На Кіровоградщині встановили пам'ятник першому українцю-авіатору. ФОТО

В Олександрівці (Кіровоградська область) встановлено пам'ятник уродженцю містечка Левку Мацієвичу - першому українському льотчикові, одному з засновників Української Революційної партії.

Про це Історичній Правді повідомили організатори акції.

Левко Мацієвич (1877-1910) - український корабельний інженер конструктор, громадський і політичний діяч, перший український авіатор. Один із засновників Української революційної партії.

Народився в Олександрівці, навчався в київській гімназії №3 на Подолі. В 1895 році вступив на механічне відділення Харківського технологічного інституту, там приєднався до українофільського гуртка "Студентська громада".

Демонстративно перейшов на українську мову, активно залучав до цього інших. Серед його тодішніх друзів – майбутній класик української літератури Гнат Хоткевич.

Пам'ятник в Олександрівці

1900 року був серед засновників Революційної Української Партії (РУП), із якої згодом виділилися націонал-демократичні сили, що утворять Центральну Раду.

У самій РУП Мацієвич займав радикально-самостійницьку позицію, близьку до позиції Миколи Міхновського

В 1901 році був відрахований за революційну діяльність із інституту, висланий під нагляд поліції у Севастополь, де влаштувався на роботу в порт, зацікавився морською справою, будував військові кораблі, проектував бони й протимінні заслони. Вів революційну агітацію серед севастопольців.

В 1906 році закінчив кораблебудівельне відділення Морської академії в Петербурзі. Проектував підводні човни, в 1907 році спостерігав за будівництвом для імператорського флоту підводних човнів у Кілі (Німеччина).

Левко Мацієвич

В 1908 році захопився авіацією, теорією та практикою повітроплавання. У травні 1910 року, після оголошення про створення імператорського повітряного флоту, очолив групу з семи офіцерів, відряджених до Франції для вивчення техніки пілотажу і закупівлі літаків.

Постійно літав на апараті "Фарман", отримав посвідчення авіатора під №178, фактично увійшовши у другу сотню перших у світі льотчиків. Фінансово підтримував український національний рух.

Восени 1910 року під час демонстраційних польотів розбився вналідок технічної несправності літального апарату, ставши першим підданим Російської імперії, який загинув у авіакатастрофі.

Похорон капітана Мацієвича перетворився на багатолюдну маніфестацію, якої Петербург не бачив від часу смерті письменника Федора Достоєвського.

Похорон Мацієвича. Невський проспект, жовтень 1910 року

Cмерть Мацієвича надихнула поручика Гліба Котельникова створити перший у світі ранцевий парашут.

Поет Микола Вороний присвятив пам'яті першого українського льотчика вірш "Ікар", Олександр Блок - вірш "Авіатор".

До ініціативної групи зі встановлення пам'ятника увійшли письменник Володимир Кобзар, професор НаУКМА Володимир Панченко, краєзнавець Іван Петренко, нардеп Микола Томенко.

Більше про життя і смерть Левка Мацієвича

У секторі «проблем ідеологічної боротьби»: історики та «перебудова»

Нині це Інститут історії України, а тоді слова "Україна" в назві інституту не було. Навіть у цьому в СРСР вбачали небезпеку. Всі спілкувалися російською, лише в одному відділі, де вивчали козаччину, українською. А аспірант Діма Табачник (який потім двічі у Януковича був міністром), ідучи до курилки повз цей відділ, казав: "Цвірінькають там цією українською"

Бабин Яр: гібридні контексти Сергія Лозниці

Мабуть, головною зіркою антиукраїнського шабашу, влаштованого цього року Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр» на багатостраждальних кістках його жертв, став кінорежисер Сергій Лозниця зі своїм фільмом «Бабин Яр. Контекст».

Валєр Бондар. Харківський літмузей. Середовище дев'яностих

Валєр Бондарь – «гуру і навчитель» Сергія Жадана, митець, який об'єднував творчу еліту не тільки в Харкові. Саме у майстерні Бондаря в ЛітМузеї виникло українське середовище неформалів ранніх 1990-х. Його рукою з кінця вісімдесятих – початку дев’яностих карбувалась в харківському просторі графіка перших кроків боротьби за самостійну, стильну і самодостатню Україну. І у дев’яності довкола Бондаря в Харківському ЛітМузеї сформувалося вільне від радянських кліше і провінційних комплексів мистецьке середовище

«…з крісом у руках, з пером чи живим словом» спадщина Євгена Побігущого

За життя Є. Побігущого-Рена його дописи в еміграційній пресі, передмови до окремих військознавчих студій, відгуки й рецензії на видання українською й чужими мовами, спогади, завуальовані псевдом «Євген Беркут», а виступи і вибрані доповіді – й поготів, ніколи не були зібрані під однією обкладинкою. З огляду на це у рік 120-ліття Є. Побігущого-Рена настав найвищий час подати сучасному українському читачеві його вибрані публікації, рукописи, виступи і листування.