на 20 мільйонів. У Трептов, що в передмісті Берліна, у лютому 1946 року на 1105 дорослих жінок припадав 181 чоловік.

У Відні совєцькі солдати зґвалтували 87 тисяч жінок. Поведінка Красної армії не була таємницею: Сталін пояснював, що "треба зрозуміти солдата, який пройшов через кров, вогонь і смерть". Найбільше постраждали німецькі жінки. Від 150 до 200 тисяч "російських немовлят" народилося в совєцькій окупаційній зоні Німеччини між 1945 і 1946 роками.

Впродовж 1939-1943 років Сталін та Гітлер вигнали та депортували близько 30 мільйонів осіб, а після війни розпочався зворотний процес. Етнічні німці тікали з усіх територій за межами Німеччини: британці погодили виселення німецького населення з Судет ще у 1942 році.

19 травня 1945 року президент Чехословаччини Едвард Бенеш оголосив, що "вирішено усунути німецьку проблему в республіці раз і назавжди". Судетські німці втратили громадянство, їхнє майно, котре становило чверть національних статків країни, було націоналізовано, і пізніше майже три мільйони німців було виселено.

З Угорщини виселили 623 000 німців, з Румунії — 768 000, з Югославії — близько пів мільйона, з Польщі — 1.3 мільйона. Найбільше німецьких біженців походило з колишніх східних земель самої Німеччини. Загальна кількість вигнанців сягала 13 мільйонів, яких напрочуд успішно інтегрували в західнонімецьке суспільство.

По завершенню Першої світової війни змінювалися та перекреслювалися кордони, тоді як люди загалом залишалися на місці. Після 1945 сталося протилежне: за одним великим винятком кордони залишилися непорушні, тоді як люди переміщувалися. В результаті постала Європа національних держав, які були етнічно більш однорідні, ніж будь-коли раніше. Народилася нова, "впорядкованіша" Європа.

 
Повоєнне виселення німців із Чехословаччини

Про Голокост мовчали всюди. Ніхто не радів поверненню євреїв, які вижили в концтаборах та вимагали повернення своєї власності. У 1950-х прем'єр-міністр Нідерландів відмовився від участі у спорудженні меморіалу в Аушвіці та назвав це "комуністичною пропагандою". Голокост викреслили з пам'яті європейців.

Найважливішим для розуміння Голокосту для німців виявився однойменний телевізійний серіал, котрий вийшов на екрани в кінці 1970-х. Серіал подивилося близько 20 мільйонів глядачів — більш ніж половина дорослого населення Західної Німеччини.

Чистий продукт американського комерційного телебачення, простий, доступний та емоційний "Голокост" зробив для усвідомлення катастрофи більше, ніж зусилля політиків, союзницька "денацифікація" та програми "просвітлення" разом взяті.

У 1941 році німцям знадобилося лише 806 осіб адміністративного штату, щоб керувати окупованою Норвегією. У Франції нацистам вистачило лише півтори тисячі своїх людей. Французька поліція та війська були настільки надійними, що окрім адміністративного штату призначили лише 6 тисяч осіб німецької цивільної та військової поліції, щоб забезпечувати покору 35-мільйонної країни. У Нідерландах ситуація була аналогічною.

Людям у 1945 році особливо не було чим пишатися, натомість вистачало причин для сорому та провини. Єдиним приводом для гордості був міт Опору, саме тому він мав найбільше значення в Західній Європі — там, де опору насправді було найменше.

Головним об'єктом помсти за злочини нацизму в Польщі ставали євреї: після звільнення країни в перші 4 місяці 1945 року було вбито 150 євреїв. У квітні 1946 року кількість жертв сягнула вже 1200 осіб.

У Норвегії, країні з тримільйонним населенням, перед судом постали абсолютно всі члени "Національної єдності", головної організації, яка співпрацювала з нацистами — 55 тисяч. 17 000 засудили до ув'язнення, 25 осіб стратили.

