15 листопада 1919: Рік Української революції

Рік революції минув. До 15 листопаду 1918 року Україна була під впливом революції Всеросійської, з указаного ж числа революція на Вкраїні пішла своїм незалежним шляхом. Гетьманщина на Вкраїні, як витвір німецько-російської реакції, під ударами повставшої демократії - робітництва й селянства упала після не довгої, хоч і впертої боротьби.

І нам в цей час, коли галицька реакційна дрібно-думаюча буржуазія зрадила самостійну Україну, тим тяжче згадувати про те, що першими борцями проти гетьманщини були галицькі січові стрільці.

Перші дні вступу нашого війська до Києва були радісно зустрінуті робітництвом. Вся демократична Україна посилала свої привіти тим людям, які зважилися стати на чолі повстання.

Та дуже скоро почалося друге. Революція почалася військовим переворотом. Тому ті, що стояли на чолі війська, уявили собі, що то вони є основа. Почалося неславне панування старшин осадного корпуса в Києві. Почалося переслідування робітничих організацій, національні утиски.

Боротьба ніби з "большевизмом" велася таким способом, що жертвою утисків ставали якраз російські і жидівські соціалістичні партії. Ми не можемо забути, що від дикого переслідування з боку старшин осадного корпуса, яких направляла без сумніву рука російської і галицької реакції (душею і мозком всіх цих злочинств був теперішній раб пана Петрушевича Назарук) мусів тікати Смірнов меншевик, а російську правоесерівську газету спалено на вулиці, хоч газета ця в тому ж нумері якраз хвалила земельний закон Директорії.

Утисками недоцільними і безглуздими большевизм дійсно було посіяно. Це не був большевизм, а просто невдоволення населення на диктатуру військових, серед яких дуже багато з'явилося й бувших гетьманців.

Російська радянська республіка не через ідейні мотиви, а через певні економічні потреби, пішла по хліб на Україну. Мирові переговори з большевиками кінчилися нічим. Совітська Росія йшла покоряти Україну, уперто і невблаганно. Діалектичним ходом обставин наростали на однім полюсі сили ліві, а з другого боку в той же час збігалися сили праві.

Чим більше натискали большевики, тим глибшали реакційні настрої серед військових сфер, серед фактичних диктаторів України. Вища державна власть України, на жаль, не змогла удержати сваволі молодиків - українських юнкерів. Про це можна сказати словами поета:

"Вложил мнѣ в грудь он много сил,

Но непреклонным и суровым меня Господь не сотворил".

Київ мусіли покинути. Все розповзалося. Серед радянських українських партій панувала думка, що большевики допустять самостійну Україну. Правительство, в якім соціял-демократи були в меншости, переїхало до Винниці. Тут була криза української революції: соціялісти покинули правительство. Власть перейшла до української буржуазії.

Не помогли переговори з французами. В той же час нерішучість щодо французького десанту ще більше розклала нашу армію. Міжгромадянська війна панувала по всій Україні. Це період найбільшого розцвіту "отаманства".

Винниця, Проскурів, Кам'янець і Рівне. В Рівному склався міцний союз соціял-демократів і соціялістів революціонерів. Склалося соціялістичне правительство 12 квітня. Поворот в бік демократичної української державности стався. Наша евакуація на Галичину була по інерції.

Зрада Оскілка і дезорганізація фронта внаслідок злочина цього "диктатора" посунули наш державний апарат на Галичину.

Май місяць був організаційним місяцем. Почалася наша боротьба з новими силами і новими надіями.

В той же час політика дрібної галицької буржуазії загирила Галичину. Не було революційного запалу у цього правительства. Галицький секретаріят був найбільше зненавидженим серед галицько-українського народа.

Разом з галицьким військом пішла наддніпрянська армія добувати золотоверхий Київ. І добули. Але знову та ж сама політика проволікання, політика безнадійности і зневірря... Диктатор Петрушевич "не вірить в успіх української справи".

Галицька армія, слухаючи зрадників, не б'ється з ворогом Української Республіки, коли наддніпрянська армія кровавиться в безперестанних боях. І наприкінці — зрада явна, перехід галицької буржуазії на бік Денікіна. Галицька армія, як фактор будування Самостійної України, майже не істнує.

Коли переглядається минуле, то хочеться заглянути в будучність, бо без перспективи ніхто не може вести доброї політики. Політика галицької буржуазії це "реальна політика" на сьогодні, на аршин вперед.

Далі вони бачити не хочуть і не можуть. Вони ведуть політику орієнтації не на свій народ, а на якогось пана, який сильнійший. Вони вели переговори з Галичини з большевиками, де обов'язувалися "розоружити військо Петлюри".

Тепер вони продали Україну й Галичину Денікіну. Може й не за гроші, а за право цілувати ноги пана Денікіна.

Ми орієнтуємося на народні маси. А українська селянсько-робітнича маса не піде ні з Денікіним, ні з большевиками. Нам здається сміху достойним той погляд, що третій похід большевиків на Україну може зміцнити тут власть російських комуністів.

Коли навіть вважати, що диктатура большевиків є якраз те діло, що веде до визволення пролетаріату, то й тоді імперіалістичний спосіб навязування певних політичних форм з боку Совітської Росії, був би актом злочинним перед соціялістичною революцію. Бо "визволення пролетаріяту якої-небудь країни, є справа робітництва тої ж країни".

І колиб допустити, що Україна підготована до такої диктатури, яку провадять большевики в Росії, то й тоді це є справа класової боротьби на Україні, боротьби внутрішніх наших сил. З двох полюсів України протилежні звістки.

Кубань пішла проти Денікіна, підла зрада галицької буржуазії розвіяла надії галицької демократії на поворот до Сяну. Ллойд-Джорж визнає, що "большевиків силою зброї побити не можна".

Денікіну скоро настане капут. Кілька днів, небагато тижнів. В революції росте народоправна і соціялістична Україна.

Вона буде, вона мусить бути, бо без цього мира на сході Європи не буде.

Робітнича газета, 1919, 15 листопада