У Києві - виставка про українську освіту за кордоном в 1930-х

У приміщенні Київського міського будинку учителя відкриють документальну виставку "Українські навчальні заклади та наукові осередки за кордоном (1920–1930-ті рр.)".

Про це йдеться у прес-релізі Центрального державного архіву зарубіжної україніки.

У період між двома світовими війнами українська політична еміграція, причетна до процесів українського державотворення 1917–1921 рр., поставила за мету зберегти себе як частину українського етносу та заявити про українців у світі. Одним із шляхів досягнення цієї мети стало заснування на чужині, передусім у Чехословаччині, навчальних та наукових закладів. Роль і значення українських еміграційних наукових та навчальних осередків у справі виборювання незалежної України сформулював голова Директорії УНР Симон Петлюра:

"Наша боротьба не закінчилася відступом Уряду та Армії поза межі Батьківщини… Закон розподілу національних сил поклав на нас – тих, що живуть тепер на чужині, – певну пайку праці, яку тільки ми – і більше ніхто – й можемо виконати".

Саме наукова діяльність, зазначав С. Петлюра, більш ніж будь-яка інша, здатна продемонструвати "нашу національну здібність до конструктивної праці і наявність за нами тих елементів державної творчості, що являються незаперечними доказами оправданности наших змагань в цьому напрямку".

Поза межами Батьківщини, українці заснували низку навчальних закладів та наукових товариств, зокрема, у Чехословаччині (Український Вільний Університет, Українську Господарську Академію, Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, Український інститут громадознавства, Історико-Філологічне товариство, Український академічний комітет, Союз інженерів українців), Німеччині (Український науковий інститут у Берліні) та Польщі (Український науковий інститут у Варшаві).

На виставці представлено документи, які висвітлюють діяльність закордонних українських навчальних закладів та наукових осередків, розповідають про видатних українських науковців, які стояли біля витоків цих інституцій, містять роздуми політичних та громадських діячів щодо важливості розвитку української науки та освіти на чужині.

 

Виставку урочисто відкриють 20 листопада о 14.00 у приміщенні Київського міського будинку учителя (вул. Володимирська, 57). Виставка працюватиме до 30 листопада. Вхід вільний.

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?