Спецпроект

Львівська влада видасть свій підручник з історії. Не такий, як у Табачника

Для львівських старшокласників планують видати спеціальний посібник з історії, де були б "правдиві матеріали про історичні події в Україні, а не викривлені Міносвітою".

Львівська міськрада передбачила у бюджеті півмільйона гривень для видання спеціального підручника з історії України.

Отже, гроші є, але як має виглядати книжка і який період історії охоплювати, наразі невідомо, повідомляє "УП.Життя" з посиланням на радіо "Свобода".

Згідно з новою програмою, за якою працюють сьогодні освітяни, уроки історії України скоротили до однієї години на тиждень і викласти учням увесь матеріал педагогам складно, зауважили вчителі історії Львівської СШ № 9 Наталія Сподарик і Леся Курчик.

На їхню думку, варто більше уваги приділяти предметові, бо без знання своєї історії не можна говорити про виховання патріотизму. Учні досить слабенько знають історію своєї держави. Водночас вони захоплюються історією Львова (відвідують факультативи з львовознавства) і цікавляться історією рідного краю. А саме посібників з історії Галичини, визвольного руху нині у школах не вистачає.

"Треба більше зацікавлювати дітей історією рідного краю. Немає факультативу, а варто було б видати і такий посібник про історію Галичини. Бо дітям цікаво, що було з їхніми дідом і бабунею, як мама пережила ці роки, це історія родини", - зазначила Сподарик.

"Школярі найбільше цікавляться історією, яка зачепила їхні родини, коли рідні розповідають їм. Тому така увага до Другої Світової війни. Ми маємо мало книг для учнів з історії Галичини та про визвольний рух. А ще потрібно збільшити кількість годин з історії. Адже у п'ятикласників, коли тільки прищеплюється любов до історії, одна година на тиждень на предмет", - наголосила вчителька Леся Курчик.

Те, що політики маніпулюють історичними фактами викликає у школярів і молоді збайдужіння до вивчення і пізнання історії України, вважає історик Руслан Забілий. Тому у дітей не може бути позитивне ставлення до політизованої історії, це неприпустимо.

Нагадаємо, що 14-15 січня у Львові в Українському Католицькому університеті науковці і вчителі історії з різних регіонів вперше спільно обговорять питання нового підручника з історії України та укладання нової історичної політики в державі.

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?