Українська правда
Історична правда

Микола Красовський: від справи Бейліса до розвідки УНР

13.03.2018 _ Олександр Скрипник
Версія для друку

107 років тому в Києві сталося резонансне вбивство, до якого упродовж майже трьох років була прикута увага заледве не всього світу. Убивство хлопця, кривавий навіт на всіх євреїв і чесний опер, який зробив пошук справжніх убивць справою своєї честі.

Одним із тих, хто достеменно знав усі перипетії гучного убивства 12 березня 1911 року у Києві на Подолі 13-річного учня Києво-Софійського духовного училища Андрійка Ющинського і найменші подробиці розслідування кримінальної справи, яка у всьому світі стала йменуватися "справою Бейліса", був Микола Красовський.

Для нього притягнення до відповідальності справжніх, а не призначених певними зацікавленими колами винуватців стало справою честі і, по суті, справою усього життя.

На такі роздуми мене навернуло дослідження біографії Красовського для написання книги про визначних розвідників доби Української Народної Республіки і зйомок документального фільму про цю неординарну особистість.

Його світлина, єдина з тих, що дійшла до наших днів, займає чільне місце в музеї історії національних спецслужб, а його висловлювання про те, яким має бути справжній розвідник, мені довелося зустрічати не лише в музейній експозиції, а й навіть на дверях і сейфах у деяких кабінетах співробітників Служби зовнішньої розвідки України.

Водночас повернутися до тієї давньої і вже призабутої справи мене змусили й інші обставини. Ті минулі резонансні події, інспіровані високосановними чорносотенцями із Санкт-Петербурга і підхоплені в Києві "Союзом русского народа" та редакцією газети "Двухглавый орел", спонукали до дещо іншого їх прочитання з позицій сьогодення.

Монархічна газета, яка розгойдувала чорносотенну кампанію зі звинувачення Бейліса у "ритуальному убивстві" дитини

Ні, я нізащо не хочу порівнювати недавню фарсову історію з вигаданим так званим "розіп’ятим бандерівцями хлопчиком" у Донецьку, зумисне розкручену російськими пропагандистами, із убивством реального Андрійка Ющинського, яким чорносотенці спробували скористатися, щоб звинуватити усе єврейське населення у найбільших смертних гріхах і спровокувати погроми в українських містах і селах. Це різні історії, різні епохи, різні цілі. А методи?

Для того, щоб зрозуміти, чому Микола Красовський так переймався цією справою і чому не йшов на жодні поступки зі своєю совістю, варто хоча б фрагментарно поглянути на його біографію.

Микола Олександрович Красовський народився у 1871 році в сім’ї київського православного священика. Дізнавшись, що син хоче служити в поліції, отець Олександр не став на заваді цьому, лише застеріг, аби завжди чинив по совісті, шанував своє добре ім’я, дотримувався законів земних, та спершу Божих.

Починав Микола Красовський свою службову діяльність помічником поліцейського пристава у Ніжині Чернігівської губернії. З 1907 року працював у Київській міській поліції спершу наглядачем, а згодом виконувачем обов’язків начальника розшукового відділення. Швидкому кар’єрному злету сприяли природні здібності, прагнення будь-що докопатися до суті, принциповість, непоступливість і професійне самолюбство, яке не дозволяло йому працювати абияк.  

Упродовж нетривалого проміжку часу він розкрив десятки резонансних злочинів і зарекомендував себе одним із кращих розшуковців. У книзі "Кримінальний розшук Києва" йому дається така характеристика: "Кримінальний світ Києва зазначав, що в особі Красовського вони мають серйозного противника і його слід остерігатися. Професійні злочинці усіх мастей і забарвлень розуміли, що успішні "розкриття" Красовського пояснюються його високим професіоналізмом і вмінням "працювати" з агентурою з їхнього середовища...".

Одне зі злодійських угруповань навіть вирішило прибрати впертого поліцейського й почало готувати на нього замах. Та ліквідувати не вдалося, як і залякати.

