Українська правда
Історична правда

Микола Аркас. Аматор з Миколаєва, який увійшов в історію

15.12.2018 _ Вахтанг Кіпіані
Версія для друку

Російська пропаганда записує всю південну Україну в міфічну "Новоросію". Отже, має бути народ "новоросійці"? Логічно, але ні. Є українці, росіяни, євреї, молдавани, болгари, гагаузи, греки… І один з синів цього щедрого краю – Микола Аркас, за влучним описом літератора Віктора Жадька – "грек із душею українця". Це одна з ключових фігур українського націєтворення.

У мене, даруйте, не наукове і навіть не журналістське ставлення до Миколи Аркаса.

Восени 1989 року я став студентом історичного факультету Миколаївського державного педагоігічного інституту, що носив тоді ім’я "неистового Виссариона", визначного російського публіциста і революціонера, якого дуже цінував В.І. Ленін, Віссаріона Бєлінського.

І через кілька тижнів після вступу хтось з приятелів розповів, що навпроти головного корпусу МДПІ по вулиці Рози Люксембург (історична і теперішня її назва – Нікольська) знаходиться непоказний будиночок під № 13, де народився історик, композитор, збирач фольклору, голова "Просвіти" Аркас.

Микола Аркас, син Миколи Аркаса

Тоді мені це ім’я нічого не сказало. На уроках історії в радянській школі про нього нічого не розповідали.

При нагоді подивився я на цей будиночок. Стіни його давно вимагали свіжої фарби. На ньому не було жодних ознак того, що тут хтось колись народжувався, загальний вигляд хатини демонстрував, що тут тільки помирають. Дошка з інформацією про найвизначнішого мешканця будинку з’явилась тільки 2002 року. Але до цього було ще дуже далеко.

Перше видання Аркасової історії на рідній землі. Київ, 1990 р.

У 1990 році головну паперову дитину Аркаса-історика "Історію України-Русі" видали в Радянській Україні. Це була сенсація. Наклад швидко розкупили. Власне, сталося те, що було і з першим накладом, який побачив світ 1909 року. Тоді було надруковано чималий як для української книжки наклад у 3 тисячі примірників і він весь розійшовся – писали, що "ні одна книжка, окрім "Кобзаря", не йде, як вона".

Так книжка, задумана як "хатній підручник" родини Аркасів стала належати всім. Згодом, визначний меценат Євген Чикаленко називав книгу "найкориснішою" після того ж таки "Кобзаря". Історики з цим, ясна річ, не погоджувались. Але про це згодом.

Ще один будинок Аркасів у Миколаєві по вул. Великій Морській

Спершу про біографію нашого героя. Про нього істориками та літераторами за понад сто років написано чимало. Але тут хочеться навести текст, підписаний криптонімом "Б.Л.".

Поміщений цей популярний варіант життєпису Миколи Миколайовича у четвертому виданні "Історії України", яке побачило світ у видавництві "Полтава", що працювало в столиці Аргентини Буенос-Айресі в травні 1947 року.

 

Упорядники додали, що анонімний автор скористався матеріалами, "зібраними д[обродієм] Литвином з Миколаєва".

Орфографію, пунктуацію та лексику залишаємо такою, як її написав "Б.Л." і якою її побачив читач цього раритетного видання, котре за тих часів не мало жодного шансу потрапити на батьківщину свого героя.

…Микола Аркас родився 26 студня [грудня] 1852 р. в Миколаєві, в Херсонщині, в багатій аристократичній сім’ї. Батько його, також Микола, був морським офіцером і в 1871 році став головним командантом чорноморської фльоти й портів; мати походила зі стариннього козацького роду Богдановичів.

Батьки - Микола Андрійович Аркас і Софія Петрівна з Богдановичів

Коли Миколі Миколаєвичу було 9 літ, віддано його в школу Правознавства в Петербурзі, звідти перейшов він до ґімназії Стародубцева в Одесі, а скінчивши її (1872 р.) поступив до одеського університету на природознавчий факультет.

Підчас перебування в Петербурзі родина Аркасів весною виїздила звичайно до своїх маєтків у Херсонщині. Залізниць тоді не було і приходилося весь той довженний шлях переїздити кіньми. Їзда тривала мало що не цілий місяць. Кільки-ж всіляких пригод і кільки вражінь переживалося за цей час! Особливо, коли вїздилося в розкішну Україну, яким-же чаром тоді віяло на молодечу душу Миколи Миколаєвича.

