На Чернігівщині знесли індустріальну пам’ятку - Парафіївський цукрозавод

На Чернігівщині остаточно розвалили відому в області індустріальну пам’ятку - Парафіївський цукрозавод, який був збудований 170 років тому й пропрацював півтора століття

Цю інформацію кореспонденту Укрінформу підтвердила новообрана очільниця Парафіївської громади Галина Петруша.

"Кілька днів тому впала остання стіна, це просто жахіття! Зараз на місці заводу - купа битої цегли і більше нічого. Літні люди в Парафіївці плачуть, бо на підприємстві свого часу працювало не одне покоління місцевих жителів", - сказала селищний голова.

За її словами, разом із заводом розвалили й порізали на металобрухт Парафіївську ТЕЦ, яка обслуговувала підприємство. Всі будматеріали та метал вивезли.

 

Ще цього літа спільнота "Чернігівщина туристична" у Фейсбуці презентувала Парафіївський цукрозавод у якості цікавого автентичного індустріального комплексу з раритетними будівлями, величезною димовою трубою та понад 100-річним обладнанням. 

Уродженка Парафіївки Галина Андрусенко розповіла, що будівля підприємства була старовинною, цікавою з точки зору архітектури, стіни прикрашали викладені з цегли візерунки. В такому ж стилі у селищі були споруджені залізнична станція та житлові будинки для заводчан. Вони до сьогодні збереглися.

Парафіївський цукровий завод будувався з 1846 року коштом поміщика і відомого українського мецената, власника маєтку в с. Качанівка Григорія Тарновського. В експлуатацію його ввели в 1852-му. На підприємстві було встановлене найсучасніше на той час обладнання, а для виробництва цукру застосовувались інноваційні технології. У Чернігівській губернії Парафіївський завод був найпотужнішим підприємством галузі.

В 1897 році Тарновський продав садибу і підприємство відомому українському цукрозаводчику Павлу Харитоненку. Значну частину прибутків новий господар спрямовував на благодійництво та розвиток місцевих громад.

З приходом до влади більшовиків цукрозавод націоналізували. В роки Другої світової війни, в період окупації, він продовжував виробляти продукцію, яку вивозили до Німеччини.

В незалежній Україні підприємство приватизували. Згодом його власником став нині покійний народний депутат Валерій Давиденко. У 2008 році завод ще відпрацював сезон. У 2009-му виробництво зупинили і відтоді будівлі почали занепадати. Хто сьогодні володіє територією експідприємства і значними земельними площами, на яких вирощувався цукровий буряк, достеменно невідомо.

Як СБ ОУН викрила цінного агента мдб урср у своїх лавах

"Бистра" призначила Ярославу Морозу зустріч на 30 червня в селі Модричі Дрогобицького району, де мала передати йому пошту та усні вказівки. На місце зустрічі він прямував у супроводі "Ворона" і чотирьох повстанців, які забезпечували охорону і перехід кордону. Вранці в селі група потрапила в засідку і вступила в бій. Мороз дістав важкі поранення в ногу й живіт і в такому стані був захоплений. Працівникові Дрогобицького управління мдб, який перший підоспів до нього, заявив, що він є представником Центрального Проводу ОУН, попросив зберегти йому життя і залишити сам факт взяття його в полон у таємниці.

Мої Танюки: Штрихи до родинного портрета

Мама дуже пишалася братом-режисером, активно листувалася з ним у радянські часи. Дядько теж писав їй багатосторінкові відповіді, детально оповідаючи про свої театральні справи, постановки, статті дружини. Коли ж він повернувся до Києва, поринув у політику та став народним депутатом України, вона майже щотижня телефонувала йому з Дягови, даючи "цінні поради". Часом матуся забувала, що перед нею вже не той "меншенький" брат, а державний діяч.

Письменник Ігор Костецький. КДБ ловив його, та не…

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України є чимало справ агентурної розробки, в яких інтрига тримається до останніх сторінок. Серед таких – чотиритомна справа на українського письменника, перекладача, літературознавця, режисера і видавця Ігоря Костецького, якій чекісти спершу дали назву "Письменник". У ній задокументовано численні намагання працівників кдб схилити на свій бік неординарного, екстравагантного, епатажного, амбітного письменника-модерніста.

"Велика війна професорів". Уривок із книги Мацея Ґурного

Новаторське дослідження польського історика Мацея Ґурного про те, як Перша світова війна точилася не лише на фронтах, а й у головах інтелектуалів. Серед географів, антропологів, психологів, істориків та соціологів Європи — від Парижа до Львова, від Відня до Белграда — розгорталася своя "війна духу", битва за визначення націй, рас, територій і кордонів, за право описувати "інших" і конструювати "своїх". У праці автор згадує низку українських інтелектуалів, які долучилися до дискурсу національної характерології, зокрема Степана Рудницького — географа, який відіграв головну роль у формуванні уявлень про українську етнічну територію.