Єдине наразі відоме фото Миколи Красовського

Водночас небезпека чатувала з іншого боку. Заздрість до здобутків Красовського, його успішність, вимогливість і непоступливість не давала спокою окремим колегам. На його адресу посипалися звинувачення у нібито привласненні коштів, вилучених у затриманих, що аж ніяк не відповідало дійсності. Попри це, його все ж відсторонили від справ.

Наступні півроку ознаменувалися низкою нерозкритих злочинів, і керівництво міста змушене було повернути Красовського на ту саму посаду. Він не озлобився, бо ще від батька перейняв добру рису – вміння прощати. Натомість вирішив бути відкритішим у роботі й ближчим до киян.

Він започаткував прийом відвідувачів щоденно з 11-ї до 13-ї години у приміщенні розшукового відділення по вулиці Ярославській, 38 і, незалежно від цього порядку, у власній квартирі на Маловолодимирській, 20 (нині – вул. Гончара). Цей порядок навіть опублікували у довіднику міста. Кияни охоче приходили на прийом, бо зустрічали розуміння і бажання допомогти.

Жидо-мазепинці як предки жидо-бандерівців. Сенсації газети "Двуглавый Орел"

Однак у 1910 році новий начальник розшукового відділення чомусь не сприйняв стиль керівництва Красовського. А можливо, не бажав мати поряд авторитетного і цілком зрілого професіонала. Одне слово, не спрацювалися, і Микола перевівся на посаду пристава 3-го стану містечка Ходорів Сквирського повіту. На цій посаді у травні 1911 року його застала несподівана звістка з Києва. За наказом губернатора його відряджали для проведення незалежного розслідування резонансного убивства Ющинського.

Підліток зник ще 12 березня. Того дня він не повернувся додому ночувати. Мати і вітчим спершу вирішили, що хлопець залишився у тітки. Та наступного ранку вдарили на сполох, повідомили про зникнення у поліцію і дали оголошення в газету "Киевская мысль".

За вісім днів понівечене, зв’язане і знекровлене тіло хлопчика знайшли у печері поблизу цегельного заводу єврейського купця Зайцева на Подолі. На тілі нарахували 47 колених ран, завданих великим шилом, включно з 13 ранами на скроні й тім’ї, внаслідок чого він зійшов кров’ю і помер.

Андрій Ющинський зі слідами злочину на обличчі

Вбивство сталося напередодні Песаху, або як кажуть - єврейської Паски. Одразу ж містом пішли чутки, ніби євреям потрібна кров дитини чи підлітка для якогось ритуалу. Були навіть звернення у чорносотенних газетах, щоб християни берегли своїх дітей, бо наближається небезпека.

У скоєнні злочину прокуратура спробувала звинуватити прикажчика цегельного заводу, 39-літнього Менахема Менделя Бейліса, який нібито і здійснив ритуальне вбивство з метою одержання християнської крові для приготування маци, яка випікається за єврейським релігійним обрядом до Паски. Це було якоюсь нісенітницею і не вписувалося ні в які рамки і канони.

Понад те обрання Бейліса на роль убивці не було випадковим. Він жив поблизу місця злочину. Колись ганяв дітей, котрі на території цегельного заводу каталися на м’ялі, яким місили глину. Тож кандидатура підходила для того, аби звинуватити чоловіка в усіх гріхах.

Менахем Мендель Бейліс

До того ж Бейліс був покірним, сумирним, безсловесним. За ним ніхто не стояв. Він лише переживав і монотонно твердив, що ні в чому не винен. Просив, щоб відпустили додому, до дітей. Та він тоді ще й гадки не мав, учасником якого процесу йому доведеться стати.

Російські чорносотенні організації в Україні одразу висунули версію про ритуальний характер убивства. Вони мали на меті підбурити українців до антисемітських акцій.

За підтримки міністра юстиції Російської імперії Щегловітова вони робили все від них залежне, щоб довести провину Бейліса. Час для проведення цієї акції також був вибраний невипадково.

У лютому 1911 року ІІІ Державна дума почала обговорювати законопроекти про скасування меж єврейської осідлості, що викликало обурення і занепокоєння антисемітськи налаштованих монархістських партій і чорносотенних організацій, які всі сили кинули проти цього проекту.

