Суспільство має дійти згоди щодо пам’ятника Щорсу – Дробович

З одного боку, витвір мистецтва – ми цивілізована країна, ми шануємо пам’ятки мистецтва. Але, з іншого боку, де ж справедливість? Людина розстрілювала киян, які були незгодні, - і це був їх метод ведення переговорів.

Про це сказав на пресконференції в Укрінформі кандидат філософських наук голова Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович.

 

"Щодо історії Української революції 1917-21 року, коли українці хотіли створити незалежну державу, але не вдалося, прийшли російські більшовики. Наприклад, багато киян були проти радянської влади, але їх розстрілювали.

От Щорс, що стоїть на бульварі (йдеться про пам'ятник на бульварі Шевченка у Києві – ред.), був комендантом міста. А в Маріїнському парку розстрілювали і ховали людей – за те, що вони не хотіли з цими голодранцями будувати країну, вони хотіли жити по-іншому. Але з ними говорили в спосіб червоного терору. І пам'ятник Щорсу стоїть.

З одного боку, витвір мистецтва – ми цивілізована країна, ми шануємо пам'ятки мистецтва. Але, з іншого боку, де ж справедливість? Людина розстрілювала киян, які були незгодні, - і це був їх метод ведення переговорів" - зазначив Дробович.

Він зауважив, що про це треба в суспільстві говорити. Водночас він визнав, що питання непросте. "Є люди, які мають сентимент до радянської влади, радянського минулого, вони не можуть змиритися: "Це Щорс, він тут завжди стояв, не можна зносити". Питання гостре", - сказав голова УІНП.

Він також порушив тему сучасних пам'ятників, які встановлюють у Криму і на окупованих територіях Донбасу, зокрема пам'ятників загиблим дітям під час війни, яку розпочала Росія.

"Ми маємо проєкт "Діалоги про війну" – віртуальну платформу, де фіксуватимемо спільно з Представництвом Президента України в Криму, Офісом Генерального прокурора, Прокуратурою АР Крим за підтримки МФ "Відродження" і з багатьма громадськими організаціями, які багато років документують злочини російських окупантів в Криму, на Донбасі.

Чому це важливо? Це буде точка доступу до правди, де будуть факти, документи, відео, фотографії. Можна буде кожного негідника, який вбивав, катував, побачити – ім'я, по батькові. І його діти і онуки будуть знати, що він убивця, негідник і зрадник. Це не помста, це називання речей своїми іменами. З іншого боку, як зробити, щоб суспільство їх не травмувало? З цим треба працювати", - зауважив Дробович.

За його словами, для того й існують інституції, як Український інститут національної пам'яті, - щоб спонукати до діалогу на складні теми і знаходити відповіді.

"Бо якщо ми їх не знаходимо, пересваримось між собою і знову якась тоталітарна машина стане головною над нами і буде нас масово вбивати", - наголосив голова УІНП.

Кава і «Велика депресія»

Навряд чи бідні й голодні люди потребували насамперед кави, але на чашку вони бодай могли сподіватися. Відстоявши довжелезну чергу на доброчинну кухню, людина «отримувала миску кукурудзяної каші, часто без молока й цукру, і кухоль кави». Сільські жителі, втративши свої ферми, ставили на узбіччях намети і трималися на «квасолі і чорній каві». Дороті Дей згадувала, як чоловіки приходили до благодійних пунктів католицького робітничого руху "по одяг, черевики, шкарпетки чи плащ": "Коли у нас нічого не залишалося, ми казали: "Посидьте, випийте кави. Візьміть сендвіч". Кави ми варили дедалі більше".

Як зароджувалася французька плеяда Півдня України

Наприкінці XVIII – початку XIX століття Південь України певною мірою став привабливий для іноземних переселенців. У цей час уряд Російської імперії намагавсяу тому числі освоювати регіон руками західноєвропейців. Не останнє місце у цьому процесі займали французи, які утворили тут потужний конгломерат управлінців, аграріїв, промисловців та інших фахівців. Вони не просто приїхали заробляти гроші на торгівлі або вирощуванні винограду, але й дали поштовх до розвитку окремих галузей економіки, якими сьогодні тут продовжують користуватися (суднобудівництво, виноградарство, вівчарство, тощо).

Буркусь: хто сторожив спокій дому Франка?

Це був не безпородний дворовий собака (хоча і в тім нічого лихого нема, навпаки, не виключено, що й таких тримали Франки, бо принаймні в певний час пес був у них не один, а справжній гуцульський вівчур, полонинський собака, чи, як іще називають, карпатська вівчарка

У секторі «проблем ідеологічної боротьби»: історики та «перебудова»

Нині це Інститут історії України, а тоді слова "Україна" в назві інституту не було. Навіть у цьому в СРСР вбачали небезпеку. Всі спілкувалися російською, лише в одному відділі, де вивчали козаччину, українською. А аспірант Діма Табачник (який потім двічі у Януковича був міністром), ідучи до курилки повз цей відділ, казав: "Цвірінькають там цією українською"