Премію імені Георгія Ґонґадзе цьогоріч отримав Павло Казарін. ВІДЕО

Лауреатом цьогорічної премії імені Георгія Гонгадзе став публіцист і телеведучий, журналіст Павло Казарін.

Церемонія нагородження транслювалося наживо на суспільному телеканалі "UA.Культура".

 

"Ми живемо у реальності, коли за нашу свідомість борються всі, і цю різницю між реальністю та уявою людей про реальність намагаються збільшувати як окремі "фріки", як окремі політики, так навіть і цілі держави.

У нас насправді є багато приводів, щоб програти, але я не бачу жодного приводу для того, щоб складати зброю. Тому що перемагати, коли ти є у більшості, це дуже легка справа, а перемагати, коли ти є таким "андердогом", можливо, це і є справжнє діло, якому ти можеш присвятити своє життя.

Дезертувати не будемо саме тому, що це було б нечесно та нечемно по відношенню до людини, ім'я якої носить ця премія. Саме тому залишаємось на місцях та працюємо!", - зазначив у промові лауреата премії Казарін.

Також фіналістами цьогорічної премії були засновник "Телебачення Торонто" Роман Вінтонів (більш відомий як Майкл Щур) та засновник проєкту Ukrainer Богдан Логвиненко.


Довідково. Премія імені Георгія Ґонґадзе заснована 2019 року PEN Ukraine у партнерстві з Асоціацією випускників Києво-Могилянської бізнес-школи та виданням "Українська правда".

Мета Премії – підтримати журналістів, які не бояться викликів, здатні знаходити інноваційні способи доносити інформацію, сприяють впровадженню ліберальних реформ в Україні, відкривають нові можливості для цілого медіасередовища, спроможні створювати сталість у тому, що роблять, лишаються вірні професійним принципам і цінностям.

Сума винагороди для лауреата складає 100 тисяч гривень.

Премія вручається щороку 21 травня, у день народження Ґонґадзе. Першим лауреатом став Вахтанг Кіпіані.

Щоденники Голодомору. «Интересно, что сейчас нет следа так называемой этики. Отобран у людей бог и страх перед загробной жизнью»

«Вчера пришле Леонтий Петрович Ткачев, он чл. колектива, с больной ногой и он распух от голода, умолял чего-нибудь дать ему. Конечно накормила его чем могла. Я пожалувалась ему, что вот кормлю охотничью собаку, когда-то дорогую, а тепер она никому не нужна, т.к. нечем кормить. Он попросил ее у меня, говоря, что они съедят ее. Собаку все равно надо убить т.к. ее нечем кормить. Так пусть съедят ее. Коржев-кровельщик все время поддерживает семью мясом собак»

Щоденники Голодомору. «Дожди идут все время... А люди мрут своим чередом»

«На Украине вымирают целые деревни. Помню рассказывал мне в Харькове (Жутовская, 13) агроном. Он ездил в Полтавскую область заключать договора на посев бурака. Это было раннею весной. Въехали в деревню, мертвая тишина окутывала его. Заходил в хаты со своим спутником, видел мертвых, начавши разлагаться. В дет. яслях видел мертвих детей и няню».

Ґарет Джонс: Усюди було чути крики — «У нас нема хліба. Ми вмираємо»

Коли ще 1932 року один із харківських комуністів згадував про відсутність їжі, Сталін скаженів: «Ви придумали таку страшну казку про голод в Україні й думаєте, що налякали нас, але нічого з цього не вийде! Вступіть до Спілки письменників. Тоді ви зможете писати свої казочки, і дурні читатимуть їх».

Шістдесятники: Чехословаччина як вікно у світ

Алена Моравкова, молода чехословацька перекладачка, сиділа в кафе в центрі Києва на Хрещатику і їла морозиво. На дворі був початок шістдесятих років, в СРСР цвіла хрущовська “відлига”, суспільна атмосфера була просякнута оптимізмом, незабаром Гагарін полетів в космос а перший секретар КПРС все повторював з різноманітних трибун тези про настання справжнього комунізму. Моравкова була учасником чехословацької делегації, котра приїхала в Київ на міжнародний ярмарок. Там вона познайомилась із місцевими молодими письменниками. Зараз ці молоді люди сиділи з нею за одним столом: Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич. Незабаром цих поетів почнуть називати шістдесятниками