Чудовий краєвид, поетичність українського народа, українські пісні, що їх дорогому синкові наспівувала любяча мати і ті казки та оповідання, котрі розказував старий камердинер Українець – всьо воно настроювало Миколу Миколаєвича на своєрідну українську нуту. А опісля, коли на зиму треба було вертати на північ, який-же сірий та холодний був для нього отсей Петербург! Як тужив тоді малий хлопчина ха своєю рідною, дорогою Україною!

Якже скучною була отся бона Англичанка і гувернер Німець, які навесні робилися всі отті великопанські порядки, котрими сковувано свободу молодого хлопця, як рвався він до зелених лугів, до цвитучих левад, до казок і пісень, до всього цього, чим плекала і голубила його душу поетична Україна! Хлопець тужив за нею, а в тузі, як відомо, росте і кріпиться любов.

Тому, коли батько перенісся до Миколаєва, і віддав сина до ґімназії в Одесі, він щиро припав до всього, що українське, як дитина припадає до рідної матері.

Життя народу, його звичаї, мова, пісня, його втіха й горе, його тиха, а багата вдача – всьо воно тягнуло Миколу Миколаєвича більше від всіляких розкошів великопанського життя в палатах батька-адмірала. Він зі службою поводився, як з товаришами, з селянами говорив, як зі своїми найблизшими, а доходи, призначені на дрібні видатки, давав товаришам, що не мали з чого жити, або купував українські книжки.

Микола Аркас у студентські роки

Батько нерадо дивився на демократичні наклони молодого сина і хотів їх всіма способами спинити, але син витрівав при своїм. Як студент, підчас ферій [канікул], перебірався він у селянський одяг і працював разом з робітниками в полі та при будівлях, котрих у величезних батькових маєтках було все багато.

У всім виявляв він не тільки свою незвичайно гарну і добру вдачу, але й неаби які даровання. Приміром – сам зробив плян і виконав його на будівлі в маєтку Христофорівці [нині - село у Баштанському районі Миколаївської обл.], який уважався взірцевим в цілій околиці.

Та не була це якась молодеча фантазія, всі отті демократичні прояви, випливали з душі Миколи Миколаєвича і з його глибоких переконань про потребу спільного життя і спільної праці з рідним своїм народом.

Він вже тоді був свідомим Українцем і таким остав до смерти.

Сильно полюбив він також український театр, який тоді, під управою Кропивницького стояв на верху свойго розвитку і був на той час одиноким місцем, з котрого прилюдно гомоніло українське слово і свобідно плила українська пісня. Микола Миколаєвич не тільки бував на виставах цього театру, але й приймав у йому живу участь.

Скінчивши університет, поступив на службу по морському відомству і від 1876 до 1881 р. був ад’ютантом свого батька, головного команданта над фльотою і над портами Чорного моря.

За ввесь той час здобув він собі з одного боку славу талановитого стратегіка, а з другого любов і поважання серед "низших чинів". Як ад’ютант одружився Микола Аркас з дочкою морського капітана, Ольгою Іванівною Шишкиною, котра з перших років і до останніх днів життя Миколи Миколаєвича поділяла його думки і допомагала йому в усякій праці.

По смерти батька, 1881 р. Микола Аркас кинув службу і занявся своїми маєтками. Роботи було багато. Але він на всьому розумівся і до всього сам радо прикладав руку.

У вільних хвилинах читав й образувався. В його бібліотеці згуртовано всьо, що можна було роздобути з історії письменьства та з культурного побуту українського народу. Його палата стояла отвором для всіх добрих людий і для кожнього, що шукав помочі, або поради.

Сам він належав до всіляких добродійних товариств і трудився в них пильно. В Христофорівці заложив школу й подарував її відтак земству. Освіта народу особливо лежала йому на серці. Другий, на його місці, був би за границями краю шукав вигідного та веселого життя, він розривку знаходив у трудах для ріднього люду і для української справи.

Учив нарід, як треба господарювати, закладав школи, помагав бідним, учився і других навчав, а довгими вечерами слухав українських пісень, котрі від малої дитини незвичайно любив.

 

Тая любов народньої музики спонукала його до написання опери "Катерина". Перший раз виставлено її у Москві 1899 року, а театрі "Акваріюм" українською трупою Кропивницького. Театр був повнісенький, автора, що хотів інкоґніто приглядатися штуці, пізнали й зготовили йому гаряче привітання.

Так само було в Миколаєві 14 марта 1900 р., де також грано "Катерину" тоюж трупою. Штука зробила сильне вражіння. Театр ридав. Авторові піднесено лавровий вінець при грімких оплесках цілої авдіторії.

