1 квітня (19 березня) 1917: Українська демонстрація

В половині березня відбулися один за другим важливі моменти в розвитку українського руху. Коли не помиляюсь, 18 березня (насправді 19 березня за старим стилем - ред. прим.) відбулася в Києві українська маніфестація.

Своїм грандіозним характером, своїм одушевленням, своїм ентузіазмом вона перейшла всі наші сподіванки. В ній узяло участь понад сто тисяч людей.

Коли я підійшов до Володимирського собору, звідки мав рушити похід, то вже тут було повно народу, вся вулиця й площа була заповнена тисячами людей.

Так само юрби стояли й далі, по Бібіковському бульвару, Володимирській вулиці коло університету. Стояли цілі відділи війська з жовто-блакитними прапорами.

Одна за другою надходили громади, групи, корпорації: школи, гімназії, товариства - усі з українськими прапорами. Он пройшов цілий відділ полонених вояків-галичан.

Тут близько коло мене стояв о. Щепанюк, один з галицьких заложників. "А що, отче, - звернувся я до нього, - тепер Ви бачите, що таки існує українське життя в Києві?"

У відповідь він мовчки стиснув мені руку. В його на очах бриніли сльози.

Я розшукав аж коло університету громаду членів київської "Просвіти", під прапором якої я хотів іти в поході. До нас прилучився і М. С. Грушевський.

Безконечні юрби все прибували. Похід давно рушив, а до нас іще черга не дійшла - так далеко розтягнулася маніфестаційна колона.

Маршрут був: по Великій Володимирській від університету, по Фундуклеївській, Хрещатику, до міської думи, звідти вгору по Михайловській вулиці до площі св. Софії біля монумента Богдана Хмельницького.

Без кінця ішло військо: казали, що вийшло 30 000 вояків. Нарешті дійшла черга і нам рушити.

На чолі нашої громади несено прапори: один з портретом Шевченка, другий - національний. Перший ніс І.І. Щитківський, голова комітету по збудуванню в Києві пам'ятника Шевченкові, другий - В. М. Леонтович.

Ми по черзі їм помагали.

Помалу, поволі йшов величний похід. Гордо маяли в повітрі національні жовто-блакитні прапори (колір - символ нашого блакитного неба і золотої пшениці на полях).

То з одної, то з другої групи чути було спів: "Гей не дивуйтесь", "Соколи - соколи" (марш), "Ще не вмерла Україна".

Українська демонстрація на Софійському майдані 1 квітня (19 березня) 1917 року

Та ось наша група дійшла до площі перед міською думою. Там на балконі стояла президія Виконавчого комітету і вітала похід. Тут же стояв і начальник військової округи ген. Тодорович і по-військовому салютував українським прапорам.

Проф. Грушевський дав знак рукою, що хоче говорити.

Все втихло. Піднесеним голосом, - де він у нього взявся! - немов в якомусь натхненні, закликав нас Грушевський, щоб ми всі тут присягли під прапором Шевченка, що будемо боротись і не складемо зброї, аж поки не виборемо рідному краю автономії.

Ми всі стали на коліна, підняли руки вгору і заприсягнули. Тут ентузіазм досяг найвищої хвилі.

Юрба схопила Грушевського на руки і понесла на другий поверх думи, на балкон, і звідти показали його народові.

З тисячів грудей залунало: "Слава батькові Грушевському!"

Потім похід рушив далі, на Софійську площу, але на вічу я вже не був, бо мусів іти до своїх службових обов'язків. На цім вічу ухвалено було резолюцію з домаганням автономії України.

Українська маніфестація була переломовим моментом в розвитку українського руху в Києві: тепер відразу і свої і чужі побачили, що українство - сила, що за ним маси, а не якісь окремі гуртки і купки.

Ми всі почули вперше твердий ґрунт під ногами, почули себе господарями в своїй хаті.

Дорошенко Д. Мої спомини про давнє-минуле. – К.: Темпора, 2007. – С. 87-89.