8 грудня 1917: Залізне підтримує Центральну Раду, а не більшовиків

Постанова Залізнянської сільської громади

В селі Залізному, Бахмутського повіту на Катеринославщині на загальному зібранні сільської громади постановили таке:

1) На території Укр. Народньої Республіки визнаємо єдину владу Українську Центральну Раду.

2) Урядом на Україні визнаємо тільки Укр. Генеральний Секретаріат.

3) Щиро вітаємо третій Універсал Укр. Центр. Ради.

4) Рішуче протестуємо проти того, щоб нашу територію Української Народньої Республіки розділяли на колонії, як напр.: щоб Донецько-Криворіжський Басейн прилучили до Російської Республіки з містом Харьковом (Постанова краєвого з'їзду Рад Робітничих Депутатів 17-го листопада 1917 року).

5) Цілком підтримуєм постанову Української Центральної Ради про скликання Укр. Установчої Ради.

6) Просимо Укр. Центральну Раду негайно зробити розпорядження, щоб усих вояків, які приїхали до нас у село забрали звідціля, тому що вони тут зовсім непотрібні (для оборони ми маємо "Вільне Козацтво" й безладдя тут нема), а вони тільки руйнують нашу продовольчу справу.

7) Прохаємо Укр. Центральну Раду роспочати марні переговори.

Нова рада, 1917, № 203, 8 грудня, С. 2.

Щоденники Голодомору. «Интересно, что сейчас нет следа так называемой этики. Отобран у людей бог и страх перед загробной жизнью»

«Вчера пришле Леонтий Петрович Ткачев, он чл. колектива, с больной ногой и он распух от голода, умолял чего-нибудь дать ему. Конечно накормила его чем могла. Я пожалувалась ему, что вот кормлю охотничью собаку, когда-то дорогую, а тепер она никому не нужна, т.к. нечем кормить. Он попросил ее у меня, говоря, что они съедят ее. Собаку все равно надо убить т.к. ее нечем кормить. Так пусть съедят ее. Коржев-кровельщик все время поддерживает семью мясом собак»

Щоденники Голодомору. «Дожди идут все время... А люди мрут своим чередом»

«На Украине вымирают целые деревни. Помню рассказывал мне в Харькове (Жутовская, 13) агроном. Он ездил в Полтавскую область заключать договора на посев бурака. Это было раннею весной. Въехали в деревню, мертвая тишина окутывала его. Заходил в хаты со своим спутником, видел мертвых, начавши разлагаться. В дет. яслях видел мертвих детей и няню».

Ґарет Джонс: Усюди було чути крики — «У нас нема хліба. Ми вмираємо»

Коли ще 1932 року один із харківських комуністів згадував про відсутність їжі, Сталін скаженів: «Ви придумали таку страшну казку про голод в Україні й думаєте, що налякали нас, але нічого з цього не вийде! Вступіть до Спілки письменників. Тоді ви зможете писати свої казочки, і дурні читатимуть їх».

Шістдесятники: Чехословаччина як вікно у світ

Алена Моравкова, молода чехословацька перекладачка, сиділа в кафе в центрі Києва на Хрещатику і їла морозиво. На дворі був початок шістдесятих років, в СРСР цвіла хрущовська “відлига”, суспільна атмосфера була просякнута оптимізмом, незабаром Гагарін полетів в космос а перший секретар КПРС все повторював з різноманітних трибун тези про настання справжнього комунізму. Моравкова була учасником чехословацької делегації, котра приїхала в Київ на міжнародний ярмарок. Там вона познайомилась із місцевими молодими письменниками. Зараз ці молоді люди сиділи з нею за одним столом: Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич. Незабаром цих поетів почнуть називати шістдесятниками