В УІНП розкажуть про декомунізацію за місяць до дедлайну

Навіщо потрібно перейменовувати вулиці? Хто визначає, які саме назви отримають наші вулиці? Чи може місцева влада “домовитися”, аби уникнути перейменування? Чи є шанс “перейменувати” на ту саму назву?

Про це та про практичний бік справи — гроші та документи — розкажуть фахівці Українського національного інституту на прес-конференції.

Адже до завершення чергового етапу виконання законів лишається рівно місяць: до 21 листопада 2015 року пропозиції щодо зміни назв населених пунктів місцеві ради мають подати до Верховної Ради України.

Відтоді, коли вступили в дію закони про декомунізацію, Український інститут національної пам’яті як ініціатор цих законів тримає руку на пульсі їх впровадження.

Співробітники уважно слідкували за реакцією суспільства у медіа, під час безпосередніх зустрічей у регіонах країни а також аналізували сотні звернень, які отримують з усієї країни.

Учасники:

Олександр Зінченко, радник Голови Українського інституту національної пам’яті

Сергій Рябенко, фахівець із правового забезпечення Українського інституту національної пам’яті

Богдан Короленко, керівник відділу аналізу регіональних особливостей Українського інституту національної пам’яті

"Найбільше запитань виникає щодо перейменувань вулиць та населених пунктів. По всій Україні поширювали "страшилки", наче треба змінити купу документів власності, перереєструвати автомобілі і навіть змінити номери на них.

Проте найголовніше суспільство не зауважило: навіщо необхідні порахунки із тоталітарним минулим. А це питання цінностей – що для українського суспільства є добром, а що є злом. Зрештою, тоталітаризм та добробут несумісні", — каже радник Голови Українського інституту національної пам’яті Олександр Зінченко.

Співробітники інституту багато їздили країною з лекціями, брали участь у нарадах та дискусіях, опрацьовували офіційні звіти, надіслані обласними державними адміністраціями. Відтак, зібрали цілу колекцію справжніх та уявних "страхів" декомунізації.

"Одним із "хітів" стали плітки, що ті, хто живе на перейменованих вулицях не зможуть проголосувати на виборах або отримати субсидію. Також старших людей залякували чутками, що ветерани не зможуть носити свої військові нагороди, а країною прокотиться хвиля знищення пам’ятників на могилах радянських солдат.

У деяких містах навпаки – цілком серйозно обговорювали, що там нічого перейменовувати не будуть, бо міське керівництво з кимсь домовилося про це у столиці", - розповів Зінченко.

Прес-конференція "Міфи, "страхи" та перші результати декомунізації. Місяць до дедлайну"

20 жовтня (вівторок), 12:00

Місце: "Главком" (м. Київ, вул. Шовковична, 8/20)

І. Б.

Март Ніклус: "Дорогий мій Василю! Не вдалось нам більше з Тобою побачитись…"

Василь Стус мав відбути 10 років примусових робіт та 5 років заслання. Оскільки він помер, не відбувши й половини цього терміну, радянська держава буквально "тримала його під арештом" навіть після смерті. Лише завдяки шаленим зусиллям родин дисидентів та національно свідомих громадян тіло поета і його побратимів вдалося перевезти в Україну

Від радіокерованої яхти до голосу в окупованих Олешках: 10 історій Українського радіо, які вас здивують

16 листопада 1924-го вийшла в ефір перша передача Українського радіо. Відтоді воно встигло пережити зміни державних устроїв, сталінські репресії й радянську цензуру, Другу світову, боротьбу за незалежність та українські революції, реформу Суспільного мовлення. Радіо декілька разів переїжджало з міста в місто, працювало з поїзда, підвалів і бомбосховищ, змінювало техніку й формати, і при цьому продовжує безперервно мовити — доносячи життєво необхідну інформацію до мешканців окупованих Олешок, розважаючи нас під час блекаутів, об'єднуючи навколо мови українців на всіх континентах через Радіодиктант.

Микола Руденко: "Ми стали першою групою, яка відкинула методи підпільної боротьби та виступила на повний голос"

9 листопада 2026-го відзначаємо 50-ту річницю з дня заснування Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод – першої правозахисної організації в радянській Україні, яка відіграла історичну роль у боротьбі за права людини та незалежність нашої держави. Поява такої спільноти в умовах жорсткого придушення державою будь-яких проявів інакодумства стала можливою завдяки підписанню керівництвом СРСР Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Радянський Союз пішов на цей крок в обмін на міжнародне визнання своїх післявоєнних кордонів.

«Він весь час мене розпитував, коли десь побачить ґрати, то питав: "Мамо, це тюрма?"» До 90-річчя незламної Надії Світличної

1972-го Надія Світлична працювала у бібліотеці Київського холодокомбінату, а про її відсутність на робочому місці сповіщала картка на дверях: "Викликали на допит у КГБ". На допитах Світлична трималась безкомпромісно, а коли слідчий намагався вплинути, маніпулюючи материнськими почуттями (синові Яремі виповнилось лише 2 роки), домагаючись, щоб визнала: твори, які вилучили – антирадянські, Надія Світлична відповідала твердо: "Прошу припинити цю торгівлю і ведіть у камеру, якщо арештували".