Вичерпавши звичні на той час антисемітські гасла, вони вдалися до реанімації висунутого проти євреїв ще у середньовіччі звинувачення, що нібито через вимоги свого віровчення вони використовують для релігійно-обрядових, ритуальних цілей християнську кров.

Залучені владою до слідства детективи з Бердичева і Петербурга намагалися довести, що така версія є правильною. Водночас масло у вогонь підливали активні прихильники розпалювання антисемітських настроїв.

Так, "Київський клуб російських націоналістів" великим тиражем видав і продавав брошуру під назвою "Що таке ритуальні вбивства". Натомість процес набув широкого розголосу через суспільний резонанс у пресі, як лівій, так і правій. Для захисту Бейліса створили спеціальний громадський комітет, який очолили барон Гінзбург, брати Бродські та інші авторитетні особи.

На сторінках лівої преси з’явився протест під заголовком "До російського суспільства (з приводу кривавого наклепу на євреїв)", складений письменником Володимиром Короленком і підписаний Михайлом Грушевським, Максимом Горьким, Володимиром Вернадським, Олександром Купріним, Сергієм Єфремовим, Дмитром Мережковським, Олександром Блоком, Федором Сологубом, Леонідом Андрєєвим та іншими інтелектуалами і громадськими діячами.

Цей сфабрикований процес засудили практично всі провідні українські інтелігенти. Грушевський назвав його ініціаторів "прислужниками племінної і расової ненависті", "творцями кошмарної фантазії та нелюдської злоби".

Так само зреагувала й українська соціал-демократична група вищих шкіл Києва. У поширеній ній заяві зазначалося: "Справа Бейліса не є справою єврейського народу. Це справа, яка мучить всі недержавні народи волею історії вкинуті в тюрму народів". Зрештою, розслідування загальмувалося.

Залучаючи до нього Миколу Красовського і наділяючи його особливими повноваженнями, київська влада сподівалася на його досвід і наполегливість. А сам він отримував шанс втерти носа своїм недоброзичливцям.

Дім Віри Чеберяк, де і було здійснено убивство

Після перевірки деяких хибних версій Красовський дійшов висновку, що Андрія Ющинського убив не Бейліс, а члени місцевої банди, які займалися пограбуваннями.

Детективу стало відомо, що хлопець товаришував із сином очільниці київських грабіжників Віри Чеберяк Євгеном. Юнаки посварилися через якусь дрібницю, і Андрій нібито пообіцяв розповісти сусідам про Євгенову злодійку маму і про її участь у нещодавніх грабунках, як і про те, що вона вдома переховує викрадені речі.

Це дійшло до жінки. Син усе розказав, не подумавши про наслідки. Такий розголос був ні до чого. Тому Андрія Ющинського вбили. Причому скоїли це у такий спосіб, щоб усе нагадувало ритуальне вбивство. Тіло ж перенесли на територію цегельного заводу єврейського купця Зайцева.

Цегельня Зайцева, де працював призначений убивцею Бейліс

У процесі розслідування справи Красовський, намагаючись відтворити обставини скоєння злочину, пояснював, що злодії хотіли цим самим спровокувати єврейський погром. Їм це було вигідно. Адже під час минулого погрому в Києві у жовтні 1905 року квартира Чеберякових стала справжнім складом награбованого погромниками єврейського майна. Бандити хотіли поживитися знову в разі нових погромів.

На вимогу детектива Віру Чеберяк заарештували, але одразу ж випустили "за відсутністю доказів", хоча, як з’ясувалося потім, їх було більше, ніж достатньо. Згодом Красовський знову взяв її під варту, щоб вона не чинила тиску на свідків, але, згідно з письмовим розпорядженням прокурора окружного суду, змушений був її випустити.

Самого ж Красовського та інших детективів, які вели розслідування не так, як комусь було вигідно, проявили принциповість і намагалися притягнути до суду справжніх винуватців, усунули від розслідування. Цьому посприяли й київські чорносотенці – члени місцевої організації "Двухглавый орел". Це вони стали поширювати чутки, що Красовського підкупили. Почався шалений тиск і на тих, хто ініціював його залучення до розслідування.

