Спецпроект

Виставка "Люди правди" - 16 історій тих, хто не мовчав про Голодомор

Цього року Україна в рамках загальнодержавних пам’ятних заходів згадує Людей правди – тих, хто не боялися говорити та писати про Голодомор навіть у часи, коли це могло коштувати життя.

В Національному музеї "Меморіал жертв Голодомору" відкрилася виставка "Люди правди", організована Інститутом національної пам'яті.

На ній представлені фото й історії 16 чоловіків та жінок, які своїми свідченнями та зусиллями зберегли та поширили світом інформацію про факти Голодомору, повідомили ІП організатори заходу.

"Ці люди вірили, що зафіксована ними правда важлива для протистояння злу, яке вбиває мільйони людей. Завдяки їх зусиллям вдалося зберегти інформацію про один із найстрашніших злочинів XX століття – Голодомор. Через багато років ця інформація стала однією з причин краху комуністичного режиму, на руїнах якого постала незалежна Україна", — сказав голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Щороку до Дня пам’яті жертв Голодомору вибираємо одну з тем, щоб якомога ширше розповісти про трагедію Голодомору 1932–1933 років, нагадала Олеся Стасюк, директор Національного музею "Меморіал пам'яті жертв Голодомору".

"Цього року такою темою є "Люди Правди" – це ті, хто публікували статті в західній пресі, описували побачене й пережите у щоденниках чи просто фотографували той жах, що відбувався навколо, ризикуючи кар’єрою, свободою або навіть життям. Це журналісти, громадські діячі, політики, вчителі, селяни. Сьогодні ви можете побачити цих людей на нашій виставці.".

 

Письменниця Оксана Забужко вважає виставку "Люди правди" найбільш своєчасною, і не тільки для українців.

"Ми лише в останні два роки відкрили для себе, що проти України проводиться інформаційна війна — виявили, що Захід знає про Україну з подачі російської пропаганди.

Треба усвідомити, що, оскільки СРСР від самого початку була терористичною державою, яка здійснювала масові злочини проти цивільного населення — ця чекістська інформаційна війна впродовж десятиліть була спрямована на покриття цих злочинів.

І щонайменше 80-літня традиція інформаційної війни — це єдина зброя ворога, перед якою ми пасуємо, бо досі її не свідомі. Спасибі людям правди, які утримували і продовжують утримувати нас при реальності й не дають забути, що є такі речі, як добро і зло".

Загальнонаціональні заходи до Дня пам’яті жертв Голодомору пройдуть у суботу 28 листопада по всій Україні та у 36 країнах світу.

 

Співзасновниця Українського кризового медіа-центру, радниця Голови Адміністрації Президента Наталія Попович наголосила на величезних втратах під час Голодомору й нагадала про жалобні заходи:

"Ми просимо всіх, по всій країні о 16.00 в суботу в кожній домівці й установі запалити свічки пам’яті. Хто зможе — прийти в Києві до Меморіалу жертв Голодомору о 15.00, а також о 16.00 приєднатися до загальнонаціональної хвилини мовчання".

Також на відкритті виступив 90-річний Микола Павлович Онищенко, який у дитинстві пережив Голодомор.

"Я двічі вмирав від голоду: у 1932-1933 роках, а другий раз - у німецькому концлагері. Я бачив багато трупів, страшні знущання фашистів — але то були вороги. Але те, що я бачив, коли мені було 7 років, назавжди зробило мене іншою людиною. Це було страшніше, ніж у концтаборі. Тому я ніколи не став радянською людиною", - розказав Онищенко.

Також у відкритті взяли участь Іван Васюник, співкоординатор Громадського комітету вшанування пам'яті жертв Голодомору-геноциду в Україні 1932-33 років та Іван Патриляк, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Були присутні Іван Малкович, поет, видавець, Ганна Гопко, Голова Комітету Верховної Ради України у закордонних справах, Андрій Когут, директор Центру досліджень визвольного руху.

Організатори виставки — Український інститут національної пам’яті, Національний музей "Меморіал жертв Голодомору", Центр досліджень визвольного руху, Архів СБУ, Громадський комітет вшанування пам'яті жертв Голодомору-геноциду в Україні 1932-33 років.

Автори виставки — Ярослав Файзулін, Віталій Огієнко, Володимир Тиліщак, Володимир В’ятрович, Богдан Завітій. Дизайн — Назар Ясиневич.

Експозиція діятиме до кінця грудня.

Детальніше про Людей правди - на сайті УІНП. Також там можна завантажити графічні медіа-матеріали, або в архіві у поліграфічній якості. 

І. Б.

Про поховання гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного та перспективи його пошуків

Зібрання в одному місці поховань національних героїв – ефективний спосіб підтримки національної ідентичності та пам'яті народу. Зараз активно йде створення подібного пантеону героїв України. У зв'язку із цим у суспільстві почалися обговорення та пошуки могил звитяжних предків, яких варто перепоховати в поважному місці. Однією з таких особистостей безумовно є гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Це одразу розбурхало розслідування стосовно місця його поховання.

Убивство Степана Бандери. Таємна місія агента кдб "Люкса"

Одразу після вбивства 15 жовтня 1959 року в Мюнхені Степана Бандери органи кдб срср розгорнули масштабну кампанію з дезінформації світової громадськості про обставини цього гучного злочину, його замовників і виконавців. Одним із тих, кого на всіх етапах цієї спецоперації залучали до стеження за лідером ОУН, створення умов для його ліквідації та відвернення уваги від справжнього вбивці, був агент на псевдо "Люкс", завербований ще у 1932 році.

Китаїв: за 10 кілометрів від Хрещатика дивом збереглося місто часів Русі

На півдні Києва збереглося місто часів князя Володимира: майже 400 курганів, пів кілометра валів, головний в'їзд, давні дороги і велике поселення, де тисячу років тому вирувало життя. Це - Китаїв, пам’ятка археології національного значення. У центрі Києва оборонні вали давньоруського міста майже повністю поглинула забудова. А всього за десять кілометрів від Хрещатика їх досі можна побачити. Це місце пережило князів, монгольську навалу, імперії, революції та радянську владу. Але чи переживе Китаїв сучасний Київ?

Сусід із сьомої квартири. Справа киянина Венедикта Баранова: як бідність, страх і буденний антисемітизм робили катів зі "звичайних радянських людей"

На початку жовтня 1941-го до будинку №30 на Межигірській вулиці під'їхала підвода. Поліцай із нагайкою запитав, "де тут живуть жиди". Баранов, який стояв біля воріт, одразу повів його на п'ятий поверх, до квартири номер 17. Там залишалася хвора паралізована жінка-єврейка Рахіль Самойовська. Баранов зніс стару з п'ятого поверху і кинув на підводу. У цей час його дружина Анна стягнула з її ніг фетрові боти. Підвода рушила в бік Верхнього і Нижнього Валів.