 
Відкун Квіслінг – норвезький офіцер, політик. Був засновником і головою націоналістичної партії «Національна єдність», з лютого 1942 р. і до кінця Другої світової війни обіймав посаду міністра-президента окупованої німцями Норвегії

У Франції чистка торкнулася близько 350 тисяч осіб і суттєво не вплинула на життя та кар'єру більшості з них. Головним колаборантом виступала сама держава, тож судити простих громадян за той самий злочин не годилося. Зрештою, три з чотирьох суддів на судових процесах у Франції самі служили колабораційному урядові.

На Нюрнберзькому процесі до страти засудили лише 486 винних у воєнних злочинах чи злочинах проти людяності.

Смертні вироки тоді були поширеним явищем та сприймалися без особливого спротиву: життя під час війни знецінилося. Правосуддя насправді зачепило дуже мало кого. Від провини звільняли навіть цілі країни, як-от Австрію, країну з майже семимільйонним населенням, де 700 тисяч були членами НСДАП, ще в 1943 році союзницьким договором визнали "першою жертвою" Гітлера. Ціною таких компромісів був політичний цинізм та гірке розчарування в ілюзіях та надіях.

Денацифікація провалилася, не в останню чергу тому, що якби усіх нацистів засудили, керувати Німеччиною не було б кому: у Баварії в 1951 році 94% суддів та прокурорів мали нацистське минуле; у новоствореному західнонімецькому дипломатичному корпусі 43% були колишніми членами СС, а ще 17 — служили в СД або Гестапо.

Усіх звинувачених керівників промислових концернів IG Farben та Krupp, котрі виробляли в т.ч. газ "Циклон Б", який використовували для масових вбивств у концтаборах, дочасно звільнили з ув'язнення і вони всі повернулися до публічного життя практично без втрат.

Війна знищила 40% житлового фонду в Німеччині, 30% — у Британії, 20% — у Франції. У Варшаві було знищено 90% усього житла. З іншого боку, попри жахливі картини, ключові сектори економіки змогли відновитися неочікувано швидко — у машинобудівній галузі новоутвореної Західної Німеччини внаслідок війни було втрачено лише 6.5% виробничих потужностей.

У деяких країнах воєнних збитків взагалі не було, як в нейтральній Швейцарії, яка усю війну допомагала Гітлеру відмивати та переховувати гроші і забезпечувала до 60% товарів військової промисловості для Німеччини, що оплачувалося золотом.

Швейцарська компанія «Бюрле-Орлікон» навіть у квітні 1945 року (!) продавала Вермахту скорострільні рушниці.

 
Вояки Вермахту із «панцерфаутами», заряди до котрих постачали швейцарські компанії

Швейцарські банки та страхові компанії свідомо привласнювали непристойно великі суми, що належали євреям, які мали там рахунки. За таємною післявоєнною угодою з комуністичною Польщею, яку вперше оприлюднили в 1996 році, Берн навіть пропонував переписати банківські рахунки мертвих польських євреїв на нову владу у Варшаві в обмін на виплату відшкодування швейцарським банкам та підприємствам, які відібрали комуністи, і поляки радісно погодилися.

Після війни швейцарці спочатку були об'єктами презирства з боку міжнародної спільноти, але їхні гріхи швидко забулися, та й нині швейцарський паспорт очолює рейтинг найбажаніших у світі. Блажен, хто не знає історії.

План Маршалла народився як радикальний метод відновити Європу та врятувати від нових загроз фашизму і комунізму. Привабливість комунізму було цілком реальною — до 1947 року 907 тисяч осіб приєдналися до лав Комуністичної партії Франції.

У плані Маршалла взяли участь всі країни Західної Європи, і жодна — Східної, яка опинилися під контролем Совєцького Союзу. На момент, коли допомогу було повністю виплачено, у 1952 році, Сполучені Штати витратили близько $13 мільярдів, що на сьогодні становило б близько $100 мільярдів. План Маршалла спрацював, і вже у 1949 році промислове виробництво перевершило обсяги 1938 року.

