Українська правда
Історична правда

Що таїть у собі спадщина Микити Мандрики?

27.04.2018 _ Микола Сорока
Версія для друку

Відомий діяч, науковець і письменник Микита Мандрика(1886-1979) був багатогранною постаттю в українському суспільно-культурному житті Канади. Його спадщина, пов’язана з перебуванням в Україні, Канаді та інших країнах, є малодослідженою.

Великою мірою світло на цю спадщину проливають численні матеріали з особистогоархіву Мандрики, що зберігається в Національному архіві Канади в Оттаві (понад 30 коробок – М.С.), а також матеріали з інших архівів – Ярослава Рудницького, Володимира Коссара та Ольги Войценко.

 Микита Мандрика в молодому віці. Фото з архіву Мандрики

Колишній член Центральної Ради й загальноросійських Установчих Зборів, Мандрика після перевороту гетьмана Скоропадського змушений залишити України, до якої так і не повернувся.

З його спогадів дізнаємося, що він перебував на різних дипломатичних постах і торговельних представництвах на Кубані, Далекому Сході (Владивосток, Японія, Китай), а пізніше в Константинополі, Грузії й Болгарії.

У Болгарії здобув диплом правника Софійського університету (1923) та закінчив студії з міжнародного права й дипломатичної служби в Близькосхідному інституті в Софії; там же викладав курс із теорії кооперації.

У 1925-28 рр. перебував у Празі: захистив дисертації "Національні меншості в міжнародному праві" (1926) та "Нарис історії консульських інститутів" (1927), був членом Української партії соціалістів-революціонерів на чолі з Микитою Шаповалом, ученим секретарем Українського соціологічного інституту, співредактором журналів "Суспільство", "Нова Україна" і "Спілка"та активно займався дослідницької роботою.

 

Українська інтелігенція в Празі, кінець 1920-х років. У першому ряду: Мандрика (третій зліва), Микита Шаповал (третій справа). Фото з архіву Мандрики. 

До Канади Мандрика прибув в 1928 р. із короткотерміновою місією зібрати кошти для підтримки українських установ у Празі та налагодити тісні стосунки з українською громадою в Північній Америці, проте залишився там назавжди.

По приїзді здійснив кілька турів по Канаді, виголосившисотні доповідей (на теми української державності, більшовицької загрози та майбутньогоукраїнської громади в Канаді) і ставши серйозним опонентом зростаючого впливу комуністичної ідеології, а також українських організацій консервативного напрямку, які не сприймали його раннього радикалізму і закидали йому політичну непослідовність, зокрема й співпрацю з російською імміґрацією в Європі.

У 1928 р. стараннями Мандрики відкрито відділ Українського робітничого університету– ймовірно, першої української освітньої установи з заочною формою навчання.

У 1929 р. він зареєстрував газету "Правда і воля", понадпартійний орган, що залучав авторів із Європи, видавав серію публікацій та став основою для "Українського трудового об’єднання".

У цій серії вийшли програмові праці Мандрики "Шлях українського робітництва в новім краю" (1929) і "Будучність українського населення в Канаді" (1929); а його "Теорія господарської демократії" (1934) стала відповіддю на світову економічну кризу і зацікавила окремі політичні кола в Канаді (англійський переклад 1936 р.)

 Палітурка до праці "Шлях українського робітництва в Новім Краю" (1929). З архіву Мандрики

 У 1940 р. Мандрика заснував Товариство української культури з метою підтримки української культури й освіти в Канаді.

Його англомовна праця "TheUkrainianQuestion"(1940) стала важливим внеском до дискусійного питання про місце України в Європі на початку Другої світової війни як відгук на працю професора Ватсона Кірконела"Canada, EuropeandHitler" (1939) з її обмеженою інформацією про Україну на Заході.

Мандрика став укладачем першої "Антології українського письменства в Канаді (1941), до якої ввійшли літературні твори за останні пів-століття. Він також був секретарем і скарбником фільмової компанії Василя Авраменка, що уможливило вихід фільму "Запорожець за Дунаєм", одного з перших повнометражних українських фільмів на Заході (саме це змусило радянську сторону відповісти своєю версією фільму).

Після того, як канадський уряд заборонив комуністичні організації, Мандрика протягом року працював у редколегії "Народної газети", яка відразу стала антикомуністичною і продовжувала доставлятися всім абонентам.

Важко переоцінити заслуги Мандрики у сприянні українській імміґрації до Канади з таборів для переміщених осіб у Європі.

Як голова Переселенського комітету Українського канадського допомогового фонду він активно лобіював федеральні й провінційні установи та допоміг підготувати доповідну записку, представлену українським депутатом Антоном Глинкою перед канадським урядом. Його англомовна праця "UkrainianRefugees" (1946) стала відповіддю на переселенську кризу з посиланнями на правові й моральні аспекти трагедії та конкретними пропозиціями практичної розв’язки.

 Портрет Мандрики. З архіву Мандрики

Із прибуттям нової хвилі освічених імміґрантів наступний етап у житті Мандрики був пов’язаний із заснуванням і діяльністю Української вільної академії наук, яка стала академічним форумом для поширення авторитетних знань про Україну на Заході.

Мандрика був одним із засновників академії (він підготував юридичні документи для реєстрації), членом-кореспондентом з 1955 р., а згодом секретарем, президентом та діючим президентом.

Серед його публікацій були "З болгарсько-українських літературних взаємин: вплив Шевченка на болгарську поезію(1956), "Леонід Білецький" (1957), "Шевченко і Франко" (1957) та численні статті в різних виданнях.

