3 січня 1919

3 січня 1919: Перше свято Злуки

Перші надійшли смолоскипи в двох рівнобіжних рядах, сотки їх. Зимовий вітер рвав полумя довгими косами і кидав язики вогню у повітря. Молодці, що несли їх, машерували рівно, до такту та кричали "слава Україні, слава Президентові, слава Раді!"

Як тільки закінчилося це історичне засідання Української Національної Ради, Президент, віцепрезидент, державні секретарі та кільканадцять найстарших членів Ради вийшли на зовнішній ґанок будинку. Туди запрошено й жінок чи то секретарів, чи членів Ради, чи взагалі визначніших у громадській праці жінок. Два яркі снопи світла від спеціяльно уставлених електричних прожекторів падали на Президента і його окруження — так що маса народу, зібрана на вулиці і дефілююче військо могли його виразно бачити. Решта членів Ради гляділи або через вікна будинку, або зійшли зниз і станули на входових сходах будинку.

Почалася дефіляда — перша публична військова дефіляда перед Президентом Держави, цілим Урядом і цілою Радою. Значить — була це дефіляда перед Державою, перед Україною. Перші надійшли смолоскипи в двох рівнобіжних рядах, сотки їх. Зимовий вітер рвав полумя довгими косами і кидав язики вогню у повітря. Молодці, що несли їх, машерували рівно, до такту та кричали "слава Україні, слава Президентові, слава Раді!" Зібрана на площі маса кричала те саме. За смолоскипами надійшла військова оркестра під проводом свого капельника, Станиславського, граючи грімкого козацького марша "Гей, не дивуйтесь, добрії люди, що на Вкраїні повстало". Вона звернула в бік та уставилася по протилежньому боці вулиці, лишаючи вулицю вільною для дефіляди.

Тепер зачалася військова дефіляда. Вона мала своє значення не лиш для нас, українців, але й для тих не-українців, що гляділи на неї. А гляділи місцеві поляки (Станиславів по Львові, був найсильнішою польською енклявою у Східній Галичині) та місцеві жиди й німці (ці останні мали там свою лютеранську церкву, школу, шпиталь). Гляділи і кілька офіцерів Антанти (італійці та американці), що тоді саме прибули до Станиславова "придивитись новій державі", та певне й тайні шпигуни польські, румунські та антантських держав. Дефіляда лишила знамените враження. Команданти на гарних конях, а за ними справні, карні сотні, то в шоломах, то знов у мазепинках. Гостра коротка команда "позір! в ліво глянь!" і голови сотень як одна звернулися в ліво, а очі впявилися в особу Президента. Рівно, як грім, підкуті чоботи соток мужви вибивали такт маршу об брук вулиці; лави за лавами, сотні за сотнями.

А ось кольона машинових крісів (кулемети) на конях, а дальше чути брязкіт металю. Це гармати та грізні гавбиці. По три парі сильних коней тягне ці грізні машини. На конях наші гарматники, наче врослі в сідла, випростовані, голови вгору і на ліво, очі на Президента. Глядачі не видержали. — "Слава армії! Слава стрілецтву!" — так і вирвалося всім з грудей. Сам старий Президент запалився. Перегнувся через поруччя балькону, махає капелюхом у руці і кличе: "Слава українській армії! Слава! Слава!" Жінки мають хусточками, мужчини шапками, капелюхами. "Слава українській армії!" не вгаває. Публика на площі підхопила й собі та вітає все нові військові частини ентузіястично. Всі інстинктовно відчули, що в цій армії є сила держави, що це залізний пястук молодого народу, що творить саме державу. А ця армія розуміє це. Хлопці випрямлені як струни, голови вгору, очі блищать, підошви мало не розібють бруку. Це ж вони — українська армія, воскресле вояцтво, воскресла прадідна слава!