Усі держави Східної Європи після закінчення війни мали опинитися під контролем Совєцького Союзу, але була проблема: в Угорщині було приблизно 4000 комуністів, в Болгарії — близько 8000 осіб, а в Румунії партія мала менше 1000 членів серед майже двадцятимільйонного населення.

Совєти могли встановити свою владу лише шляхом репресій та терору. Одразу після окупації країни-сателіти методично перетворювали на свій лад. Спочатку їх грабували: станом на 1948 рік румунські репарації становили 15% національного прибутку СРСР, а угорські — 17%.

План Маршалла влив в Західну Європу $13 млрд, тоді як Сталін витягнув зі Східної приблизно ті самі кошти.

Валютні "реформи" знищували заощадження населення; більше 80% промисловості держав-сателітів перейшло у державну власність. Селяни були приречені перейти до колгоспів. Особливо постраждала висококваліфікована промислова Чехословаччина, яка ще до 1938 року випереджала Австрію та Італію.

 
Народна міліція у повоєнній Чехословаччині. Читайте також: Лютнева драма президента Бенеша

У 1966 році четверо з п'яти польських держслужбовців мали освіту тільки на рівні початкової школи. Країною керував дивовижно неосвічений адміністративний клас. Як писав британський поет Лоуренс Дарелл з Белграду наприкінці 40-х років, "що ж до комунізму, то варто приїхати сюди лише на трохи, щоб дійти висновку, що за капіталізм варто боротися".

У середині 50-х років совєцька Східна Європа розпочала спрямований шлях до "планового" занепаду. Інтелектуали Східної Європи швидко розчарувалися у цій візії майбутнього, тоді як захоплення комунізмом в Західній Європі не зважало ні на що. Тоні Джадт підсумовує, що "захоплення комунізмом у теорії було обернено пропорційне досвіду комунізму на практиці".

Західне інтелектуальне захоплення комунізмом мало тенденцію бути найсильнішим в часи найбільших звірств режиму: у 1935-1939 та 1944-1956 роках. Письменники, митці, вчителі й журналісти захоплювалися Сталіним не всупереч його провинам, а завдяки ним. Комунізм запалював інтелектуалів так, як ані Гітлер, ані (особливо) ліберальна демократія не могли навіть сподіватися.

Великою заслугою Джадта є те, що він не став "шматувати" історію, окремо виділяти, класифікувати та нарізати періоди чи тенденції — книга сприймається як цілком монолітна історія.

Тобто, ні, у книзі таки є розділи, а загалом вона поділена на чотири великі частини, але переходи настільки філігранні, що швів навіть не помічаєш. Джадт може переходити від кінематографу Нової хвилі до аграрної політики Євросоюзу, а спайку між темами помітити не так просто.

Тодішні події багато кому ввижалися провісниками Третьої світової, та насправді в 1950-х Європа увійшла в період нечуваної стабільності. Малі країни підписали угоди з Німеччиною щодо відповідальності за воєнні злочини, Італія та Югославія вирішили конфлікт за Трієст, у 1955 році СРСР відпустив останні 10 000 німецьких військовополонених в обмін на візит Аденавера до Москви.

 
Німецькі військовополонені повертаються додому, 1 квітня 1949 р.

У Західній Європі три десятиліття після поразки Гітлера справді були "славетними": безробіття становило в середньому лише 1.5%, економіка зростала на 5-6% щороку, а населення збільшувалося — на 13% у Великій Британії, на 28% — у Західній Німеччині, на 35% — у Нідерландах.

Після війни не просто народилися мільйони дітей — рекордна їхня кількість вижила. Державні витрати зростали по всій Західній Європі: з 27 до 38% у Франції, з 20 до 32% у Західній Німеччині. Віра в державу — як планувальника, координатора, посередника, доглядача та охоронця — була поширеним і спільним явищем практично в усьому політичному спектрі. Шістдесяті стали апогеєм європейської держави загального добробуту.

Комунізм втратив свої чари для західних інтелектуалів лише після придушення угорської революції російськими танками в 1956 році. 2700 угорців загинули під час бойових дій, 341 особу стратили, в тому числі тодішнього прем'єр-міністра Угорщини Імре Надя, якого повісили в 1958-му.

