У Вінниці оголосили конкурс проєктів ревіталізації території музею-садиби Коцюбинського

У Вінниці ініціювали всеукраїнський конкурс проєктів ревіталізації території літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського.

Про це повідомляє Вінницька міська рада.

 

"Відповідно до рішення № 772 від 25 березня, виконавчий комітет Вінницької міської ради вирішив провести Всеукраїнський відкритий архітектурний конкурс на кращу проєктну пропозицію ревіталізації території музею М.М. Коцюбинського з облаштуванням громадського простору на прилеглій території у м. Вінниці", – йдеться в повідомленні.

Зазначається, що всеукраїнський конкурс має назву "Коцюбинський вдома", його планується повести до 3 жовтня цього року. Замовником конкурсу виступає Департамент архітектури та містобудування міської ради.

Конкурс стартує 31 березня. У результаті відбору найкращих ідей нове обличчя мають отримати дитячий майданчик, площа з пам'ятником Коцюбинському та сад меморіального музею-садиби. Проте поза конкурсом зазнають репрезентації і приміщення музейного комплексу.

Як йдеться на сторінці конкурсу у Фейсбуці, ділянка, яка зазнає ревіталізації, розташована в найстарішій частині мікрорайону Замостя у Вінниці та є історичною територією хутора Абазівка, що належав діду письменника.

На сьогодні вона має дві зони: перша – це територія музею-садиби Михайла Коцюбинського (включає меморіальні будівлі, адміністративний корпус і територію саду), друга – територія змішаного використання (площа з пам'ятником, дитячий майданчик і зона тротуару).

На початку 2020 року вперше за півстоліття розпочалася реставрація музею-садиби, де колись народився, жив і творив Михайло Коцюбинський.

Важливим моментом під час її проведення було збереження автентичного вигляду приміщень, щоб кожен відвідувач музейного комплексу міг повернутися у часи, коли тут жила родина Коцюбинських. Процес реставрації завершиться не раніше 2022-го.

Словацьке національне питання та чехословацький військовий рух в Україні у 1914-1918 роках

Словаки – давні сусіди українців. Поміж Україною та Словацькою Республікою існує спільний кордон – 97 км. Водночас, про словацьку історію та культуру в Україні мало хто знає. У більшості літератури, яка виходила на території Російської імперії, словаки вважались частиною чеського народу, який мешкає в Угорському королівстві Австро-Угорської монархії. У статистичних даних про населення України, зібраних на межі ХІХ – ХХ століть, відображена змішана інформація про чехів та словаків

«…Попереду заслін із жінок і дітей»: грецькі антифашисти проти Британії

На початку березня 2014 року російське керівництво скликало пресконференцію, присвячену подіям в Україні. Відповідаючи на запитання про можливість війни з сусідньою державою, Владімір Путін заявив: «Якщо ми ухвалимо таке рішення, то тільки для захисту українських громадян. І нехай спробує будь-хто з числа військовослужбовців стріляти у своїх людей, за якими ми стоятимемо позаду, не попереду, а позаду. Хай вони спробують стріляти у жінок і дітей!». Утім, у застосуванні подібної тактики росіяни не були першими. У Другу світову війну її використовували грецькі антифашисти. Але не проти нацистів, а проти британської армії.

План «Барбаросса». Що думали військові Гітлера?

Хоча було зрозуміло, що однією з головних причин нападу на Радянський Союз було прагнення здобути запаси (передусім нафту), яких бракувало німцям, без відповіді залишалося головне питання: чи мали вони ресурси, щоб здобути ресурси, яких прагнули? Одне слово: чи їхні бажання не перевищували здатність їх задовільнити? Урешті-решт, Гітлер так ніколи й не визнав цього недоліку плану «Барбаросса». Він хотів швидкої війни, щоб отримати доступ до сировини й землі, але сировина, яку він хотів мати найбільше (нафта), була неймовірно далеко.

«Антирадянський» Лифар

Ім’я Лифаря було заборонене на батьківщині протягом довгого часу, а його численні теоретичні праці з історії балету та хореографії не перекладалися російською та не видавалися у СРСР, не дивлячись на високий рівень радянського балету та його популярність як серед партеліти, так і пересічних радянських громадян. Проте йому вдалося (хоча, звісно, він поняття не мав про це) потрапити до секретного радянського видання – «методички» КҐБ 1968 року «Використання можливостей Радянського комітету з культурних зв’язків з співвітчизниками за кордоном у розвідувальній роботі».