Помер автор пісні "Наливаймо, браття, кришталеві чаші"

9 квітня на Новому міському кладовищі міста Вишгород (Київська область) поховають кобзаря Віктора Лісовола, який помер 5 квітня.

Про це повідомляє історичний клуб "Холодний Яр".

Віктор Лісовол народився 21 лютого 1931 року на Полтавщині в районному центрі Семенівка. Його батько і старший брат не повернулися додому з Другої світової війни. Мати Віктора Надія навчила сина співати і грати на гітарі. 

У 1950-их Лісовол оволодів мандоліною, написав для неї кілька романсів. Дебют як бандуриста відбувся в жовтні 1971 року в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві.

В 1973 році закінчив студію кобзарського мистецтва при Українському хоровому товаристві, в 1988-му — студію при Капелі бандуристів України.

Віктор Лісовол

У збірнику "50 пісень Віктора Лісовола", який вийшов 2007 року, було представлено лише частину доробку видатного кобзаря – 50 історичних пісень і дум.

Ось назви деяких з них: "Ой під лісом та під Лебедином", "Про Супруна", "Про Харка", "Про Абазина", "З Полтавського бою", "Та йшли наші чумаченьки", "У Києві-граді дзвони задзвонили", "Ой не пугай, пугаченьку", "Сорок тисяч козаченьків ще й чотири", "Дума про отамана Зеленого", "Про братів-отаманів Соколовських і сестру їхню отаманшу Марусю", "Ой не гнися, дуб високий", "Десь на дні мого серця", "Чого ти мною так гордуєш?", "Вставай, народе" та інші.

Найвідомішою піснею Віктора Лісовола стала "Наливаймо, браття..." на слова Вадима Крищенка.

Фрагмент із фільму Єжи Гофмана "Вогнем і мечем". Хоч у 1651 році цієї пісні ще не було, але з часу створення вона стала народною

Прощання розпочнеться 9 квітня о 14:00 у Вишгородському будинку культури "Енергетик" (вул. Івана Мазепи, 9).

Їхати від київського метро "Героїв Дніпра" маршруткою №397 до зупинки "Будинок культури "Енергетик".

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?