Дефіляда скінчилася, військо перейшло, тільки чути як звуки маршу віддалюються. Я поглянув на Президента, коло якого я стояв. Він втирав сльози; так само старий Горбачевський та Окуневський. А так само дещо згорблений віком сивий як голуб, з великою лисиною посеред білих довгих кучерів — Сандуляк із Снятинщини у гарно мережаному, святочному киптарі; а коло нього сусід його Стефаник. Всі були глибоко зворушені — і могутні як дуби брати Старухи (широкозвісний Тимотей, посол Бережанщини з патріяршою бородою, яку він запустив у російській неволі, і його брат Антін із Ліського повіту) та жвавий як гірський потік, стрункий як смерека Шекерик-Доників у чудовому, за очі хапаючому, пребагатому гуцульському строї.

Здавалось мені, що з усіх приявних тільки д-р Сидір Голубович, д-р Роман Перфецький і я не пролили сльози. Вони оба стояли коло мене. Хвиля захоплювала мене; певно і їх. Я знав їх здавна як гарячих, щирих патріотів, відданих своєму народові всією душею. Ми три стояли зворушені і від зворушення мовчали. Рефлексії та думи тиснулись у мозок юрбами та гналися одна за одною. Оце наша армія, наші гармати, наші полки, наша сила, наша держава! Чи вдержимо ми їх?

Ми злучили Галичину й Буковину з Придніпрянщиною, бо так нам казала соборна національна, всеукраїнська ідея і так нам диктувала історична рація. Перед світом, перед історією, перед нашим власним народом, що лише прокинувся до державного життя та перед грядучими поколіннями ми поставили доконаний, історичний факт, на якому сперлася б уся дальша, будуча історія нашого народу. Але одночасно ми були свідомі небезпек, що загрожували українській державності з усіх боків. На Велику Україну, я знав, не можна було рахувати. Там усе було непевне, бо там доконувалася, як несвідомо вірно висловився Микита Шаповал, "велика авантюра". Галичина мусіла числити на себе; на зрілість, карність і жертвенність свого громадянства, на свою армію і на ... вмілість договоритися з Антантою.

Та чи вдасться нам знайти міст до Антанти? Чи вдасться Панейкові доступити у Парижі до Вилсона, Клємансо, Ллойд Джорджа, до Версальської Конференції? Яка покажеться вартість Вилсонових гасел про самоозначення народів?

Оці думки обсіли мою голову та голови інших членів нашої влади. Далеко одначе не всіх. Більшість наших провідних людей були оптимістично настроєні. Вони вірили в поміч і силу Великої України, бо знали її тільки теоретично, як велику, 40-міліонову країну, а з історії знали про факт існування в минулому княжої і гетьманської держави. Вони вірили щиро та наївно і в Вилсонові "точки". Вірили в Велику Україну, бо не знали дійсних відносин у ній, а забували, що і Вилсон був тільки людиною.

Та день 3 січня 1919 року був без огляду на все, великим, історичним днем і таким залишиться.

Операція Anthropoid

На світанку 18 червня 1942 року в центрі Праги почався незвичний рух. Неподалік Карлової площі, навколо церкви святого Карла Боромейського по вулиці Рессловій збиралися загони CC та гестапо. Понад сім сотень німців під командуванням 17 офіцерів взяли церкву в подвійне кільце. Під першими сонячними променями о пів на п’яту ранку мав розпочатися бій з наперед відомим переможцем

Роман Кирчів: «Як намагалися мене заарканити»

Склалося так, що з юних років я опинився у полі зору чи не найзловіснішого витвору більшовицької тоталітарної системи, її органів безпеки. Вони намагалися зробити мене своїм прислужником і за непокору переслідували та всіляко шкодили і пакостили мені.

«Вироки виконувати негайно!...»

22 травня минула 73 річниця оголошення Військовим судом оперативної групи (ВСОГ) «Вісла» перших смертних вироків

Петлюра без бронзи, але у кольорах

Рік 1917-й ще не був роком Симона Петлюри. Незаперечним лідером українського національного руху він став року 1919.