Ростислав Хом’як: "Українські газети в Америці ще будуть"

Відомий журналіст - про те, що чекає друковану пресу в США, чому не буде позбалено Пулітцерівської премії Волтера Дюранті, а також про західних лідерів, закоханих у Михайла Горбачова.

У 1960-ті американський часопис "Editor and Publisher" опублікував серію статей про пресу різних етнічних груп США. Автори дуже дивувались українцям: газет у них було значно більше, ніж в інших діаспор.

Уже перша хвиля емігрантів до Канади й США (1891-1914) випускала свої газети: "Америка" (1886), "Народна воля" (1911), "Канадійський фармер" (1903).

У 1893-му була заснована газета "Свобода", яка виходить дотепер у Нью-Джерсі. Це єдина україномовна газета, що публікувалась без перерв протягом ста двадцяти років.

Так виглядало перше число "Свободи" за 15 вересня 1893 р.

Архів видання – справжній літопис життя української діаспори в Америці. Колись газету називали "українською "The New York Times".

77-річний Ростислав Хом’як багато років був кореспондентом "Свободи". Він народився у Львові, вчився в Канаді, з 1960 року мешкає в США.

Працював у "Ukrainian Weekly", видавництві "Пролог", на "Голосі Америки", у 1967-1972 роках очолював український відділ "Радіо Свобода" у Нью-Йорку.

Говоримо з паном Ростиславом про "Свободу" і пресу української діаспори загалом.

Ростислав Хом'як

- Як Вам працювалося в редакції газети "Свобода" у 1960-тих?

- Коли я приїхав, газету очолював Антін Драган [головний редактор у 1955-1976]. Він мав характер лідера і був дуже добрим організатором. За його редакторства у газеті працювали дуже талановиті журналісти: Богдан Кравців, Іван Кедрин-Рудницький, Лука Луців.

Робота в такому колективі була для мене колосальною наукою. Дуже гарні спогади лишилися з того часу. В теперішнього головного редактора "Свободи" Роми Гадзевич, на жаль, немає таких ресурсів.

А так виглядала перша шпальта "Свободи" у 1960-х рр.

- Наскільки високими були вимоги до журналістських текстів та професіоналізму журналістів в українських виданнях? Де здобували освіту їхні співробітники?

- До і після першої світової війни у Західній Україні були хороші журналісти, які не могли працювати за польської цензури. Тому шукали роботу деінде. Відповідно, на момент приїзду в Америку вони мали вже чималий досвід.

Іван Кедрин, наприклад, до еміграції в США працював у газеті "Діло", був кореспондентом у польському сеймі, мав багато контактів серед колег по той бік океану.

Богдан Кравців, окрім журналістики, мав досвід політичної діяльності, бо колись очолював краєвий провід Організації українських націоналістів.

Освіта загалом великої ролі не грала: журналіст був або талановитим, або ні.

Головний редактор одного з канадських видань, у яких я працював, дуже не любив випускників журналістських факультетів, тож мені довелося добряче постаратися, щоб зарекомендувати себе як доброго журналіста.

В Америці редакційна робота побудована так, що редактор має практично необмежені повноваження. Так само було і в наших виданнях.

Одна з публікацій "Свободи", де йдеться і про Ростислава Хом'яка

- Крім повідомлень інформаційних агенцій, які мали своїх кореспондентів у Москві, звідки і як ви отримували інформацію про події в Радянському Союзі?

- Ми давали собі раду в різний спосіб. Читали радянську пресу, мали доступ до "Правды Украины" та "Радянської України". Отримували листи з Батьківщини.

Крім того, співпрацювали з видавництвом "Смолоскип", мали таємні способи отримання інформації від дисидентів, від радянських туристів, які привозили тексти та плівки самвидаву.

Осип Зінкевич: "Як діставався "самвидав" на Захід"

Дещо отримували навіть від КГБ. Звичайно, це була дезінформація, з якої, проте, можна було робити певні висновки.

- Чи мали матеріали українського самвидаву розголос на Заході?

- Щоб американські ЗМІ щось опублікували, їм потрібне було підтвердження інформації.

Розкажу одну історію. 1967 року до нас дійшли документи про арешти серед української інтелігенції в УРСР – документальна збірка "Лихо з розуму", укладена В’ячеславом Чорноволом.

Обкладинка першого "тамвидавного" видання збірника, укладеного молодим журналістом В'ячеславом Чорноволом

Ці матеріали отримали також "The New York Times" і кілька англійських газет, але не хотіли друкувати їх без перевірки. У посольстві СРСР їм говорили, що це все брехня.

У той час я був членом "Клубу круглого столу", який організовувала в Нью-Йорку українська діаспора. Ми обговорювали ситуацію в Україні та наше життя у США, запрошуючи різних людей, які приїжджали з Радянського Союзу.

Тож, коли до Нью-Йорка у складі делегації УРСР на конференцію Організації Об’єднаних Націй прилетіли Іван Драч і Дмитро Павличко, ми змогли зустрітись із ними й поговорити. Запитали, чи чули вони щось про арешти в Україні.

Драч каже: "Так, у нас були затримання, моїх друзів арештували. В нас є червоний фашизм".

За два дні "The New York Times" і "The Observer" опублікували інформацію про арешти. Матеріали Чорновола лежали в них два місяці, бо не було офіційних доказів.

- Чи мала американська журналістика вплив на розвиток української у США?

- Майже не мала. Дуже мало було таких людей, які, як я, вивчали журналістику у США або Канаді й потім працювали в українських виданнях. Відповідно, ніхто не вмів писати за американськими стандартами. За винятком, можливо, періоду, коли редактором "Свободи" був Драган. Проте наші читачі звикли до журналістики радянського типу.

