Спецпроект

АНОНС: У Києві пройде зустріч із правнучкою фотографа Голодомору

Національний музей «Меморіал жертв Голодомору» запрошує на зустріч з правнучкою Александра Вінербергера, фотохудожницею Самарою Пірс.

Про це йдеться на офіційному сайті музею.

 

У 1935 році у Відні вийшла друком книга "Чи повинна Росія голодувати?" Евальда Амменде, який в 1933 році очолював міжконфесійний комітет допомоги голодуючим в СРСР.

Комітет продовжував поширювати інформацію про Голодомор навіть тоді, коли було неможливо врятувати мільйони українців. Книга містила 21 зображення, атрибутоване як "фотографії голодуючих на вулицях Харкова в 1933 році, зняті австрійським технічним спеціалістом".

1939 року стало достовірно відомо, що автором цих світлин є Александр Вінербергер, автор книги "Час від часу не легше". Він був одним із тисячі іноземних спеціалістів, яких радянська влада в 1930-х рр. наймала на будівництво великих промислових об’єктів в УСРР.

 Жертва Голодомору. Харків, 1933. Фото: Александра Вінергбергера (Громадське)

Александр фотоапаратом "Лейка" таємно зробив фото того, що бачив на вулицях Харкова, і вивіз їх до Австрії. Сьогодні це чи не єдині фотознімки, на яких зафіксоване повсякдення Голодомору та його жертви.

Фотографії столиці Голодомору – Харкова – в 2009 році були долучені, як докази, до слідства і кримінальної справи за фактом вчинення злочину геноциду на території України в 1932-1933 роках.

Поховання жертв Голодомору. Харківська область, 1933. Фото: Александра Вінергбергера (Громадське

Правнучка фотографа Самара здійснила подорож до Харкова та відфотографувала ті ж місця, що і її прадід знімав в 1933 році. В 2014 році вона презентувала власну книгу-фотоальбом "Маски Голодомору".

В книзі знімки жертв Голодомору скомбіновані з сучасними та розміщенні в порядку відповідному альбому Вінербергера "Час від часу не легше". Переплетіння фото 1933 року та 2013 одної і тої землі, але з різницею в 80 років, наче зв'язок різних поколінь українців.

Час: 7 лютого 2018, середа, 11:00

Місце: Національний музей "Меморіал жертв Голодомору", вул. Лаврська, 3, м. Київ

Контакт: 044 254 45 12, memoholod@ukr.net

Нагадуємо, що УІНП допомогатиме Агнєшці Голланд знімати кіно про Гарета Джонса.

Віктор Петров. Людина, яка повернулася в холод

"Петров боїться арешту, висловлює думку про необхідність від'їзду з України". Із цього рапорту співробітника секретно-політичного відділу управління держбезпеки нквс урср Лифаря почалася епічна драма Віктора Петрова, відомого ще за літературними і науковими псевдонімами як В. Домонтович та Віктор Бер. Рапорт був підготовлений у лютому 1936-го. Окремі фрагменти з нього свідчать про те, що про В. Петрова вже збирали оперативним шляхом інформацію і знали, на чому можна зіграти.

Уривок із книжки "Таборові діти" Любов Загоровської

У книзі "Таборові діти" зібрано свідчення людей, які в дитячому віці зазнали репресій радянської каральної системи. Це розповіді тодішніх дітей про те, як їх під дулами автоматів забирали з дому, про досвід перебування в тюрмах, про важку дорогу на сибірські морози в товарних вагонах, про життя в бараках чи спецінтернатах, про виживання в нелюдських умовах заслання. Ці свідчення варто прочитати, щоб знати, як ставилася радянська влада до дітей, яких оголосила "ворогами народу".

Історик, сержант ЗСУ Володимир Бірчак "Клап": Усі мої предки були борцями визвольних змагань. Тепер вони стоять за спиною свого найменшого бійця

Володимир Бірчак – відомий історик, журналіст, сценарист, заступник редактора видання "Історична правда", керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху. Працював заступником директора Галузевого державного архіву СБУ, доклав чимало зусиль для декомунізації в Україні, особисто брав участь у розробці змін до законодавства, яке тепер гарантує доступ до архівів КДБ. А з перших днів повномасштабного вторгнення Росії у 2022-му мобілізувався до лав ЗСУ та став кулеметником на позивний "Клап".

Чернівці-1989. За лаштунками першої "Червоної Рути"

35 років тому у Чернівцях відбулася подія, що змінила культурний ландшафт нашої країни. Незалежність України почалася із співочої революції на стадіоні "Буковина" та виверження нової непідцензурної музики – музики протесту.