Сeйм оголосив 2019 рік на чeсть найвідомішої українки в польській історії

Сейм Польщі 20 липня прийняв Ухвалу, якою встановлюється 2019 рік як Рік Анни Валентинович. У рішенні відзначено заслуги Валентинович у "створенні руху Солідарності та відновленні незалежності Польщі".

Про це повідомляє офіційний сайт Сейму.

 Анна Валентинович

Як відзначається в проекті Ухвали: "15 серпня 2019 року – 90-річчя з дня народження Анна Валентинович – Анна Солідарність – активістки незалежності у вільних профспілках і співзасновниці Незалежного самоврядування профспілки "Солідарність".

"За" проголосовало 302 депутати Сейму, проти був 51 депутат, 44 - утрималися.

Довідково. Анна Валентинович у 1978 році взяла участь у створенні в Польщі не визнаних владою вільних профспілок, за що була переслідувана комуністичними спецслужбами.

8 серпня 1980 — після 30 років праці на виробництві і за 5 місяців до пенсії Анну Валентинович звільнили з роботи в корабельні. Це стало приводом до початку страйку 14 серпня на корабельні ім. Леніна, в процесі якого виникла незалежна профспілка "Солідарність". Першим пунктом вимог страйкарів було поновлення Анни Валентинович на роботі. Невдовзі після неї з роботи звільнили й Леха Валенсу.

Після переговорів "Солідарності" з комуністичним режимом вимоги робітників було задоволені, а Анну Валентинович і Леха Валенсу поновили на роботі.

Після введення в Польщі воєнного стану (13 грудня 1981 р.) її інтернували. За організацію страйку в грудні 1981 р. була засуджена в березні 1983 р. до 1,5 року позбавлення волі (умовно). Через продовження опозиційної діяльності відбула ув'язнення з грудня 1983 р. до квітня 1984 р.

Була ініціатором голодування на знак протесту проти вбивства відомого опозиціонера о. Єжи Попелюшка (лютий 1985 — серпень 1986).

Після повалення комуністичного режиму (1989) все частіше виступала з гострою критикою політики правлячих партій, що походили із руху "Солідарність".

2003 — відмовилася від звання почесної громадянки Ґданська, а 2005 року — від почесної пенсії, запропонуваної тодішнім прем'єр-міністром Польщі Мареком Белкою. Не брала участі у святкуванні 25-річного ювілею заснування "Солідарності" (2005). Але того ж році прийняла з рук президента США Джорджа Буша "Медаль Свободи".

Загинула в катастрофі польського президентського літака 10 квітня 2010 поблизу Смоленська.

Додатково повідомляємо, що Анна Валентинович народилася у 1929 році на нині неіснуючому хуторі біля с. Сінне на Рівненщині в багатодітній українській селянській родині Назара та Приськи (уродженої Пашковець) Любчиків.

Батько мав 5 дітей від першого шлюбу, від другого — ще 5: Ольга, Петро, Катерина, Василь, Ганна (крім того, мати Приська мала від першого шлюбу з Олексою Сущиком сина Івана, який після війни був засуджений на 15 років як член ОУН; А.Валентинович 2009 року була на його похороні.

Під час Другої світової війни родина, в якої працювала Аня Любчик, виїхала з Волині в Центральну Польщу і забрала її з собою. Зв'язки із своєю українською родиною Анна Любчик-Валентинович відновила вже після падіння комуністичного режиму у Польщі і відновлення української незалежності.

 Сестра Анни - Ольга Любчик та її брат Василь. Фото Ігоря Галагіди, 2016

З сестрою Ольгою і братом Василем підтримувала стосунки до самої своєї смерті. Проте в Польщі про своє українське походження і далі мовчала. 

Читайте також:

Українська мати польської Солідарності. Невідоме дитинство Анни Валентинович

Мої Танюки: Штрихи до родинного портрета

Мама дуже пишалася братом-режисером, активно листувалася з ним у радянські часи. Дядько теж писав їй багатосторінкові відповіді, детально оповідаючи про свої театральні справи, постановки, статті дружини. Коли ж він повернувся до Києва, поринув у політику та став народним депутатом України, вона майже щотижня телефонувала йому з Дягови, даючи "цінні поради". Часом матуся забувала, що перед нею вже не той "меншенький" брат, а державний діяч.

Письменник Ігор Костецький. КДБ ловив його, та не…

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України є чимало справ агентурної розробки, в яких інтрига тримається до останніх сторінок. Серед таких – чотиритомна справа на українського письменника, перекладача, літературознавця, режисера і видавця Ігоря Костецького, якій чекісти спершу дали назву "Письменник". У ній задокументовано численні намагання працівників кдб схилити на свій бік неординарного, екстравагантного, епатажного, амбітного письменника-модерніста.

"Велика війна професорів". Уривок із книги Мацея Ґурного

Новаторське дослідження польського історика Мацея Ґурного про те, як Перша світова війна точилася не лише на фронтах, а й у головах інтелектуалів. Серед географів, антропологів, психологів, істориків та соціологів Європи — від Парижа до Львова, від Відня до Белграда — розгорталася своя "війна духу", битва за визначення націй, рас, територій і кордонів, за право описувати "інших" і конструювати "своїх". У праці автор згадує низку українських інтелектуалів, які долучилися до дискурсу національної характерології, зокрема Степана Рудницького — географа, який відіграв головну роль у формуванні уявлень про українську етнічну територію.

Наше (?) Січневе повстання (1863–1864 роки)

25 січня цього року у Вільнюському кафедральному соборі голови трьох держав "Люблінського трикутника" – Кароль Навроцький, Ґітанас Науседа і Володимир Зеленський вшанували 163-тю річницю Січневого повстання 1863–1864 років. Мало хто звернув увагу, але це перше в історії наших трьох країн спільне вшанування пам'яті учасників цієї історичної події на найвищому державному рівні.