18 березня 1917: Могила без хреста

Вважаємо себе державною нацією, модними у нас тепер є фрази про необхідність плекати наші державні традиції.

У глибокій суперечності з цими нашими переконаннями і змаганнями стоїть ця воістину дивна і несподівана доля, яка сприяла тій установі, що стояла на чолі революційних подій 1917 р., тій установі, що їй довелось проголосити відновлення української державності.

Не було і нема аж до останнього часу вдячнішої теми для величезної більшості наших політиків, публіцистів і мемуаристів, які знаходили все нові і нові хиби і помилки в діяльності Центральної Ради, як дискредитувати її діячів, як змагатись знищити до останку ту авреолю, якою може ще в декого оточена згадка про цю установу.

З легкої руки В. Винниченка праця в цьому напрямі продовжується вже другий десяток років.

Рівнобіжно з цими намаганнями земляків дискредитувати Центральну Раду провадилась і провадиться така сама праця в російському таборі.

Росіяни червоні і білі, видаючи джерела .і документи з історії революції, відповідно підібрані і спрепаровані, пишучи на підставі їх свої досліди розвитку революційних подій, складаючи свої мемуари, змагаються змалювати в кривому дзеркалі події української революції і тої установи, що її очолювала.

Ті публікації, які хотять змалювати діяльність Центральної Ради в прихильному світлі, серед матеріалів про ті часи, складають меншість, в усякому разі меншість щодо того впливу, який вони мали й мають на формулювання опінії громадянства.

І може не треба дивуватися цьому. Дуже багато з писань цієї останньої категорії ставить собі за завдання не так вияснити діяльність Центральної Ради, як скласти апольоґію не завжди обєктивну і безсторонню, діяльності за часів Центральної Ради тої чи іншої групи, тої чи іншої особи.

…

З одного боку ми говоримо і повторяємо, що 1917 і дальші роки були періодом розбудження українських національних сил, коли українська нація виявила свої великі організаційні і творчі можливости.

З другого-ж боку та установа і ті люди, які проводили тоді нашим національним рухом, у своїй діяльности йшли від одної помилки до другої, допускались найгірших промахів і занедбань.

Де ж ті творчі можливости і здібности української нації, коли вона піддалася під команду й схилилась перед авторитетом збіговиська бездарних „амбітників" і людей сумнівного минулого і ще більше сумнівного майбутнього?

З одного боку з уст ворогів або людей нам чужих і неперенятих до нас сентиментом знаходимо високу позитивну оцінку діяльности Центральної Ради і політичних виступів її діячів.

…

А поруч з тим скільки би можна було набрати цитат з української публіцистики і мемуаристики, які категорично і переконано твердять про те, що соціалісти Центральної Ради своєю діяльністю зруйнували українську державність і які на загальному темному тлі діяльности Центральної Ради знаходять лише окремі світлі плями.

Вже й тепер дослідникові важко розібратись в усіх цих та їм подібних суперечностях.

Коли справа збирання матеріалів про нашу революцію буде йти далі так, як йшла вона до цього часу, коли наші публікації про Центральну Раду й далі будуть носити той самий характер дилетантизму і випадковости, загрожує небезпека, що період Центральної Ради ввійде в історію в тім його освітленні, який хотять надати йому росіяни.

Може повторитись те, що не один раз бувало з визначними постатями в нашій історії.

Психольогічно цілком зрозумілий такий а не інший характер українських публікацій про Центральну Раду.

Фінал революційних років був для нас надто далекий від тих надій, якими були переняті їх учасники і від тих завдань, які тоді ми собі ставили.

Не дивно, що ми сприймали його як поразку, і одні почали шукати винуватців цієї поразки, а другі стали виправдуватись, що не вони, мовляв, винні.

Треба було відійти на деяку віддаль, щоб зрозуміти, що істнує якась історична закономірність, і в ході тих подій, і в їх закінченні.

Треба було часу, щоб почала набирати права громадянства думка, що період Центральної Ради мав не лише свої мінуси, але теж і свої плюси.

Але коли ця думка почала здобувати поширення, не вистачала вже у нас ініціатива та енергія, щоб зробити з неї відповідні практичні висновки.

Отже і сталось так, що памфлетів про Центральну Раду та її діячів маємо досить, а обʼєктивного досліду тих часів і їх оцінки, навіть повніших матеріалів для такого досліду у нас нема.

Минає час, пропадають можливости зробити те, чого не зробили люди своєчасно. Відходять у забуття подробиці подій з часів Центральної Ради.

Щораз важче через недостачу фактичного матеріялу знайти критерій для оцінки тої доби.

Могилою без хреста лишається память про ту установу, яка проводила рухом української революції.

Садовський В. Могила без хреста. (у 20-ті роковини заснування Центральної Ради) // Діло, 1938, № 67, 27 березня.