40 років західна лівиця захоплювалася Росією і пробачала насильство більшовиків, і лише тепер дійшло. Нова лівиця зреклася "старого" Маркса, заплямованого спробою побудувати справжній соціалізм, відкинула ідеї пролетарської боротьби, перевідкрила для себе молодого, "гуманістичного" Маркса та підлаштувала під сучасні смаки й тренди — тепер критикували заможній Захід та ліберальну демократію.

На початку 1960-х 3% землі, яку обробляли приватно, забезпечували третину сільськогосподарської продукції Совєтського Союзу. До 1965 року 2/3 всієї картоплі та 3/4 яєць надходили від приватних господарств. Совєцько-російська імперія виживала лише завдяки за рахунок незаконної "капіталістичної" економіки, яку намагалися не помічати.

Реформатори в Східній Європі намагалися якось покращити комунізм, але закінчилося це 21 серпня 1968 року вторгненням до Чехословаччини 500 тис військових Варшавського договору. Оскільки румунський "фюрер" кондукетор Чаушеску відмовився брати участь у вторгненні, болгарський контингент доправили в Україну літаком.

Важливий був сам факт участі та розподілу відповідальності серед якомога більшої кількості «братніх держав». Ефект придушення «Празької весни» був нищівний — ніколи більше після цього ніхто не припускав, що в основі комунізму лежить народна згода чи уроки Історії. Ніколи більше не намагалися реформувати комунізм. Шістдесяті скінчилися дискредитацією лівиці і останніх ілюзій марксизму.

 
Прага, серпень 1968. Читайте також: Листи з Праги. 1968 рік у матеріалах КГБ

Сімдесяті повсюди знаменувалися рецесією — економічний бум завершився. Показники інфляції злетіли до 10% на рік у Франції, до 15% — у Британії, а в найгірший 1975 рік її рівень сягнув понад 24%. Безробіття зросло до 8-9%. Робочі місця скорочувалися.

Європа зіштовхнулася з національно забарвленим тероризмом — ЕТА в Країні Басків та ІРА в Ірландії. Насилля відродилося також і в Західній Німеччині у формі ліворадикальних рухів, об'єднаних ненавистю до Федеративної Республіки, капіталізму та Штатів, які навіть називали уособленням фашизму.

Друга половина книги присвячена, фактично, поступовому об'єднанню Європи: спочатку у формі Європейської спільноти вугілля і сталі і аж до Євросоюзу як ми його знаємо.

До Європи поступово приєдналися відстала під проводом Антоніу Салазара Португалія, де 32% населення були неписемними, Іспанія, після генерала Франко, та Греція, яка пережила військову диктатуру та скасування монархії. Всі ці країни неочікувано мирно навернулися до парламентської демократії та повернулися до "Заходу".

Міжнародна торгівля країн Ради економічної взаємодопомоги (соцтабору) становила 12% усієї міжнародної торгівлі світу в 1963 році, а станом на 1979 рік зменшилася до 9% і стрімко падала.

Совєцький Союз давно став чистим імпортером зерна, а в період з 1970 по 1982 рік втричі збільшив імпорт продуктів харчування. "Буркіна-Фасо з ракетами", як висловився Гельмут Шмідт, мало лише ядерну зброю.

У Словаччині в 1982 році 45% із 5500 кілометрів річок були "небезпечно" забруднені, 4/5 колодязної води були непридатні для вжитку. Станом на 1983 рік близько 35% усіх чеських лісів помирали або вже були знищені, а третина всіх чеських каналів були настільки забруднені, що не годилися навіть для промислового використання.

Знищення Аральського моря, Чорнобиль, скидання в Північний Льодовий океан та Баренцеве море сотень тисяч тонн списаних атомних морських суден — комуністична економіка знищувала не тільки людей, але й довкілля.

 
4-й енергоблок Чорнобильської АЕС до катастрофи

Совєцька імперія зникла неочікувано легко, пише Тоні Джадт, та позитивно оцінює Міхаіла Горбачова, котрий "був чинником, який це дозволив і пришвидшив".

