До Полтавського облархіву передали документи хронікера Української Революції

Представниця родини Несвіцьких передала на зберігання до Державного архіву Полтавської області родинну реліквію – цілісний особовий фонд полтавського лікаря Олександра Несвіцького.

Документи будуть опрацьовані та надійдуть в науковий обіг у 2021 році, повідомляють Новини Полтавщини.

 

На початку 90-х років минулого століття на зберігання до архіву надійшла цінна знахідка – щоденник полтавського лікаря О. Несвіцького "Полтава у дні революції та період смути 1917 – 1921 роки".

До архіву його приніс робітник Микола Пелих, який віднайшов документ у звалищі макулатури однієї із полтавських шкіл та інтуїтивно відчув небуденність своєї знахідки.

Зважаючи на те, що документів періоду Української революції 1917 – 1921 років збереглося не так багато, щоденник був виданий та перевиданий, мав великий суспільний резонанс.

Однак, в архіві не було документів про самого Олександра Несвіцького (1855 – 1942). Після його смерті в часи нацистської окупації родина виїхала з Полтави. Опублікований державним архівом щоденник потрапив до наукового обігу і на початку 2000-х років Несвіцьким, які мешкали у Львові, був переданий екземпляр полтавського видання.

Тепер ж до архіву надійшли документи, що сформують особовий фонд цього хронікера Української Революції.

«Нормалізація» Ґустава Гусака

«Страх. Зі, страху, що його звільнять з роботи, вчитель навчає в школі речей, котрим не вірить. Зі страху за своє майбутнє, учень їх повторює. Зі страху, що не зможе продовжувати навчання, він вступає в Союз молоді і робить те, що йому наказують. … Зі страху через наслідки, люди беруть участь у виборах, обирають запропонованих кандидатів і роблять вигляд, що вважають це справжніми виборами…». Вацлав Гавел дописав текст, котрий отримав назву «Лист Ґуставу Гусакові». Надворі була весна 1975 року, в Чехословаччині панувала «нормалізація», а її незмінним символом був Ґустав Гусак – президент країни та генеральний секретар ЦК КПЧ. Людина карколомної і неоднозначної долі.

Формула краси. Дерев’яні церкви України: втрачене мистецтво?

Українські дерев'яні церкви – це фольклор, тільки в архітектурі. Збудовані переважно безіменними для нас майстрами на замовлення спільноти, громади села – вони могли бути (а могли не бути) шедеврами, але завжди втілювали народну уяву про красу, про велич, про присутність Бога на землі. Можливо тому знищення храмів більшовиками українці сприймали як саморуйнування. Дерев'яні церкви зникали з різних причин (вогонь і вода, шашель і грибок, занепад громади), але саме насильницька, свідома деструкція була найболіснішою – через неприродність втрати.

Леся Українка: про що не пишуть у підручниках

Хвора, сумна і з грабельками – такою навчили нас бачити Лесю Українку. Але якою вона була насправді? На щастя, Лариса Косач одна з небагатьох класиків, чий архів (зокрема, листування) вдалося зберегти, а з ним і цілу історію української літератури та життя культурної еліти зламу ХІХ і ХХ століть. Завдяки цим архівам ми можемо подивитися на неї по-новому, а заразом і на цілу епоху: час тендітних дам, літературних вечорів, перших курортів, трамваїв і краси епістолярного стилю…

Генерал Олександр Удовиченко. Представник розвідки УНР у Франції

Генерал-полковник Армії УНР Олександр Удовиченко по праву входить до військової еліти Української революції 1917–1921 років. Він командував Третьою залізною стрілецькою дивізією, що вважалася однією з найбоєздатніших частин Армії УНР, обіймав низку інших відповідальних посад в українській армії і зажив слави вмілого й відважного командира.