"Я не спав – так пише Микола Аркас на афішу "Катерини", який заховався до нині – я не спав цілу ніч. Сльози душили мене. Такі хвилини рідкі і божественні".

"Катерину" виставляв опісля український театр в Галичині і тут вона теж мала дуже гарний успіх.

Так минула молодість Миколи Аркаса, надійшли зрілі літа.

Треба було поклопотатися дітьми, щоб вони не тільки дужі тілом виросли, але й духово гарно розвинулися. А на чім же гарнійше може розвинутися душа дитини, як не на народнім грунті, на любові до ріднього люду й до рідньої землі, на щирій охоті жити з народом для народньої справи.

Микола Миколаєвич, як щирий патріот, хотів, щоб його діти пішли слідами батька, щоб полюбили вітчину і розгорілися бажанням щастя для неї, він рад був навчити дітий минувшини українського народа, показати, що в цій минувшині доброго, що злого, за що треба той народ любити і як його любити.

Оттут і початок "Історії України" Миколи Аркаса. Як тая ідея розвилася, як вона перемінювалася в діло, це розказано в передмові до другого видання.

Тут замітимо тільки, що була та книга найлюбійшою духовною дитиною Миколи Аркаса, нею він піклувався до смерти. Принесла вона йому чимало радости та потіхи і, як звичайно буває, принесла мимохіть теж немало й смутку.

Між тим прийшов 1905 рік. Розбудилося жвавійше життя, на всім просторі України почали з’являтися "Просвіти".

Не дармував і Микола Аркас. Він згуртував довколо себе тих нечисленних свідомих Українців, що проживали в Миколаєві, зложив статут, подав його до ствердження і 26 лютого, в день смерти великого поета України, відкрито також в Миколаєві товариство "Просвіту", котрої першим головою вибрали Миколу Аркаса. На тому становищі остався він до смерти.

Як людина розумна, добра, трудяща, і благородна, придбав для миколаївської "Просвіти" багато прихильників і своїм власним життям, власною працею давав як найкращий примір, як треба трудитися для добра рідної справи.

Родина Аркасів - Микола Миколайович, Оксана, Петро, Ольга Іванівна, Микола

Він перший заснував також в своїм маєтку Богданівці українську народню школу і хто зна скільки був би зробив для рідного люду, коли-б не нагла смерть, котра поклала кінець його гарному життю, 13 березня року 1909, в Миколаєві.

Помер Микола Аркас на удар серця нагло й несподівано, як ад’ютант команданта фльоти, діловодитель походного штабу, почесний мировий суддя, надворний і д. штаський совітник, властитель ордерів, як член всіляких товариств, голова "Просвіти" - як автор отсеї книги.

На похорон незвичайного у нас чоловіка, пана й громадянина, урядовця і патріота, батька і чоловіколюба, зібралося 10.000 народа; домовину накрито слізьми і вінками і благословлену і оплакану зложено в родинній гробниці Аркасів.

Нехайже память його живе во вік між нами!

Елемент внутрішнього декору будинку Аркасів

Пробачимо авторові невигадливий стиль. Головне в ньому – любов до Миколи Аркаса і любов Аркаса до України.

Перед нами постає народний герой, без недоліків і миттєвостей розпуки. Але з іншого боку, цей портрет невимовно близький до стилю писання самого історика-аматора. Який ніколи не вчився працювати зі стилем і писав так як підказувало серце.

Та й головний читач "Історії" - це був селянин або робітник (читай – вчорашній селянин). Звідси й народність, простота і навіть лубочність викладу.

Найзнаменитіший історик України і сучасник Аркаса Михайло Грушевський, м’яко кажучи, не оцінив наміру і виконання. Розгром – це занадто делікатне слово для професорської оцінки твору миколаївського історика без освіти:

"На довгі літа ся книжка буде книгою премудрості по українській історії для дуже і дуже багатьох українців, а сей факт зістанеться сумною пам’яткою необачності чи несолідності нашої інтелігенції, яка нагодувала широкі маси свого народу, жадні самопізнання, таким нещасливим – і з наукового, і з національного, і просто з просвітньо-педагогічного погляду – виробом, як книга д. Аркаса".

Фахових претензій у автора десятитомної "Історії України-Руси" до автора однотомної – маса.

