У Перемишлі вшанували бійців УГА та УНР. ФОТО

У Перемишлі в Польщі вшанували вояків Української галицької армії (УГА) і вояків армії Української Народної Республіки (УНР), які загинули в таборі для військовополонених, що розташовувався в 1918–1921 роках у селі Пикуличі (частина цієї території належить нині до Перемишля).

Про це повідомляє Радіо Свобода.

 

Розпочався захід богослужінням у соборі святого Івана Хрестителя Української греко-католицької церкви. Опісля громадська панахида відбулась на місці колишнього табору.

Нині тут військовий цвинтар, де поховані від 2 до 3 тисяч українських вояків УГА та УНР, які відступили з польським військом із України перед приходом більшовиків.

У вшануванні взяла участь група депутатів Львівської обласної ради, представники Українського інституту національної пам'яті, товариств "Надсяння", "Холмщина" зі Львова, української громади Перемишля, влади Підкарпатського воєводства Польщі, українські дипломати в Польщі.

 

"Ми тут, бо розуміємо тяглість військової громадянської традиції. Ми маємо право на історичну пам'ять", – наголосив під час громадської панахиди Антон Дробович, керівник УІНП.

Церковна хода пам'яті українських воїнів, які загинули за волю України, була започаткована в Перемишлі рівно 100 років українцями Перемишля і єпископами УГКЦ, зокрема Йосафатом Коциловським. Традиційно через тиждень після Зелених свят українці йшли на військовий цвинтар. Комуністична влада Польщі заборонила захід. 1990 року року ця традиція була відновлена.

"Сподіваюсь, що ми дізнаємось імена загиблих. Тут спочивають понад 2000 вояків УГА і УНР. Сподіваюсь,що ми вшановуватимемо історичну пам'ять і будуватимемо майбутнє", – сказав депутат Львівської обласної ради Святослав Шеремета.

 

Також на військовому цвинтарі є дві братські могили, у яких спочивають 47 бійців УПА, які були вбиті 7 січня 1946 року в селі Бірчі і 22 травня 1947 року в Лішні (Польща).

У 1919 році в таборі перебували близько 30 тисяч інтернованих вояків. Антисанітарні умови і хвороби серед полонених були загрозою для місцевого населення, яке вимагало закриття табору. У 1921 році його ліквідували.

Згодом сюди перенесли останки померлих бійців із довколишніх сіл, обгородили кладовище і на спільній могилі встановили пам'ятник із написом "Борцям за волю України".

Биківнянський меморіал: пам'ять про вбитих заради живих

30 квітня 1995 року громадський діяч, один із фундаторів Українського товариства "Меморіал", багаторічний дослідник Биківні Микола Лисенко занотував у своєму щоденнику: "30-го, в неділю, відбулося відкриття Меморіального комплексу на Биківнянських могилах. Це за поданням т-ва "Меморіал" та інституту історії України. Відкривав Київський мер А. Косаківський, але людей було небагато. Ми були там усією родиною з 9 до 13 год."

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

"Я аж ніяк не українофіл". Фрагмент із книжки "Розділена династія" Фабіана Бауманна

Несподіваний погляд на націоналізм: не як історичну неминучість, а як усвідомлений політичний вибір, — пропонує у книжці "Розділена династія" швейцарський історик Фабіан Бауманн. Він досліджує долю київської родини Шульгиних, яка менш ніж за пів століття розділилася на дві протилежні національні гілки: російську та українську. Революція 1917 року остаточно розмежувала Шульгиних: один із них загинув у бою під Крутами, захищаючи Українську Народну Республіку, а другий — воював проти неї.

Найбільша мрія у житті

– Володю, а яка у Вас найбільша мрія в житті? – Жанно, – кажу, – я хочу, щоб Україна була незалежною! Вона подивилася на мене, як на психічнохворого. Звісно, вона знала, що в університеті десь є якісь «божевільні націоналісти», але на філфаці, а не на мехматі.