14 листопада 1918: На прив'язі

Човен Українського церковного життя на прив'язі у великоросійської церковної державности.

Коли хто міг цьому не вірити, то відозва присутніх на всеукраїнському церковному соборі єпископів, з закликом до відбудування, з благословенства московського патріарха, єдиної неділимої мусить його переконати.

Отже цікаво гадати, що то є за російський церковний державний націоналізм, відкіля він узявся.

Історія доводить, що явище це виросло з зерен византійського цезаропапизму та византійської сварки з Римом.

Ще наприкінці XIV в. патріарх Костянтиногородський Филофей навчав, звертаючись до Москви: "Неможливо для христіян мати церкву і не мати царя, бо царство і церква сполучені тісно і відділити їх неможно. Святий царь стоїть на високому місці у церкві; він (це б то византійський царь) не те, ще краєві князі, або государі… Один царь на весь світ, всі инші захопили собі назву царів насильством".

Підносячи византійських імператорів до ступіня "святих" оборонців і керовничих єдиної церкви і хаючи чужі царства, Византія, грала на шовинизму молодої, православної московської культури і виховала руський нарід в чуттях зневаги до латинян, до західних націй, так що навіть їсти-пити с одної посуди вважалось гріхом.

Але політичний інтерес, з огляду на загрозу з боку Туречини, став підказувати, щоб Византія з Римом замирилась.

У XV віці широко розвивається в політичних колах культурного світу ідея церковної унії, та темна Москва про це не знає і знати нехоче.

Флорентійська унія не врятувала Византію. Навпаки на унію вони склали вину зруйновання імперії.

Факт упадку Византії руські люде зрозуміли, як кару Божу за одступство греків од віри.

Благочестіе збудаване на цезаропапистичних підвавалинах, вимагало висновків з цього факту таких, які і були в дійсности зроблені: церков вічна, значить повинна бути ще одна Византія – третій Рим з царем, патріархом, своїми святими і святинями і той третій Рим (Бог трійцю любе) стоятиме вічно.

Ідея третього Риму була на руку Московським царям і єрархам. Вона стала головною точкою російського церковно-державного націоналізму і дала багаті наслідки.

Скликаються собори, складаються четьї мінеї, одкриваються мощі, гуртом канонізуються святії, утворюється патріархат і все це для того, аби довести світові, що „Московська церква", хоч і з’явилась в одинадцятий час, та зробила не менш инших вертоградарів Господних.

Згадавши батьків сучасного російського церковно-державного націоналізму ми помічаємо, що не лиш ідеологія, але навіть і практика їх не загубила свого значіння для наших часів.

Але то є ідеологія і практика московських церковних людей та не українських. Україна не подібна була до Москви у XV—XVI віці.

У той час, коли про московський народ здіймалося питання, чи він є християнський, на Україні існували школи та друкарні, по за Україною славились українські вчені, провадилась боротьба духовною зброєю з ворогами православної ідеї і тою зброєю володіли маси; церковні брацтва.

Гадаємо, що "малоросійська церква", про котру зневажливо згадує московська "книга о вѣрѣ" не стала великоросійською з часів її приєднання: отже мотузок, на котрий хотять прип'яти український церковний човен, повинен урватися.

Відродження, 1918, № 201, 4 грудня (21 листопада)