Приміром, "у вступнім огляді ми читаємо між українськими ріками Двіну, а українське Підляшшя попадає між землі сусідні з Україною, а на долученій етнографічній мапі України українська колонізація не досягає Карпат, а захоплює зате Люблін"

або

"виклад неінтересний, не то що без тіні якоїсь мальовничості, поетичності, а навіть і просто незручний і примітивний: автор не вміє підчеркнути головнішого, дати перспективу більше і менше важного, загромаджує оповідання зайвими іменами і датами, дрібними, зовсім не потрібними в такім короткім і популярнім викладі подіями, екскурсами в історію сусідніх земель, перериває нитку оповідання вічними скоками вбік, нав’язуючи її потім елементарними, стереотиповими фразами механічних зв’язків; фразеологія незвичайно стереотипова, банальна, бідна".

Не всі з такими нищівними оцінками Грушевського погодились.

В’ячеслав Липинський, не приховуючи своїх зауважень, втім відзначив, що книжка є "безумовно користною".

А знаний лексикограф Борис Грінченко висловився у тому дусі, що відгук "робить прикре враження… самому рецензентові".

Публіцист Піснячевський зауважив, що книга Аркаса цілком лягає у рівень читачів, які можуть сприймати лише "манну кашку легенького прагмастичного оповіданнячка".

Хай там як, але Аркасова "Історія" стала однією з найбільш популярних масових книг протягом понад ста років. Перевидання в наш час, коли вже є тисячі інших, однозначно вартісніших з наукового погляду робіт змушує визначити її не як твір про історію, а книгу про українців (проситься тут велика літера, як у оригінальному тексті), про нас самих.

Дозволю собі ще вдаритись у спогади студентських років.

Прочитавши "Історію України-Руси" ми з приятелями вирішили віддати належне талановитому й патріотичному землякові.

Ідея була доволі радикальною – змінити ім’я Бєлінського на Аркаса в назві педінституту. Перший не мав жодного зв’язку з причорноморським містом, другий – видавався нам фігурою номер один миколаївського українства.

Замітка з місцевої газети про ініціативу студентів

Треба сказати, що адміністрація вишу – вчорашні комуністи і, треба розуміти, інтернаціоналісти прийняли ідею дуже вороже. Сама перспектива отримати в назві вишу "буржуазно-націоналістичного діяча" лякала їх.

Тоді ми стали стукати в усі двері. Короткі зустрічі з майбутнім президентом України Леонідом Кравчуком (хитрий екс-секретар ЦК зрозумів все і відразу, цитата - "давайте не будемо нічого перейменовувати, нехай у нас будуть інститути і імені Бєлінського, і імені Лесі Українки, нехай буде дружба"; ясна річ, що не могло бути в місті двох педінститутів і пропозиція Кравчука де-факто консервувала радянський ідеологічний диктат), віце-прем’єром з гуманітарних питань Сергієм Комісаренком, міністром освіти Петром Таланчуком нічого не дали.

Нас підтримали лише колективи кафедр української мови та літератури МДПІ, кілька патріотичних організацій і знаний миколаївський поет, у майбутньому – Шевченківський лауреат Дмитро Кремінь.

Сили ентузіастів і номенклатури були нерівними.

Аркасу так і не судилося стати патроном педінституту. Миколаївська філія Союзу Українського Студентства встигла провести перші історичні "Аркасівські читання" і навіть видати тези конференції. Але потім ми закінчили інститут і ректорат видихнув.

Через кілька років вони "пробили" найменувати навчальний заклад іменем… радянського педагога Василя Сухомлинського, який жодного відношення до Миколаївщини не мав. Хто завгодно, аби не Аркас.

Аркасівський сквер у Миколаєві. За деревами - Перша українська гімназія ім. Миколи Аркаса

Ситуація – тільки на іншому рівні – повторилась після 2014 року.

Декомунізаційні закони примусили місцеву посткомуністичну, "біло-блакитну" в більшості своїй владу міняти назви вулиць, площ, знімати пам’ятники тоталітарним вождям тощо.

Головний проспект міста носив до того моменту ім’я Леніна. З’явилась ініціатива назвати його Аркасівським. Тоді б пам’ять про видатного земляка була б належно увічнена і сотні міських об’єктів мали б адресу – Аркасівський проспект.

Красиво. І з позицією. Бо Миколаїв – це Україна.

І що ж депутати? Постановили назвати проспект Центральним. Що завгодно, аби не Аркас.



Вахтанг Кіпіані
Журналіст, історик, головний редактор сайту "Історична Правда"

Теми: історія України, XX сторіччя, історики, Миколаївщина, книжки



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter