Спецпроект

79% українців вважають Голодомор геноцидом. ІНФОГРАФІКА

Переважна більшість дорослих громадян України згодні з тим, що Голодомор 1932—1933 років був геноцидом українського народу і що його організаторами були Йосип Сталін та все центральне керівництво СРСР.

Про це йдеться в дослідженні Соціологічної групи "Рейтинг", проведеному впродовж 20—29 жовтня цього року. Геноцидом Голодомор вважає 79% українців, причому мешканці сіл, молодші та україномовні респонденти так вважають частіше за інших.

Проти 2010 року кількість тих, хто визнає Голодомор геноцидом українського народу збільшилася на третину.

Твердження про Голодомор як геноцид поділяє  абсолютна більшість жителів Заходу та Центру країни (92% та 83% відповідно), та відносна більшість Півдня та Сходу (69% та 67%)

Головними винуватцями геноциду опитані вважають Йосипа Сталіна (47%), центральне керівництво СРСР (39%), органи держбезпеки ГПУ—НКВД (28%), а також вище керівництво Української СРР (23%).

Провину на "куркулів" (заможних селян) та природні умови поклали відповідно 3% і 5%.

 Респонденти мали змогу обирати кілька варіантів

Про особисту провину Сталіна у організації Голодомору в Україні, частіше говорили мешканці західних та центральних областей. Натомість, щодо провини радянських каральних та владних органів частіше висловлювалися як мешканці Заходу і Центру, так і Сходу.

Респонденти Півдня менше за інших покладають вину на радянських керівників, при цьому частіше вагалися з оцінками, або ж зазначали, що Голодомор був спричинений несприятливими природніми умовами.

 

Запалити свічку пам’яті в День пам'яті жертв Голодомору збираються 68% опитаних, а 21% не планують цього робити.

Недавнє визнання з боку Сенату США Голодомору геноцидом українців схвалює 69% респондентів, а 62% погоджуються з потребою продовжувати домагатися визнання Голодомору геноцидом на міжнародній арені.

 

Загалом, за останні 10 років спостерігаєтсья тенденція до зібльшення числа тих громадян, які вважають Голодомор 1932—1933 років геноцидом і звинувачують у ньому партійно-радянське керівництво й органи держбезпеки УСРР та СРСР. Відповідно, менше стало тих, хто вважає, що причинами геноциду були природні фактори або саботаж "куркулів".

Опитування проводилося серед повнолітніх мешканців України методом формалізованого інтерв’ю. Вибірка (2000 осіб) репрезентативна за віком, статтю, регіонами і типом поселення. Помилка репрезентативності дослідження — не більше 2,2%.

Читайте також:

85-ті роковини Голодомору 1932-1933 рр. ПЛАН ЗАХОДІВ

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?