Про цю справу писали не тільки київські, російські, але й світові видання

Зрештою, Красовського відсторонили від розслідування, а 31 грудня 1911 року взагалі звільнили з поліції. Це було справжнім ударом. Ударом по його репутації справжнього професіонала і по самолюбству.

Інший проковтнув би цю гірку пігулку і змирився. Та не Красовський. Навпаки, такий поворот подій спонукав його до нових дій. Невдовзі він розпочав незалежне приватне розслідування.

Згодом до нього приєднався київський журналіст Бразуль-Брушковський, який вів власне журналістське розслідування. Звісно, що у цьому тандемі провідну роль грав досвідчений детектив. Та не все пішло за його сценарієм.

Наприкінці травня 1912 року в київських газетах з’явилася низка критичних публікацій Бразуль-Брушковського за справою Бейліса, які мали шалений розголос. Вони навіть стали предметом обговорення у київській Думі. А завершилося все це… арештом Миколи Красовського.

Недоброзичливці, за спинами яких стояв прокурор Київської судової палати Чаплинський, не придумали нічого кращого, ніж звинуватити детектива у різного роду дрібних службових порушеннях, нібито скоєних ще на посаді станового пристава Сквирського повіту.

Загалом проти нього порушили сім чи вісім справ. Та всі вони лускали, як мильні бульбашки, одна за одною. Лише за однією вдалося наколупати звинувачень на розтрату коштів у розмірі… 15 копійок і оголосити колишньому поліцейському догану.

Книга Євгенія Бразуль-Брушковського про цей процес

Усе це видавалося доволі смішним. Та Красовському було не до сміху. Численними допитами та викликами до слідчих і суду його відволікали від основного розслідування, яке він затявся вже нізащо не припиняти.

Не полишили нападок на непоступливого детектива і його недоброзичливці. Вони вирішили зайти з іншого боку – чинити на нього психологічний тиск.

Під час чергового засідання у справі Бейліса, на якому Красовський вирішив офіційно виступати вже як свідок, друзі повідомили, що саме в цей час до його помешкання увірвалася поліція і допитує членів його сім’ї. Він змушений був просити дозволу в суду залишити залу засідань.

Певною розрадою і втіхою став для нього вирок у справі.

Процес відбувся в Києві восени 1913 року. До числа присяжних увійшли лише українці та росіяни (при цьому не зайве для повноти картини зауважити, що усіх їх ретельно добирали з тим, щоб добитися правильного голосування, зокрема, п’ятеро з-поміж них були членами "Союза русского народа"). Вони мали відповісти на два питання: чи було це ритуальним вбивством та чи був Бейліс винний у його скоєнні.

28 жовтня 1913 року за результатами слідства та виступами сторін на суді присяжні усе ж визнали, що вбивство було ритуальним.

Що ж до вини Менделя Бейліса голоси присяжних розділилися порівну – шість на шість. А це означало, що Бейліса виправдано.

У пізніших згадуваннях і коментарях про цей процес у деяких російських виданнях мені довелося зустрічати висловлювання про нібито простих російських селян, тобто про присяжних, про мудрість російського народу, мовляв, їхнє мудре рішення запобігло можливим погромам. А Віра Чеберяк подається як етнічна українка, член партії українських есерів-націоналістів, яку начебто очолював Володимир Винниченко. У такий спосіб усе ставиться з ніг на голову. Як у минулому, так і нині.

Один з днів судового засідання очима журналіста-хронікера

Але повернімося до зали суду. Після оголошення рішення Бейліса одразу звільнили з-під варти. Зал зустрів це вимушене рішення суду овацією. Нарешті нещасний чоловік після двох із половиною років мук у Лук’янівській в’язниці, де він ледве не відморозив ноги і втратив здоров’я, вийшов на волю.

Та Красовський разом з адвокатами, журналістами і представниками прогресивної громадськості на цьому не зупинилися. Вони не могли змиритися з тим, що вбивство визнали ритуальним. Це було відверто політичним рішенням. Адже антисеміти прагнули довести не так провину Бейліса, як усього єврейського народу. Досвідчений детектив був на сто відсотків упевнений, що тут чистої води кримінал.

Мендель Бейліс з родиною після звільнення

Красовський і надалі шукав докази цього, а ще прагнув притягнення справжніх винуватців і свідків убивства до відповідальності, попри те, що частина з них невипадково залишила Київ і переховувалася в інших містах і навіть країнах. Він уже не зупинявся ні перед чим. Навіть перед поїздкою до Сполучених Штатів Америки, аби відшукати там одного з важливих свідків у справі – сусідку Віри Чеберяк Адель Равіч.

Красовський дізнався, що жінка нібито бачила труп Андрія Ющинського у будинку Чеберяк. Про це вона якось прохопилася словом у своєму оточенні. Та напередодні суду раптово виїхала з Києва і подалася з чоловіком до Америки. Навіть ходили чутки, що в дорогу їх спорядили київські чорносотенці через побоювання, що небажаного свідка можуть викликати для показань.

Розшукам у США колишньому поліцейському посприяв Американський єврейський комітет. Спільними зусиллями Адель Равіч вдалося віднайти у якомусь провінційному містечку.

Красовському довелося застосувати увесь свій досвід детектива і красномовство, аби жінка зголосилася принаймні на письмові свідчення. Завіривши їх нотаріально, він з оптимістичним настроєм повертався до Києва. Сподівався на поновлення судового розслідування. Та марно. Суд визнав ці свідчення недостатніми для відкриття нового провадження.

"Евреи и русская революция"

Дізнавшись про цю поїздку і про те, що Красовський не полишає надії на справедливе судочинство, київський криміналітет спільно з місцевими чорносотенцями влаштували стеження за ним. Аби зайве не наражатися на небезпеку, він на певний час виїхав до Конотопа. Вирішив зробити паузу, залаштувати деякі особисті проблеми. Але думка про справу Бейліса не полишала його ні на мить.

Після звістки про повалення самодержавства у лютому 1917 року Микола Красовський повернувся до Києва.

Українська Центральна Рада, що шукала кадри для залучення на свій бік, запросила його на службу як офіцера, котрий сприйняв ідею національної державності. Зіграла роль його репутація справжнього професіонала, чесної, принципової і непідкупної людини. Людський поговір про це свідчив однозначно. А ще свіжими в пам’яті були враження від його участі у розкритті резонансних справ у Києві, зокрема і роль у розслідуванні убивства Андрія Ющинського.

Красовського одразу призначили комісаром кримінально-розшукового відділення міліції Києва. Цю посаду він обіймав до червня 1918 року і зробив за цей час чимало для боротьби зі злочинністю. Та за невідкладними щоденними клопотами руки до тієї справи, яка йому вже багато років не давала спокою, все не доходили.

На заваді цьому стала і зміна влади – проголошення Павла Скоропадського Гетьманом Української Держави.

Микола Красовський не сприйняв таких перемін. Він став членом підпільної організації, яка боролася зі спецслужбами австро-німецьких військ, що дислокувалися в Україні за Брестським договором, входив до складу нелегального Комітету порятунку України. Комітет мав підготувати збройне повстання і нормалізувати ситуацію в країні.

Однак невдовзі німецька контррозвідка заарештувала Миколу Красовського разом з іншими однодумцями. За вироком німецького воєнно-польового суду його засудили до двох років тюремного ув’язнення. Та посидіти за ґратами довелося лише півроку.

Павло Гай-Нижник: "Повстанню проти Скоропадського сприяли німці"

Після зречення Гетьманом Скоропадським влади Миколу Красовського разом з іншими арештантами звільнили у грудні 1918 року. Невдовзі його запросили на роботу до Міністерства внутрішніх справ УНР.

Відновлюючи старі контакти, він випадково дізнався, що упродовж останніх місяців Віра Чеберяк попалася на продажі зброї і була за це розстріляна. А один із головних убивць Андрія Ющинського – такий собі Сингаєвський – був заарештований у іншій справі. На пропозицію розповісти всю правду про вбивство Ющинського в обмін на помилування він відповів: "Розкажу – уб’ють свої". І все ж його розстріляли.