Ще одним позитивним моментом книги є відверті оціночні судження автора — дуже вже приємно бачити людину з власною думкою, а не стерилізованого стандартами «бібосі» безбарвного робота, який завше намагається збалансувати свою позицію, щоб догодити і вашим, і нашим.

Сучасну історію ми вже приблизно знаємо: Чехословаччина розпалася на дві окремі держави, дві Німеччини, навпаки, об'єдналися, причому дорогою ціною в прямому сенсі цих слів — до кінця 2003 року Західна Німеччина інвестувала в колишню Східну більше 1.2 трильйона євро.

Джадт також неодноразово згадує Україну: він вказує, що в Совєцькій імперії до нашої країни ставилися як до внутрішньої колонії — її природні ресурси експлуатували, за населеннями наглядали, продукти харчування та чорні метали вивозили в інші республіки за дуже субсидованими цінами.

Тоні Джадт опрацював якусь неймовірну кількість тем: він охопив Західну та Східну Європу, політику та економіку, культуру та суспільство, комунізм та капіталізм, розглянув формування історичної пам'яті, розвиток блоків та спільнот.

Бібліографія в кінці книги налічує близько 600 книг; фактологічний матеріал просто гігантський. Книга рясніє унікальними деталями: від витрат на британську зону окупації — Лондон отримував від Німеччини щонайбільше $29 мільйонів репарацій, але витрачав $80 мільйонів на рік, і аж до кількості проданих жіночих капронових панчіх в Західній Німеччині — 900 тисяч пар у 1950 році, тоді як у 1953-му реалізували 58 мільйонів пар — що символізувало післявоєнне економічне відновлення. Книга не тоне у фактах — за деревами видно і ліс.

 
Тоні Джадт

Тоні Джадт створив фантастичну книгу і показав, що фундаментом (чи точкою відліку) Європи, яку ми нині бачимо, справді став кінець Другої світової — "година нуль".

«Після війни» майстерно написана та, що важливо, перекладена, і я повністю погоджуюся з відгуком Володимира Єрмоленка: якщо у вас є час тільки на одну книгу по історії Європи після Другої світової — ось вона.

Придбайте обов'язково, це велике щастя — читати таку літературу українською мовою.

"Сарана з Росії" і розстріли. Як оббирали київських "олігархів"

Як і сьогодні, пересічні люди 100 років тому вірили у ледь не чарівну силу керівних посад в країні. Промовистим прикладом, який яскраво характеризує віру у силу ухвалених постанов, стала ситуація з бензином. Коли навесні 1919-го виникла катастрофічна його нестача, то Раднарком УСРР ухвалив цілком логічне рішення про припинення з 21 березня "видачі бензину та інших сумішей, необхідних для броньовиків і авіації".

Понівечені долі: репресії проти рятівників євреїв у СРСР

Одні з найбільш шанованих та визнаних у світі українців – Праведники народів Світу. На жаль, щодо деяких з них радянська влада проводила політику репресій. Про трагічні долі Праведників у СРСР.

Розстріляний «Кармелюк». Історія Степана Шагайди

«Батько сполотнів, побілів мов стіна. Поки робили обшук, перетрушуючи одяг, білизну, книги, мої іграшки, батькові й мамі не дозволяли розмовляти. І лише коли дозволили на виході попрощатися, мама запитала у батька: «Стьопо, скажи чесно, ти в чому-небудь винен?» «Присягаюся найдорожчим для мене – життям мого сина, що я ні в чому не винен!» – відповів він із сльозами в голосі».

Розстріляний у 38-му, «помер» від інфаркту у 43-му

Якщо у Вашій сім’ї, родині є свідоцтво про смерть, датоване 1950-ми роками, у якому зазначено, що Ваш репресований родич помер в 1943 році від інфаркту міокарда, то тут все ВИГАДАНО – і дата, і причина. Справжнім залишається лише сам факт смерті. Так радянська влада намагалася приховати свою участь у знищенні мільйонів людей без будь-якого слідства.