У Києві відкрилася виставка про участь українців у Другій світовій війні

У Київському міському будинку учителя відкрилася документальна виставка "У спільній боротьбі", присвячена українцям, які боролися з нацизмом у складі армій країн антигітлерівської коаліції та рухах Опору.

Виставковий проект є результатом співпраці Центрального державного архіву зарубіжної україніки та Національного музею історії України у Другій світовій війні.

Невідомі широкому загалу документи містять інформацію про участь українців у лавах радянської армії, збройних сил Канади, США та Франції у бойових діях, що проходили у Великій Британії, Франції, Німеччині, Італії, Польщі, Австрії, Чехословаччині, Угорщині, Болгарії, Румунії, Литві, Латвії тощо.

 

Окрім широкої географії військових дій, у яких брали участь українці, документи виставки інформують також про реакцію українців закордоння на початок війни та їх готовність добровільно вступати у військо, про високий професійний рівень українських вояків союзницьких армій та їх участь у підпіллі

Виставка репрезентує долі українських родин, чиї сини і дочки в лавах армій різних країн наближали перемогу над нацизмом.

Документальні джерела також висвітлюють участь українських громад у численних акціях допомоги воякам.

Особливу увагу зосереджено на документах, які красномовно свідчать про бойові успіхи та нагородження українських воїнів держав-переможниць. Окремий блок експозиції розкриває й трагічну сторону подій Другої світової війни – втрати серед українських вояків.

Значне місце в експозиції займають матеріали Героїв України Євгена Березняка, Олексія Береста, Олеся Гончара, Кузьми Дерев’янка, Героя Радянського Союзу Пилипа Жмаченка, Народного Героя Югославії Андрія Вітрука, родин Чумаків та Спачинських, чиї сини в лавах різних армій наближали перемогу, а також героїчних жінок  Ніни Мігової та Анни Храпливої та багатьох інших.

Документальна розповідь ведеться на тлі трагічних воєнних баталій і формує образ "українського воїна – з душею Шевченка, з кров’ю Мазепи, з серцем Лесі Українки…", готового віддати життя заради своєї Батьківщини. Адже боротьба з ворогом у складі армій держав-союзників була для українців водночас і боротьбою за Україну.

Адреса: м. Київ, вул. Володимирська, 57 (Київський міський будинок учителя)

Вхід вільний. Виставка триватиме до 20 травня 2016 р.

Биківнянський меморіал: пам'ять про вбитих заради живих

30 квітня 1995 року громадський діяч, один із фундаторів Українського товариства "Меморіал", багаторічний дослідник Биківні Микола Лисенко занотував у своєму щоденнику: "30-го, в неділю, відбулося відкриття Меморіального комплексу на Биківнянських могилах. Це за поданням т-ва "Меморіал" та інституту історії України. Відкривав Київський мер А. Косаківський, але людей було небагато. Ми були там усією родиною з 9 до 13 год."

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

"Я аж ніяк не українофіл". Фрагмент із книжки "Розділена династія" Фабіана Бауманна

Несподіваний погляд на націоналізм: не як історичну неминучість, а як усвідомлений політичний вибір, — пропонує у книжці "Розділена династія" швейцарський історик Фабіан Бауманн. Він досліджує долю київської родини Шульгиних, яка менш ніж за пів століття розділилася на дві протилежні національні гілки: російську та українську. Революція 1917 року остаточно розмежувала Шульгиних: один із них загинув у бою під Крутами, захищаючи Українську Народну Республіку, а другий — воював проти неї.

Найбільша мрія у житті

– Володю, а яка у Вас найбільша мрія в житті? – Жанно, – кажу, – я хочу, щоб Україна була незалежною! Вона подивилася на мене, як на психічнохворого. Звісно, вона знала, що в університеті десь є якісь «божевільні націоналісти», але на філфаці, а не на мехматі.