Спецпроект

"Упражнения с историей по-украински" російською мовою

Ця книга є поясненням російському шанувальнику історії однієї з найважливіших рис і прикмет сучасної України - плюралізму публічного простору.

Що читаємо? Андрій Портнов, історик, відповідальний редактор часопису "Україна Модерна", видав російською мовою "Упражнения с историей по-украински" (Москва, ОГИ, Полит.ру, "Мемориал", 2010). Ця невелика книжечка відкриває серію під загальним девізом "Історія vs Політика".

Що цікавого? Одним із завдань публікації було пояснити російському (в сенсі - "россиянам", а не "русским") шанувальнику історії про те, як побутує - на матеріалі символічної політики - одна з найважливіших рис і прикмет сучасної України - "удивительный плюрализм её публичного пространства". І справді - де знайти країну, де сусідствують пам'ятники радянському генералу Миколі Ватутіну та героям УПА; місто Дніпропетровськ прославляє ім'я більшовицького керманича, маючи на гербі козацьку символіку; а Степан ушанований званням Героя України водночас із червоноармійцем Олексою Берестом, не визнаним радянською владою учасником встановлення "прапора Перемоги" над рейхстагом.

Оце ледве не шизофренічне багатоголосся виростає не з якоїсь природної, притаманної саме українцям, толерантності, а з того, що "наличие нескольких региональных центров с присущими им версиями истории способствует сохранению плюрализма публичной сферы и не позволяет ни одному из нарративов стать господствущим на всей территории Украины. Этот ситуативный плюрализм парадоксальным образом рождается из вынужденного взаимодействия образов прошлого, каждый из которых, взятый в отдельности, достаточно монологичен".

Молодий автор поєднав у збірнику статей різні сюжети (Голодомор, УПА, топоніміка, доля академічної науки в СРСР і тепер тощо). Ідея-фікс - дати читачеві безліч цікавих і часто маловідомих (не забуваймо про громадян РФ як цільову аудиторію!) фактів.

Сучасна Україна - "произведение советской политики", яке від початку незалежного існування "столкнулось с проблемой исторической легитимности". Саме тому в 1993 р. президент Леонід Кравчук прийняв клейноди від президента УНР у вигнанні Миколи Плав'юка.

"Почему по всей Украине легитимными являются такие исторические персонажи, как Богдан Хмельницкий и Леся Украинка? Ответ прост: во всех этих случаях на символическое использование данных персонажей имеется "советская" санкция". Вийти за межі цієї "санкції" за двадцять років незалежності вдалося тільки "першому президенту" Михайлу Грушевському, який само собою ніяким президентом не був, але так треба було для легітимізації самого інституту глави держави.

Можна, звісно, посперечатися з автором, який, услід за Орестом Субтельним, проголошує, що Україна з'явилася на карті світу без "героїчного" періоду "національно-визвольної війни". Адже звитяжна боротьба повстанців у воєнний та повоєнний час, і подвижницька праця шістдесятників, діячів правозахисного руху, якщо врахувати кількість вбитих і засуджених (у певні періоди українців у сталінському та брежнєвському ГУЛАГу було найбільше) - цілком підпадає під визначення "героїчної".

Щоб закінчити з критикою, згадаю й іншу однозначну авторову тезу - "едва ли не главным стимулом в отношении к суверенитету... было ожидание мгновенных материальных благ". Дуже суперечливо. Бо на зламі 80-х швидко піднялися не тільки Галичина, Волинь і Київ, але й Донбас - згадаймо, велелюдні мітинги проти 6-ї статті Конституції - щодо керівної та спрямовуючої ролі КПРС і за республіканський суверенітет. За це виступали мільйони людей, а не за "ковбасу по 2.20". Адресатом референдумної пропаганди осені 91-го року були "не перестроившиеся" радянські люди - тоді ще більшість населення (і понині - вагомий соціокультурний феномен), ігнорувати електоральну вагу якого не можна було.

Чимало місця приділено "історичним" практикам трьох українських президентів. Виявляється, що легендарна многовекторність Леоніда Кучми мала місце і на ділянці політики пам'яті. "Настоящим ноу-хау Кучмы стала регионализация символических исторических мероприятий": тож, Львів відзначав річниці УПА і ЗУНР, Дніпропетровськ - ювілей Щербицького паралельно до київського чествування В'ячеслава Чорновола, який при Щербицькому сидів у Мордовії, Запоріжжя вшановувало будівничих "Дніпрогесу", а Харків - назвою станції метрополітену - маршала СРСР Георгія Жукова. Причому, рішення про це все приймалося в столиці, в адміністрації глави держави, а потім чиновницькою вертикаллю спускалося "на места" до виконання. І вони виконувалися.

