Ройтбурда знову звільнили з посади директора музею

Апеляційний суд ухвалив рішення, згідно з яким Олександр Ройтбурд звільнений з посади директора Одеського художнього музею.

Про це повідомляє Думская.

 

"Одеський апеляційний суд скасував рішення Приморського райсуду міста від 10 лютого, яке, своєю чергою, скасовувало рішення облради від 4 вересня 2019 року про розірвання контракту з директором Одеського художнього музею Олександром Ройтбурдом", - ідеться в повідомленні.

Зазначається, що апеляційний суд констатував: Ройтбурд був призначений на посаду відповідно до законної процедури, але все ж таки припустився низки порушень. Зокрема проводив у музеї концерти, не пустив у фонди з перевіркою депутатів, робив ремонт без погодження робіт з облрадою.

Сам Ройтбурд написав у Facebook: "Боротьба триває. Завтра почнемо рефлексувати. Я сподіваюся в Україні, крім дивних судових рішень, ще діють ЗАКОНИ з великої літери З".


Нагадаємо, відомий художник Олександр Ройтбурд 6 грудня 2017 року переміг у відбірковому конкурсі на посаду директора Одеського художнього музею. 19 березня 2018 року голова ОДА підписав п'ятирічний контракт з Ройтбурдом, призначивши його директором музею. Кандидатуру художника тоді не підтримала обласна рада.

4 вересня 2019 року облрада з ініціативи групи представників Опозиційного блоку ухвалила рішення про звільнення Ройтбурда з посади керівника музею, що викликало обурення громадськості.

Голова ОДА, керуючись вимогами Закону "Про культуру", відмовився видати розпорядження про звільнення Ройтбурда з посади, а сам художник оскаржив рішення облради в суді.

У жовтні 2019 року Міністерство культури, молоді та спорту назвало рішення про звільнення Ройтбурда безпідставним.

У лютому 2020 року суд визнав незаконним і скасував рішення Одеської облради про звільнення Ройтбурда з посади директора Одеського художнього музею.

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?