Як президент УВАН Мандрика був відповідальний за підготовку доповідної записки до Королівської комісії з білінгвізму і бікультурності (1964), у якій ішлося про поправки до Конституції Канади про визнання Канади як багатокультурної держави та підтримки мов різних національностей.

Для поширення інформації про Україну Мандрика співпрацював з радіо-програмою "Голос Америки" (заснованої в 1949 р.), постачаючи матеріали про українську науку, культуру й мистецтво передусім у Канаді.

Однією з його акцій було звернення до продюсера голівудського фільму "Тарас Бульба" (1962) із проханням відредагувати фільм, щоб уникнути імперських стереотипів.

 

 Мандрика з дружиною Анною у Празі. Саме їй він присвятив свою збірку "Пісні про Анемону" (1917). Фото з архіву Мандрики.

Мандрика ввійде в історію як автор першої обширної праці з історії української літератури, "History of Ukrainian Literature in Canada" (1968).

Понад сто авторів було включено до цієї досить строкатої праці, зокрема й англомовних авторів українського походження,що символізувала український внесок у "збагачення канадської ідентичності" і було спробою інтеґрувати українське письменство у ширший канадський контекст.

Серед багатьох здібностей Мандрики поезія, можливо, була найбільш автентичною і загадковою. Уже його ранні твори, особливо збірка "Пісні про Анемону" (1917), були відзначені критикою, в тому числі Миколою Зеровим.

Та наступні події, пов’язані з втратою батьківщиниі різними життєвими поневіряннями, не надихали на поезію. Після смерті дружини Мандрика видав збірку "Золота осінь" (1958), що швидше виглядала епілогом до його життєвої дороги.

Але те, що сталося далі, можна назвати унікальним феноменом не лише в українській, а й у світовій літературі.

Починаючи з 1959 р. (у віці 73 років) Мандрика буквально вибухнув поезією, що цілком можна зарахувати до найбільших містерій в історії української літератури. Після "Золотої осені" одна за одною виходять збірки із промовистими назвами: "Радість" (1959), "Сонцесвіт" (1965), "Вино життя" (1970) та "Завершення літа" (1975).

Тебе нема... До мене ти смієшся,

Як Божа квітка в полі росянім,

І радісним весь світ здається

У сяйві щастя соняшнім твоїм.

(збірка "Радість")

Містерія підсилювася тим, що критики вважали, що поетичною музою літнього Мандрики лишалася його покійна дружина. Але з його архіву дізнаємося, що це була Стефанія Бубнюк, головний редактор журналу "Жіночий світ" (Вінніпеґ), яка вдихнула новий сенс в його життя.

 Оголошення про доповіді Мандрики під час його першого туру по Канаді. Фото з архіву Мандрики

 

Окрім любовної і філософської лірики, Мандрика постає і як автор епічних поем: "Мазепа" (1960), "Повість временних і невременних літ" (1961), "Канада" (1961), "Мандрівник" (1965) і "Вік Петлюри" (1966).

Тут у Мандрики проявилося почуття місії розказати правду про Україну і сприяти її майбутньому відродженню. Поема "Мазепа", наприклад, була його внеском до дискусії про українського гетьмана в західній україністиці,а також відповіддю на класичний колоніальний текст – поему Пушкіна "Полтава" (1829).

Оскільки твори Мандрики не могли з’явитися в радянській Україні, він творив для майбутньої вільної України і сподівався, що всі його твори повернуться як його "спадщина поколінням".

Цікаво, що саме в цей час Володимир Сосюра таємно закінчував свого "Мазепу", так само сподіваючись, що твір колись потрапить до читача.

 Обкладинка праці Мандрики. Фото з архіву Мандрики

 

Ще одну таїну приховує постать Мандрики-прозаїка, а на українську літературу чекає відкриття невідомого роману "Кохання й смерть", написаного під час перебування в Болгарії в 1923-24 рр.

Роман, який поки що зберігається в архіві Мандрики, є важливим історичним і естетичним документом про революційні події в Україні та непевні перспективи нових еміґрантів, які змушені покидати рідну землю.

Іншим важливим текстом, який потребує оприлюднення, є "Спомини" Мандрики – відвертий документ про свою добу, який автор закінчив незадовго до смерті.

Свідок кардинальних історичних змін, Микита Мандрика займає унікальну нішу в українській і канадській історичній пам’яті, пов’язуючи дореволюційне минуле й революційні події в Україні, еміґрацію та пошук нової ідентичності в діаспорі.

Прибувши до Канади як радикальний соціаліст, він поступово еволюціонує до поміркованого соціалізму, а зрештою до консервативного прихильника існуючого ладу, який застерігає від популізму і переродження демократії в охлократію.

 Мандрика на схилі літ. Фото з архіву Мандрики.

 

Без сумніву, Мандрика був тісно пов’язаний із своєю українською ідетичністю, що проявилося в його суспільній і політичній активності, науковій, журналістській і літературній праці в українській громаді Канади.

В той же час він був безмежно вдячний своїй прибраній батьківщині як дороговказу свободи й процвітання та прагнув долучитися до ширшого канадського дискурсу: "Я є канадець і я є українець. Канада не забрала мою душу, а захистила її", –сказав Мандрика в інтерв’ю 1960р.

Читайте також:

2017: "Три нації  одна свобода!". Канадські українці – визволителі Нідерландів

"Амбасадор поневоленого народу". Українська діаспора і уряд Канади

На поміч рідній землі. Голод 1921-1923 рр. і українська преса Канади

"Найпопулярніша воячка українського роду..." Лейтенант і волонтер Анна Храплива

Медсестри Першої світової



Теми: Канада, УНР, Українська революція, діаспора, історики