Закохана пара з концтабору возз'єдналася через 62 роки

Закохані підлітки з концентраційного табору в Угорщині Томас Бек і Едіт Ґрайман, яких розлучила доля в 1944 році, знову знайшли один одного через 60 років.

Про це повідомляє "УП.Життя" із посиланням на LifeNews.

Виснажені перелякані підлітки - такими 15-річний Бек і 14-річна Ґрайман виявилися в числі 100 дітей, які потрапили в ув'язнення в один з таборів нацистів під час Другої світової війни.

У найважчий момент свого життя молоді люди потоваришували і стали втіхою один для одного. Однак, коли Томасу випав шанс втекти, він вирішив скористатися ним і залишив у неволі свою кохану.

Лише через десятиліття Бек дізнався, що Едіт не тільки змогла вижити, але й перебралася жити до Австралії в те саме місто, де влаштувався і він сам у післявоєнні роки.

Томас і Едіт

Кілька років тому Томас Бек став учасником документального проекту, заради якого він погодився знову повернутися в страшні місця своєї молодості і розповісти про свою втечу з концтабору.

Журналіст, який працював разом з пенсіонером над фільмом у Відні, вирішив допомогти йому розшукати одного дитячих років, який тепер живе в Празі.

Товариш зустрів Томаса словами, які змінили все його життя: "Едіт і я шукали тебе 62 роки!"

Дізнавшись, що його перше кохання не просто живе в Мельбурні, але і в одному районі з його рідним сином, Томас спочатку зважився лише написати електронного листа Едіт.

 Фото: Huffington Post

"Я прекрасно пам'ятав проведені з Едіт дні в таборі, ми були так налякані та пригнічені, і так потребували один одного", - розповів Бек.

Незважаючи на те, що закохані прожили всі ці роки далеко один від одного і створили сім'ї, обидва зізналися, що завжди думали і сподівалися, що зможуть возз'єднатися.

Ось уже чотири роки вони живуть разом.

Iсторія загубленого і віднайденого кохання спричинилася до створення документального фільму про Томаса й Едіт. Його покажуть на Єврейському міжнародному кінофестивалі в Сіднеї і Мельбурні в листопаді.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.

На могилі Алли Горської

2 грудня 1970 року на Київщині виявили тіло жорстоко вбитої Алли Горської. Поховали художницю у Києві на Берковецькому кладовищі. Її похорон перетворився в акт громадянського спротиву. Публікуємо текст Євгена Сверстюка, який він написав після смерті Алли Горської. Сверстюк виголосив його на похороні, згодом прощальне слово надрукували у пресі та поширили на Заході.