Суспільство має дійти згоди щодо пам’ятника Щорсу – Дробович

З одного боку, витвір мистецтва – ми цивілізована країна, ми шануємо пам’ятки мистецтва. Але, з іншого боку, де ж справедливість? Людина розстрілювала киян, які були незгодні, - і це був їх метод ведення переговорів.

Про це сказав на пресконференції в Укрінформі кандидат філософських наук голова Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович.

 

"Щодо історії Української революції 1917-21 року, коли українці хотіли створити незалежну державу, але не вдалося, прийшли російські більшовики. Наприклад, багато киян були проти радянської влади, але їх розстрілювали.

От Щорс, що стоїть на бульварі (йдеться про пам'ятник на бульварі Шевченка у Києві – ред.), був комендантом міста. А в Маріїнському парку розстрілювали і ховали людей – за те, що вони не хотіли з цими голодранцями будувати країну, вони хотіли жити по-іншому. Але з ними говорили в спосіб червоного терору. І пам'ятник Щорсу стоїть.

З одного боку, витвір мистецтва – ми цивілізована країна, ми шануємо пам'ятки мистецтва. Але, з іншого боку, де ж справедливість? Людина розстрілювала киян, які були незгодні, - і це був їх метод ведення переговорів" - зазначив Дробович.

Він зауважив, що про це треба в суспільстві говорити. Водночас він визнав, що питання непросте. "Є люди, які мають сентимент до радянської влади, радянського минулого, вони не можуть змиритися: "Це Щорс, він тут завжди стояв, не можна зносити". Питання гостре", - сказав голова УІНП.

Він також порушив тему сучасних пам'ятників, які встановлюють у Криму і на окупованих територіях Донбасу, зокрема пам'ятників загиблим дітям під час війни, яку розпочала Росія.

"Ми маємо проєкт "Діалоги про війну" – віртуальну платформу, де фіксуватимемо спільно з Представництвом Президента України в Криму, Офісом Генерального прокурора, Прокуратурою АР Крим за підтримки МФ "Відродження" і з багатьма громадськими організаціями, які багато років документують злочини російських окупантів в Криму, на Донбасі.

Чому це важливо? Це буде точка доступу до правди, де будуть факти, документи, відео, фотографії. Можна буде кожного негідника, який вбивав, катував, побачити – ім'я, по батькові. І його діти і онуки будуть знати, що він убивця, негідник і зрадник. Це не помста, це називання речей своїми іменами. З іншого боку, як зробити, щоб суспільство їх не травмувало? З цим треба працювати", - зауважив Дробович.

За його словами, для того й існують інституції, як Український інститут національної пам'яті, - щоб спонукати до діалогу на складні теми і знаходити відповіді.

"Бо якщо ми їх не знаходимо, пересваримось між собою і знову якась тоталітарна машина стане головною над нами і буде нас масово вбивати", - наголосив голова УІНП.

Леся Українка: про що не пишуть у підручниках

Хвора, сумна і з грабельками – такою навчили нас бачити Лесю Українку. Але якою вона була насправді? На щастя, Лариса Косач одна з небагатьох класиків, чий архів (зокрема, листування) вдалося зберегти, а з ним і цілу історію української літератури та життя культурної еліти зламу ХІХ і ХХ століть. Завдяки цим архівам ми можемо подивитися на неї по-новому, а заразом і на цілу епоху: час тендітних дам, літературних вечорів, перших курортів, трамваїв і краси епістолярного стилю…

Генерал Олександр Удовиченко. Представник розвідки УНР у Франції

Генерал-полковник Армії УНР Олександр Удовиченко по праву входить до військової еліти Української революції 1917–1921 років. Він командував Третьою залізною стрілецькою дивізією, що вважалася однією з найбоєздатніших частин Армії УНР, обіймав низку інших відповідальних посад в українській армії і зажив слави вмілого й відважного командира.

Забути майдан?

«Ніколи більше», «Ми завжди пам’ятатимемо» – слова, які найчастіше чуємо у громадянських епітафіях, політичних заявах, телевізійних новинах, на комеморативних церемоніях, у меморіальному, музейному чи освітньому просторі

Неофіти українства: Софія Русова

Українці, які зреклися своєї мови та історії, на жаль, не є чимось винятковим для нашого народу. Таких було багато і триста, і сто років тому. Вистачає їх в Україні й сьогодні. З іншого боку ми дуже мало знаємо і говоримо про тих, хто, не будучи українцем за походженням, став ним за переконанням. Таких людей в нашій історії було чимало. Зазвичай ми якось буденно констатуємо неукраїнське походження окремих представників української еліти, згадуємо про це якось між іншим, як про таку собі дивакуватість - от, мовляв, і таке буває