Одна з заміток Ростислава Хом'яка

- Пригадуєте візит Маргарет Тетчер до Києва у червні 1990-го? Як американські українці сприйняли те, що вона порівняла Україну з Каліфорнією?

- Це порівняння дуже боліло, але така позиція не була для нас новиною. Вона й раніше схожим чином реагувала на питання про українську незалежність. Річ у тім, що Тетчер дуже вірила Горбачову й не хотіла, щоб українці якось йому заважали.

Маргарет Тетчер на світових обкладинках

Можна також пригадати й нашого тогочасного президента Джорджа Буша, який був проти незалежності України.

У серпні 1991-го він виголосив у Києві загалом непогану промову, але закликав до збереження СРСР, підтримавши Михайла Горбачова.

Виступ у столиці УРСР президента США Джорджа Буша ввійшов в історію як "chicken Kiev speech".

Думаю, що Буш програв вибори також і через це, адже наприкінці листопада 1991-го у Білому домі була українська делегація, і президентові говорили, що визнання України як незалежної держави буде гарним кроком на підтвердження американських розмов про демократію. Але він особливо не слухав…

- Українські організації та видання Північної Америки ініціювали кампанію за відкликання Пулітцерівської премії Волтера Дюранті. Проте комітет премії вирішив не відкликати нагороди. Чи є надія, що рішення буде змінене?

- Ні. У заяві комітету йдеться про те, що Дюранті дістав цю нагороду не за матеріали про Голодомор.

Американська газета "Свобода" про час Великого Голоду

Дюранті був продажним, писав для Сталіна, але нагороду отримав за матеріали, написані до 1933-го.

 Публікація за 2003 рік, яка пояснює, чому журналіст Волтер Дюранті не буде позбавлений Пулітцера

- Сьогодні в української діаспори не залишилось жодної щоденної газети. "Америка" і "Народна воля" закрилися, в інших постійно падають тиражі. Чому так сталося? Люди віддали перевагу інтернету?

- Ні, я не приймаю аргументів про інтернет. Дехто справді читає там пресу, але таких людей дуже мало, особливо серед мого покоління.

Зменшення кількості читачів – це комплексна проблема. По-перше, вже немає таких талановитих і одержимих роботою журналістів, як колись.

Драган буквально жив у редакції, він був там сім днів на тиждень. Те саме можна сказати про його попередника і вчителя Луку Мишугу. Тоді у "Свободі" були традиції та авторитет, яких немає зараз.

Люди-легенди української журналістики

По-друге, людей старшого покоління, звиклих читати "Свободу" та інші старі газети, дедалі меншає.

Як мені говорив один із редакторів: "Кожного разу, коли приходить повідомлення, що хтось помер, я знаю: то був мій читач".

По-третє, потрібен лікнеп. Українцям, які народилися вже в США, важко читати українською мовою. Хоча вони вчили її і знають літери, але не читають.

Англомовні українці США можуть читати "The Ukrainian Weekly".

- Зважаючи на це, яке майбутнє може чекати українські видання в Америці?

- Хоча зараз старі видання кволіють і зникають, дуже активною стала четверта хвиля українських емігрантів. Вони починають друкувати свою періодику, наприклад, "Закордонну газету". Загалом у них уже близько п’яти видань. Більшість інформації передрукована з українських онлайн-видань, але багато з цих газет є безкоштовними, тоді як передплата "Свободи" коштує п’ятдесят доларів на рік.

Можливо, "Свобода" зникне, а залишаться ці нові, але українські газети в Америці ще будуть.

- А що ви зараз читаєте з української преси?

- Улюблене видання – "Україна молода". Коли ця газета створювалась, там були найкращі журналісти. Також, хоч значно рідше, я читаю "День". Ще мені подобається "Львівська газета", надзвичайно шаную "Дзеркало тижня" - дуже серйозне видання. Подобається також "Український тиждень".

А ще читаю "Сегодня", тому що там часто є інформація, якої не мають інші.

Формула краси. Дерев’яні церкви України: втрачене мистецтво?

Українські дерев'яні церкви – це фольклор, тільки в архітектурі. Збудовані переважно безіменними для нас майстрами на замовлення спільноти, громади села – вони могли бути (а могли не бути) шедеврами, але завжди втілювали народну уяву про красу, про велич, про присутність Бога на землі. Можливо тому знищення храмів більшовиками українці сприймали як саморуйнування. Дерев'яні церкви зникали з різних причин (вогонь і вода, шашель і грибок, занепад громади), але саме насильницька, свідома деструкція була найболіснішою – через неприродність втрати.

Леся Українка: про що не пишуть у підручниках

Хвора, сумна і з грабельками – такою навчили нас бачити Лесю Українку. Але якою вона була насправді? На щастя, Лариса Косач одна з небагатьох класиків, чий архів (зокрема, листування) вдалося зберегти, а з ним і цілу історію української літератури та життя культурної еліти зламу ХІХ і ХХ століть. Завдяки цим архівам ми можемо подивитися на неї по-новому, а заразом і на цілу епоху: час тендітних дам, літературних вечорів, перших курортів, трамваїв і краси епістолярного стилю…

Генерал Олександр Удовиченко. Представник розвідки УНР у Франції

Генерал-полковник Армії УНР Олександр Удовиченко по праву входить до військової еліти Української революції 1917–1921 років. Він командував Третьою залізною стрілецькою дивізією, що вважалася однією з найбоєздатніших частин Армії УНР, обіймав низку інших відповідальних посад в українській армії і зажив слави вмілого й відважного командира.

Забути майдан?

«Ніколи більше», «Ми завжди пам’ятатимемо» – слова, які найчастіше чуємо у громадянських епітафіях, політичних заявах, телевізійних новинах, на комеморативних церемоніях, у меморіальному, музейному чи освітньому просторі