Але й після цього Красовський не полишав надії на відкритий і справедливий суд уже при новій владі, який мав притягнути до відповідальності усіх злочинців і переглянути політичне рішення про ритуальний характер убивства.

Водночас за новими обов’язками руки до поновлення розслідування у нього не доходили, та це й не входило до його повноважень. З урахуванням великого досвіду оперативно-розшукової діяльності військове командування направило Миколи Красовського у розпорядження Розвідочної управи Генштабу Армії УНР і призначило керівником Інформаційного бюро – головного робочого органу військової розвідки та контррозвідки збройних сил республіки.

На цій посаді він багато зробив для налагодження агентурної роботи, розробив низку нормативних документів, закладаючи в них своє бачення цієї специфічної діяльності і наголошуючи на головних особливостях для національних кадрів розвідки і контррозвідки. Така робота тривала до еміграції українського уряду і військових частин на територію Польщі.

Матеріали резонансної справи

За кордоном Красовський ще упродовж якогось часу займався організацією розвідувальної і контррозвідувальної діяльності, а потім поступово відійшов від справ і оселився в Рівному. Там уже мав удосталь часу для роздумів і осмислення свого життя, сповненого багатьох подій. Не раз, розмірковуючи над минулим, він подумки знову й знову повертався до справи Бейліса. І хоч сам головний фігурант на той час уже емігрував із сімейством до США, а когось із винуватців убивства Андрія Ющинського доля покарала, він не полишав надії на те, що справу колись переглянуть. З вірою у це засів за написання мемуарів.

Нещодавно мені на очі потрапив альманах "Єгупець", у одному з номерів якого в статті Єфима Меламеда я знайшов уривки з листування Миколи Красовського із секретарем рівненського єврейського осередку Григорієм Камінським.

У листі від 7 липня 1927 року Красовський пише:

"На підставі особистих співбесід наших прошу Вас прийняти на себе турботу щодо надання мені можливості закінчити і видати мемуари мої у справі Бейліса. Мемуари ці мають кінцевою метою, у тій чи іншій формі, добитися безпристрасного перегляду цієї справи, яка має нарешті коли-небудь отримати притаманну їй назву – "Жахлива провокація останнього царського уряду в Росії", а не "Справа Бейліса".

Прагнучи одночасно до анулювання 1-ої частини вироку у цій справі, що підтвердив існування ритуальних убивств з метою вживання євреями християнської крові для релігійних потреб, я вважаю, що ті причини і способи, на підставі і завдяки яким діяв тоді російський уряд, а також ті обставини, про які я позбавлений був можливості говорити на процесі, як і все те, що віднайдено було мною згодом, після процесу, безумовно, повинно викликати значний інтерес у всьому культурному світі і пролити світло на цю темну справу".

Напевне, ці мемуари справді могли пролити світло на якісь нові обставини і на долю самого автора. Але, на жаль, ні слідів рукопису в архівах, ні інформації про подальшу долю Миколи Красовського знайти дотепер не вдалося. Водночас його участь у цьому процесі, інспірованому реакціонерами Російської імперії, засвідчив, що попри шалений тиск знайшлися чесні, небайдужі, принципові, благородні люди, які не побоялися ні влади, ні чорносотенців, ні представників злочинного світу, натомість, стали на бік закону, справедливості й людських цінностей.

І Красовський не один був таким. На певному етапі судового процесу замінили голову Київського окружного суду, якого вважали ненадійним. А згадаймо, що серед київських прокурорів не знайшлося жодного, хто зголосився виступити в ролі державного обвинувача, і тоді міністру юстиції довелося направити на процес прокурора із Санкт-Петербурга. Не знайшлося і жодного православного священика, який погодився б виступити експертом обвинувачення.

Напевне, до подій нашої давньої історії слід частіше повертатися, намагатися дивитися на них під дещо іншим кутом зору, аналізувати, переосмислювати, робити висновки.



Олександр Скрипник
дослідник історії спецслужб

Теми: XX сторіччя, історія України, розвідка, Російська імперія, євреї, антисемітизм, УНР, Київ