АНОНС: Телевізійна ІП - про сварки львів'ян із Грушевським

Львів’яни розсварилися з Грушевським через його авторитаризм, а король Данило ніколи не був Галицьким.

Про це йтиметься в ефірі телепередачі "Історична правда з Вахтангом Кіпіані" на телеканалі ZIK.

Найвидатніший український історик Михайло Грушевський за роки життя і роботи у Львові розсварився чи не з усіма місцевими українськими громадсько-політичними діячами (зокрема і з сусідом Іваном Франком).

Причиною цього, на думку авторитетних українських галичан початку XX століття, була "авторитарність" Михайла Сергійовича.

Сам же майбутній Президент Української Народної Республіки Грушевський закидав тогочасним провідникам української нації, які діяли на території (і за правилами) Австро-Угорської імперії, "надмірний демократизм" під час прийняття найважливіших для нації рішень, який (за його оцінками) переростав у "забалакування проблем".

Про це та про інші маловідомі сторінки "львівського періоду" життя Михайла Грушевського в ефірі телепрограми "Історична правда" у вівторок, 8 жовтня, розповість доктор історичних наук Леонід Зашкільняк.

У другій частині програми історик, співзасновник Українського Геральдичного товариства Іван Сварник пояснить, чому звичне для багатьох іменування фундатора міста Лева – Данила Романовича (з Рюриковичів) Данилом Галицьким є несправедливим і неточним (з погляду історичних фактів).

Дослідник історії Львова – пан Сварник – у дискусії з ведучим програми аргументовано пояснюватиме, чому саме керівника фактично найбільшої на території тогочасної Європи держави (Галицько-Волинської) обґрунтовано називати повноцінним королем.

Ба більше, Данило Романович мав усі підстави на початку XIII століття йменуватися навіть імператором, нарівні з керівниками найвпливовіших тогочасних держав у Західній Європі.

А титулування найвидатнішого очільника Галицько-Волинської держави Данилом Галицьким Іван Сварник вважає намаганням принизити роль і значимість цього державного утворення на догоду російській імперській історіографії.

"Історична правда з Вахтангом Кіпіані" – щовівторка о 22:00 на телеканалі ZIK.

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?