Вбивство Леоніда Пʼятакова

В різдвяну ніч з 24 на 25 грудня 1917 (6–7 січня 1918) р. о пів на четверту біля будинку № 5 по вул. Кузнечній у Києві стояли близько 20 осіб у військовій формі. На дзвінок вийшов двірник. Він почув вимогу показати квартиру Пʼятакових

 
Леонід П'ятаков
Памятник борцам пролетарской революции, погибшим в 1917-1921 гг.: биографический справочник. - Москва-Ленинград, 1925.

Пʼятакови проживали у двоповерховому флігелі. Двері були вибиті миттєво. Один із братів – Леонід – не знайшов нічого кращого як зателефонувати до Генерального Секретаріату (чомусь замість міліції чи адвоката) та заявити: "нас прийшли грабувать".

Однак цілком логічно допомоги звідти не отримав. Леоніда вивели на двір. Михайло разом із другом Петром Золотарьовим одягнулись та вибігли за ними. Уже на вулиці Михайла побили та відігнали від заарештованого. А Леоніда повезли у невідомому напрямку.

Через різдвяні свята державні та чимало приватних установ не працювали. Перші газети почали виходити аж 29 грудня (11 січня). Але Пʼятакови розпочали самостійний пошук Леоніда. Та й більшовики підняли шум. Ще у ніч викрадення вони прийшли додому до генерального секретаря військових справ Миколи Порша та повідомили йому про ситуацію.

Києвом поповзли різноманітні чутки. Одні говорили, що Пʼятакова вбили у помсту за вбивство полковника Ластовченка у Полтаві тиждень тому. Інші – що викрадення організували самі більшовики аби скомпрометувати Генеральний Секретаріат.

Олександр Пʼятаков знайшов "водія тяжкого дивізіону" Олексія Корсака, який нібито вранці 25 грудня (7 січня) бачив на Панкратівському (нині – Дніпровському) узвозі вантажівку та кількох осіб, що спускали в ополонку на Дніпрі 7 мішків. На думку Олександра це були тіла його брата та ще шістьох матросів, що зникли у Києві тієї ж ночі (хоча таке зникнення не підтверджено жодними іншими джерелами).

Також Олександр Пятаков знайшов Філіпа Тарана, який розповідав, що чув розмову двох офіцерів з солдатами 1-го українського кінного полку. Один із офіцерів нібито стверджував, що "Пʼятакова після арешту вбили та пустили під лід".

Для суспільства основною версією продовження подій стало утоплення Леоніда Пʼятакова. Родині стали надходити телефонні дзвінки та листівки, які переказували цю версію, але не додавали нічого нового.

 
Леонід П'ятаков

Розголос був потужним. Справа дійшла й до парламенту. 28 грудня (10 січня) під час засідання Малої Ради лідер фракції Бунду Мойсей Рафес вніс інтерпеляцію до Генерального Секретаріату:

"Останніми днями по городу носяться різні неприємні чутки, які направлені до підриву аторитету Центральної ради і Генерального Секретаріату. Ці чутки полягають втому,що ніби по м. Києву дуже часто невідомо ким робляться самочинні труси і арешти, грабежі і насильства.

Не знаю, чи провірені ці чутки, чи ні, але вони страшно нервують громадянство. Я звертаюсь до Генерального Секретаріату з питанням: Чи відомо йому що-небудь в цій справі і як відомо, то які заходи вживаються, щоб припинити ці незаконні вчинки, а також з чийого відому робились арешти?". Інтерпеляцію підтримала фракція соціал-демократів.

На запит відповів генеральний секретар військових справ Микола Порш. Він повідомив, що "Генеральний Секретаріат зробив все, щоби якнайшвидше вияснити ці події, найти винуватих і дати їм належну кару". При цьому він підтримував думку, що викрадення здійснили невідомі з метою "збаламутити київського обивателя і нацькувати на Центральну Раду і Генеральний Секретаріат". А генеральний секретар судових справ Михайло Ткаченко сповістив про створення спеціальної комісії при секретаріаті.

