АНОНС: онлайн-дискусія “Українсько-польський діалог півстоліття тому і тепер”

Письменники, дослідники, інтелектуали дискутуватимуть про українсько-польський діалог і його можливе майбутнє

22 жовтня відбудеться перша дискусія нового сезону Дискусійного ПЕН-клубу: "Українсько-польський діалог півстоліття тому і тепер". Розмова буде приурочена до 100-ліття публіциста, професора політології Вільного Університету Берліна Богдана Осадчука, а також його переписці з головним редактором часопису Kultura Єжи Ґєдройцем.

 

Коли 1950 року в Берліні відбувся Конгрес за вільну культуру, метою якого була підтримка свободи слова та діячів культури у Східній Європі і на якому вперше зустрілися Єжи Ґєдройць та Богдан Осадчук, мало хто міг передбачити, що з цього почнеться повоєнний польсько-український діалог.

Чверть століття пізніше Єжи Ґєдройць та середовище "Культури" оприлюднило Декларацію щодо українського питання (1977). Разом з концепцією Юліуша Мєрошевського, названою У (Україна)-Л (Литва)-Б (Білорусь) вона стала фундаментом східної політики у вільній Польщі після 1990 року.

Діалог двох інтелектуалів–лібералів, започаткований 1950 року, отримав у незалежній Польщі та незалежній Україні на державному рівні формулу "стратегічного партнерства", на рівні державному і громадському – формулу порозуміння і примирення.

Принаймні до 2010 року ця формула залишалася в головному руслі польської та української політики. Десять років тому сталися відчутні зміни. У польському політикумі верх взяло переконання, що польсько-українське примирення не відбулося і що потрібно переглянути "доктирну Ґєдройця".

Про Богдана Осадчука та його інтелектуальний внесок у цей діалог від часу його смерті практично перестали згадувати. В українському контексті спадщина Ґєдройця та Осадчука присутня лише серед досить вузького прошарку інтелектуалів, і ніколи не була відправною точкою для політиків.

Учасникам дискусії пропонується подумати не лише над причинами теперішнього стану українсько-польського діалогу, але передовсім над тим, які елементи політичного заповіту Ґєдройця та Осадчука потрібно здійснити, щоб звільнити цей діалог від стану "заложника важких сторінок минулого".

Учасники розмови:

Богуміла Бердиховська – публіцистка, українознавиця;

Оля Гнатюк – українознавиця, перекладачка, професорка Києво-Могилянської академії;

Мирослав Маринович – правозахисник, публіцист, релігієзнавець віцеректор Українського католицького університету у Львові;

Микола Рябчук – журналіст, публіцист, поет, прозаїк, перекладач, колумніст.

Модеруватиме розмову Віталій Портников – публіцист, телеведучий.

22 жовтня, 19:00, Facebook-сторінки: Українського ПЕН, видання "Український тиждень" та видавництва "Дух і Лтера". Приєднатись до події можна тут.

Поставити питання учасникам розмови та підписатись на новини Дискусійного ПЕН-клубу можна за посиланням.

Дискусійний ПЕН-клуб – спроба вийти за межі соцмереж, де обговорення частіше перетворюються на сварки, ніж на аргументований обмін думками, а також за межі псевдодебатів на телебаченні, де сценарій розмови визначається інтересами власників медіа. Натомість мета Дискусійного ПЕН-клубу – осмислити у діалозі нагальні питання і сприяти розвитку громадянського суспільства, формувати культуру поваги до співрозмовника і вміння чути іншого.

Кураторка Дискусійного ПЕН-клубу – Оксана Мамченкова.

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

Інформаційна підтримка – Громадське радіо.

Контакт: ukraine.pen@gmail.com

План «Барбаросса». Що думали військові Гітлера?

Хоча було зрозуміло, що однією з головних причин нападу на Радянський Союз було прагнення здобути запаси (передусім нафту), яких бракувало німцям, без відповіді залишалося головне питання: чи мали вони ресурси, щоб здобути ресурси, яких прагнули? Одне слово: чи їхні бажання не перевищували здатність їх задовільнити? Урешті-решт, Гітлер так ніколи й не визнав цього недоліку плану «Барбаросса». Він хотів швидкої війни, щоб отримати доступ до сировини й землі, але сировина, яку він хотів мати найбільше (нафта), була неймовірно далеко.

«Антирадянський» Лифар

Ім’я Лифаря було заборонене на батьківщині протягом довгого часу, а його численні теоретичні праці з історії балету та хореографії не перекладалися російською та не видавалися у СРСР, не дивлячись на високий рівень радянського балету та його популярність як серед партеліти, так і пересічних радянських громадян. Проте йому вдалося (хоча, звісно, він поняття не мав про це) потрапити до секретного радянського видання – «методички» КҐБ 1968 року «Використання можливостей Радянського комітету з культурних зв’язків з співвітчизниками за кордоном у розвідувальній роботі».

Реакція киян на аварію Чорнобильської АЕС та її наслідки

Безпрецедентна техногенна катастрофа, що сталася в ніч на 26 квітня 1986 року на 4-му блоці ЧАЕС надала поштовх для «тектонічних» національних, соціальних та політичних процесів в українському суспільстві. Від початку, потенційна загроза життю та здоров’ю мешканців столичного мегаполісу викликала у них не просто стурбованість і невдоволення, а і, досить, нелояльні до влади закиди. Населення, активно реагувало на подію та її наслідки, а, особливо гостро, в травні того року.

Як українські націоналісти 1 травня святкували в рідному місті Путіна

Первинно 1 травня, як міжнародний день боротьби за права робітників, встановив ІІ Соціалістичний інтернаціонал у 1889 р. Усі українські партії початку XX століття вважали себе частиною соціалістичного руху. Включно із націоналістичною Українською Народною Партією (УНП), створеною М.Міхновським. До того, як російські комуністи та німецькі нацисти поставили «свято праці» на службу своїм ідеологіям, українські націоналісти виводили українців 1 травня на демонстрації, але виключно під синьо-жовтими прапорами. За право українських робітників на власну українську державу.