Запрошення українців до консерватизму

Що читаємо? Роджер Скрутон. Консерватизм. Запрошення до великої традиції (Київ: Наш формат, 2022)

Небагато термінів викликають стільки ненависті у прогресивного громадянського суспільства, як «консерватизм», яким таврують однаково вірян Московського патріархату, мусульман і католиків, європейських правопопулістів, британських торі та обидва крила Республіканської партії Сполучених Штатів.

«Запрошення» не змінить такого сприйняття, позаяк це не агітація, а Роджер Скрутон — не місіонер і не популяризатор, його місія скромна — показати основи філософії консерватизму.

Консерватизм у сучасному розумінні — дитя Просвітництва, молода течія, котра відбрунькувалася від класичного лібералізму. Без ліберального індивідуалізму неможливо зрозуміти консерватизм, які сходяться у питанні представницьких форм правління, обмеження влади та основних громадянських прав.

Консерватизм виник як «уточнення ліберального індивідуалізму», що виявляється в повазі до інститутів та традицій рідного суспільства, котрі самі собою містять успадковану мудрість попередніх поколінь.

Потрібне деяке уточнення, позаяк омонімія лібералізму може потягатися навіть з українською філією Московського патріархату, котра спритно маскується під вивіскою «Української Православної Церкви».

Термін «ліберальний» тепер застосовують однаково і до класичного лібералізму особистих свобод, і до «прогресивних» ідей і політики, які виникли після появи соціалізму. Тож спільне коріння консерватизм має із першим, тоді як другому протистоїть.

Один із засновків філософії консерватизму знаходиться в «невидимій руці» Адама Сміта, себто, ідеї, що колективні рішення можуть бути найефективнішими, якщо вони не були частиною безпосередніх намірів.

Концепція розвивається значно ширше економічних взаємодій; австрійська школа [економіки] розвинула «невидиму руку» таким робом, що «не держава, а громадянське суспільство (вільні об’єднання громадян) мають [спонтанні] розв’язання гострих проблем суспільства».

Спонтанність заперечує централізований державний контроль партії чи вождя на користь особистої свободи громадян та їхніх об’єднань.

Успадкований від класичного лібералізму наголос на особистій свободі врівноважується працями мастодонта британського консерватизму Едмунда Берка, котрий заперечував крайній індивідуалізм [французьких] революціонерів, ладних зруйнувати ненависний «старий лад» во ім’я літературних фантазій.

Берк відкинув ідею суспільного договору як угоди між живими на користь «союзу між мертвими, живими і ненародженими», а соціальні традиції розглядав як форму знання, яка дозволила суспільствам самовідтворюватися — інформацію про «нескінченну кількість незнайомців, що жили колись», «вже знайдені відповіді на вічні питання».

Берк захищав «традиційну спільноту вільних об’єднань громадян під загальним верховенством права та територіальним суверенітетом — те, що ми тепер називаємо «нацією». Ця жива та проста ідея жваво відгукується у ці важкі часи.

Підхід британського інтелектуала досить ідеалістичний — вчитель провадить свою історію, тоді як «запрошений» має самостійно опрацювати матеріал. Скрутон цурається егалітарних прийомів спрощення та популяризації та собі на умі ковзає спритно від політиків до філософів.

Лекція британця настільки поміркована й виважена, що до протиставлень чи якихось зіткнень він не вдається навіть тоді, коли й не завадило б: розмежування консерватизму англомовного світу та континентального так і повисає на язикові невисловленим.

Це виглядає компліментарним останньому, позаяк французька (і не лише) течія суттєво відрізняється релігійним сентиментом та акцентом на божественній владі королів.

Наче свідомий такому враженню, британець дарує можливість читачеві «відкинути цю версію консерватизму як реакційну», та пізніше визнає «радикальну секуляризацію англійського консерватизму повоєнного періоду».

Однак пієтет до релігії супроводжує «Запрошення» до самого кінця та видається надмірним.

Скрутон тяжіє до інклюзивності консерватизму, адже поряд з філософами й політичними мислителями постають поети й культурологи.

Поет Метью Арнольд визначив культуру як «прагнення цілковитої досконалості шляхом пізнання всіх питань, які нас найбільше непокоять, найкращого з усього, що думали та казали у світі, щоб обернути потік свіжих і вільних думок проти шаблонних уявлень і звичок».

Останніми Арнольд називав «матеріалістичне та індивідуалістське бачення людського прогресу», що нагадує спротив «”технологічно-утилітарній” манері мислення» у літературного критика Ф.Р. Лівіса.

Поза контекстом цитування поетів й мистецтвознавців може здатися недоречним, тоді як в «Запрошенні» виглядає цілком органічно — консерватизм Скрутона не зводиться до самої політичної місії. Йдеться про культуру, освіченість, світогляд, зрештою мислення — незалежне, оригінальне й навіть ексцентричне.

«Без традиції оригінальність не буде особливою, її навіть неможливо буде по-справжньому відчути» — цей «еволюційний погляд на традицію» британець знаходить в есеях Томаса Еліота.

Щоправда, оригінальність творчої спадщини консервативних діячів, що раз за разом лунає в оцінках Скрутона, водночас і велике нещастя, адже їхні праці нічим не нагадують монолітні ідеології з відповідями на всі питання, доступні та готові для пропагандування.

Мовиться про відсіч соціалізму чи його пізнішім реінкарнаціям у формі інституціоналізованих політкоректності чи рівності. Виглядає так, що консерватизм — це відповідь на ідеології, сторож у дитсадку, який перегріті на сонечку діти ладні загратися й спалити.

За Гегелем, «поглинання громадянського суспільства державою призводить до абсолютного диктату останньої», тож питання «Чи потрібен Україні консерватизм?» виглядає риторичним в країні, яка майже століття слугувала ареною втілення цієї ідеї, а тепер воює з такою державою.

Риторичним, коли диктатура політкоректності як «останнього етапу ліберального індивідуалізму», котра начебто мала забезпечити «остаточну свободу індивіду», втілюється у безжальному цензуруванні будь-яких згадок про тих, хто цю свободу хоче в інших відібрати.

Суспільство, чиї «вільні об’єднання громадян» купують супутники, гнітить історичний спадок викорінювання цієї здатності в зародку, що виливається у пошуки простих рішень, вождизм та «демократичний деспотизм».

Тож воно потребує консервативного запобіжника радикалізму. Зрештою, Україна має багату інтелектуальну традицію консерватизму, яку ніколи не пізно відродити.

«Консерватизм» Скрутона — той випадок, коли обкладинка говорить сама за себе: витримане оформлення розкриває неквапливу бесіду, запрошення від рівного рівного, тут ніхто нікого не перекрикуватиме, а ініціатива слухати має походити від самого слухача.

Консерватизм завжди страждатиме від тягаря захисту позиції, у якій багато вимог і мало обіцянок [нагороди], але комусь треба. Рекомендую.