Микола Порш, тодішній генеральний секретар військових справ
Микола Порш, тодішній генеральний секретар військових справ

Така слідча комісія справді була створена з представників генерального секретаріату судових справ, Всеукраїнської ради робітничих депутатів, Всеукраїнської ради військових депутатів, ради робітничих депутатів Києва та київської міської думи. Очолив комісію Костянтин Ященко, керівник смоленської української громади, колишній голова єлецького окружного суду, який невдовзі був обраний суддею Апеляційного суду УНР.

Таємниче зникнення та смерть фактично головного київського більшовика спонукала членів цієї партії активізувати свої зусилля по захопленню влади у Києві. Виник ревком, формувалися бойові дружини, поповнювалися запаси зброї. На кілька тижнів Київ потрапив у колотнечу та неспокій.

16 (29) січня у Раді робітничих депутатів Києва пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив начальник міліції 4 дільниці Київського повіту Назаренко. Він повідомив, що поблизу станції Пост-Волинський знайдено труп чоловіка на вигляд 30 років з печаткою київського військово-революційного комітету у кишені. Тіло перебувало на кладовищі села Михайлівська Борщагівка.

На упізнання поїхали члени ради Дмитро Олійник та Остап Галанько. Там уже були начальник залізничної міліції дільниці Київ-Фастів Старжинський та два міліціонери зі станції Пост-Волинський.

"На трупі виявилось чорне коротке пальто, чорні суконні штани, сива шапка офіцерська з позолоченими галунами, зверху гімнастьорка защитного кольору, на спідній білій сорочці букви "ЛП", ноги босі, права частина голови розбита, над правою бровою дві рани, зроблені шаблею, рот відкритий і видніються два золоті зуби — кутні, в лівій частині грудей велика рана зі слідами стеаринової свічки, долоні обох рук порубані, мабуть, шаблею".

Наступного дня, 17(30) січня тіло Леоніда П'ятакова опізнав його брат Олександр. Під впливом повідомлення про знаходження тіла П'ятакова Рада робітничих депутатів ухвалила рішення про оголошення загального страйку у Києві. Більшовики поставили вимогу – передати владу Раді робітничих депутатів та роззброїти Вільне козацтво. У столиці розпочались локальні перестрілки та сутички.

Похорон
Похорон "жертв крівавих подій", 17(4) лютого 1918 року

Тіло Леоніда перевезли на Байкове кладовище. Там його і поховали, поруч із мамою. За кілька днів Київ зайняли більшовицькі війська.

На 4(17) лютого призначено похорон "жертв крівавих подій". Газети писали: "в цей день трамвайний рух був припинений зовсім. Всі магазини, крамниці, ресторани, кавярні і столовки були закриті". На кладовище перетворювали Маріїнський парк. До кількасот загиблих більшовиків додали металеву (дехто казав, що срібну) труну з Леонідом П'ятаковим, яку перед тим викопали на Байковому цвинтарі.

Більшовики творили собі своїх сакральних героїв. Ним став Леонід П'ятаков.






Олександр Алфьоров: Звернення українських істориків, які проходять службу в ЗСУ

Звернення українських учених, які сьогодні проходять службу у Збройних Силах України, до Міжнародного комітету славістів.

Микола Княжицький: Нічого особистого, це лише політика

Українські медіа знову збурило повідомлення з Польщі. На цей раз про внесення до парламенту законопроєкту, згідно з яким каратиметься "пропагування ідеології" ОУН-б та Української Повстанської Армії. Бо саме реалізація цієї ідеології призвела до "геноциду поляків на Волині та суміжних територіях в 1943-1945 роках".

Сергій Громенко: ​Як написати правильну історію України

Нема лиха без добра. Бурхливі обговорення концепції історії України від Тімоті Снайдера унаочнили інтерес українського суспільства до способів представити минуле. Цей текст я розглядаю як свою післямову до всього сказаного тоді. Але відкладіть сокири священної війни — я не буду розповідати, що треба писати про історію України. Я спробую поміркувати лише про те, як краще це зробити.

Олексій Мустафін: Фортуна і потоп

3 грудня 1872 року на зборах лондонського «Товариства біблійної археології» дослідник старовинних клинописних текстів Джордж Сміт виступив з доповіддю, яка одразу стала світовою сенсацією. Він стверджував, що знайшов серед табличок, які зберігалися в Британському музеї, запис давньої легенди про Всесвітній потоп.