17 березня 1917

17 березня 1917: Утворення Української Центральної Ради

Всю боротьбу за національне визволення українського народу доведеться українському суспільству винести виключно на власних плечах, без допомоги з чийого б то не було боку.

Активні сили українського визвольного руху в перші ж дні революції поставили на порядок денний питання про утворення українського національно-культурного і політичного центру.

Ініціятиву закладення такого центру взяли на себе члени товариства українських поступовців, серед яких перед вели будучі українські соціялісти-федералісти.

За їх проводом і було утворено в Київі в перших числах березня (ст. ст.) "Українську Центральну Раду".

Закладено було Ц. Раду по зразку загально-російських "комітетів обʼєднаних громадських орґанізацій" з тою тільки ріжницею, що рада мала бути не мійським чи ґуберніяльним центром, а всеукраїнським.

Через це до складу ради спочатку ввійшли делегати мійських київських українських культурно-просвітних, громадських і політичних установ, а також і тих всеукраїнських установ, які мали свої центральні осередки в Київі (представники політичних партій, кооперацій духовенства, вчителів, студентів, вояків).

Якогось певного, заздалегідь виробленого пляну діяльності Центральна Рада на початку свого істнування не мала. Так само не був усталений і склад. І це вийшло потім як раз на добре.

Склад Ради, її завдання і методи роботи еволюціонували без великих внутрішніх перешкод разом з розвитком української революції.

Українська Центральна Рада створена у приміщенні українського клубу "Родина" на вул.Володимирській. Ця будівля - на фото зліва.

Спочатку її робота обмежувалась тим кругом завдань, який намічався в постановах, повідомленнях і відозвах українських поступовців, про які ми вже згадували вище.

Але чим далі, то круг завдань її все ширшав, набіраючи що раз все більш національно-політичного характеру.

Роботу свою Центральна Рада повела під проводом проф. М. Грушевського (що приїхав до Київа з заслання в березні місяці і ще перед цим заочно був обраний головою Центр. Ради), якому в перші часи — в періоді формування Ради і перших її кроків — допомагали В. Коваль і X. Крижановський (представники кооперації), Д. Антонович (у. с.-д.) і представники української студентської молоді (пані Скрипник).

Порівнюючи через дуже короткий час, було протягнуто нитки поєднання між Українською Центр. Радою і ріжноманітними українськими культурно-просвітними, кооперативними, громадськими, військовими, професійними і політичними організаціями, що істнували на Україні і поза Україною: на Кавказі, в Сібіру, в Московщині, і навіть, в Америці.

Національні комітети, ради, "Просвіти" і спілки, що виникли в ріжних місцевостях України, посилали своїх делегатів до Центральної Ради, то для участи в її роботі, то для взаємної інформації і одержання від Ради вказівок, вважаючи Центральну Раду своїм керуючим центром.

Популярність Центральної Ради зростала надзвичайно швидко, особливо в селянських і салдатських масах.

Народні маси з надзвичайним довіррям горнулись під її крило, вважаючи Раду своєю заступницею та провідницею.

Христюк П. О. Замітки і матеріали до історії української революції: 1917—1920 рр.: у 4 т. Т. 1. — Wien: б. в., 1921. — С. 15-16.

Перший Всеукраїнський Собор УАПЦ, 5-6 червня 1990 р.

Як установа божественна, Церква незмінно і недвозначно виявляє свою сутність у соборній свідомості своїх членів, натхнених Святим Духом. «Бо зволилося Духові Святому і нам» - так владно висловлює перший Апостольський Собор в Єрусалимі свою постанову.

Пам’ять про війну: дискурс демократії та дискурс тоталітаризму

Сьогодні неспокутуваний злочин комунізму повертається примарою нового світового конфлікту. Тому конфлікт історичних пам'ятей має не лише політико-ідеологічну, а перед усім, етичну природу і пов'язаний із нерозкаяністю за злочини комунізму. Отож, хай із сьогоднішнім ювілейним ушануванням жертв Другої світової війни прийде до нас усвідомлення що тоталітарне будяччя проросло на нашому полі не випадково. У Ялті 1945-го знесилене людство залишило ті зерна. Наше завдання сьогодні те будяччя виполоти.

ГУЛАГівська «одіссея» Патріарха Володимира

18 липня 1995 року спецпризначенці підрозділу «Беркут» битимуть кийками священників та мирян під стінами Софії Київської. Такою буде реакції української влади на бажання поховати у стінах храму українського православного Патріарха Володимира – Василя Романюка. В’ячеслав Чорновіл тоді викрикуватиме, що це “кінець незалежної України…”. «Беркут» і далі робитиме свою справу. Патріарха так і не поховають у храмі, а лише перед його стінами. Ці події ввійдуть в історію, як «чорний вівторок». Та передуватиме їм не менш напружене та сповнене боротьби життя. Історія «одіссеї» Патріарха Володимира концтаборами та тюрмами ГУЛАГу.

Спільний біль. Спільна історія. Дискусія до Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу

Щороку 18 травня в Україні відзначається День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу – згадуються події 1944 року, коли радянський тоталітарний режим насильницьки виселив людей із їхніх рідних земель. Цей день офіційно започаткований тільки 2015 року, а історія та традиції кримських татар досі залишаються загадкою для багатьох українців.