Також згадується соломонове рішення Леоніда Кучми найменувати грошову одиницю гривнею (цим підкреслювався зв'язок держави з Руссю), хоча водночас дріб'язок, всупереч традиції, назвали "копійками" (в проекті грошової реформи були "шаги" як у часи УНР).

"Отсутствие последовательной государственной политики памяти в постсоветской Украине во многом поддерживает стабильность общества".

Апофеозом чи радше "апофігєєм" амбівалентності кучмівської влади стало видання двох варіантів офіційної, санкціонованої президентським указом "Книги пам'яті України". В частині накладу в редакційній статті були рядки про ОУН як фашистських наймитів і колаборантів - "разные адресаты получили разную историю!".

Політика недовирішення всіх гострих тем, "неопределённость как способ избежания общественного конфликта", - типова риса української політики. Портнов нагадує як химерно, для галочки, відбулася "дискусія" щодо подій на Волині в 1943 р. Влада, яка мала ресурс, не зробила нічого для донесення своєї ж конструктивної центристської позиції до населення (половина українців в пік "дискусії" нічого не чула про неї - про це свідчать дані соціологів). Прикметно, що тодішній лідер опозиції Віктор Ющенко підписав сильний щемливий текст до Адама Міхніка, але не потурбувався, щоб етапна стаття про українсько-польський конфлікт була одночасно оприлюднена й українською мовою.

На відміну від Німеччини та Польщі "дискуссия же о Холокосте не состоялась даже на уровне элит". Зокрема, й через недалекоглядну, політичну та "сиюминутную" позицію "Нашої України" та БЮТ, які щоправда знайшли час і натхнення захищати свободу слова за версією найтиражнішої на той час газети "Сільські вісті", котра відзначилася серією брутальних антисемітських публікацій.

Доречною є спроба донести до російської публіки суть історичної політики Віктора Ющенка, яка досі сприймається офіційною Москвою та глядачами Пєрвого канала як відверто антиросійська. До слова, єдиним прем'єр-міністром, який пропонував Верховній раді надати статус ветеранів воїнам УПА був... нинішній регіонал Анатолій Кінах. Аналіз публічних виступів екс-президента засвідчує, що він намагався сконструювати реальність в якій було місце і радянському солдату Олесю Гончару та полум'яній членкині ОУН Олені Телізі, і взагалі "практика совмещений, интеграции, казалось бы антагонистических символов - типична для речей Ющенко".

При "націоналістичній" українській владі не постраждали численні меморіали і братські могили воїнам-червоноармійцям. Вони залишились там, де були, їх, само собою, не ліквідовували, іноді хіба "десовєтизували" та "гуманізували", надбудовуючи до них фігури Богородиці, яка оплакує чиїхось загиблих синів (так, приміром, зроблено в містечку Славське на Львівщині).

Водночас варте уваги авторове зауваження, що стилістика побудованих у багатьох містах держави позаідеологічних пам'ятників (солдату Швейку, скрипалю на даху, Паніковському, Проні Прокопівні та Свириду Голохвастому, закоханим, футбольному м'ячу, Рабиновичу тощо) "как правило, менее советская, чем идеологические монументы радикально антисоветского смысла в Галиции". На жаль, це так. Найбільше не пощастило провідникові ОУН, майже всі монументи в його честь несуть тягар монументальної вторинності та радянськості.

Фраза. "Впечатление переизбытка истории и её неизбывной конфликтности сглаживается привычкой многих украинцев просто её не замечать, не "прочитывать" предлагаемый им текст".

Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

"Звичайний фашизм": розбір тез про "священную войну" Росії проти України та Заходу

Один із важливих етапів у формуванні російської квазірелігійної доктрини "русского мира", яка за задумом має стати офіційною державною та релігійною ідеологією путінської Росії, відбувся 27 березня 2024 року. У цей день сталася знакова подія – у Залі церковних соборів Храму Христа Спасителя у Москві під головуванням Московського патріарха Кирила було офіційно затверджено "Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору", який отримав назву "Настоящее и будущее Русского мира".

Німецька весна на Слобожанщині: війська кайзера та українські гайдамаки в спогадах місцевих

Весна 1918 року. Імперська армія Німеччини та Збройні сили Австро-Угорщини разом з Армією УНР звільняють Українську Народну Республіку від більшовиків. Українсько-німецький наступ пролягав через Слобожанщину і зупинився в районі села Лиски. Публікуємо спогади місцевих мешканців, які були свідками визволення Харківщини.