Перша академічна нерухомість: як пансіон графині Левашової став власністю Української академії наук

У Києві добре відомий триповерховий будинок по вулиці Володимирській, 54. З лютого 1919 року будинок є власністю Академії наук, це штаб-квартира Президії НАНУ. Власністю Академії він став завдяки Павлу Скоропадському та його дружині Олександрі, Володимиру Вернадському, Агатангелу Кримському і... Антону Денікіну.

Будинок Президії НАН України. Фото Оксани Юркової. 2009 р.

14 листопада 1918 р. гетьман України Павло Скоропадський підписав ухвалений Радою міністрів Української Держави Закон про заснування у Києві Української академії наук (УАН). У Законі було визначено початкові кроки розгортання роботи УАН і, найголовніше, введено в дію Статут і штатний розпис Академії та її установ.

Однак, попри те, що за Статутом при Академії у складі її трьох відділів було засновано 15 науково-дослідних інститутів, 14 постійних комісій, 6 музеїв, 2 кабінети, 2 лабораторії, Ботанічний та Акліматизаційний сади, Астрономічну обсерваторію, Біологічну станцію, Друкарню та Національну бібліотеку, жодних земельних ділянок, будинків чи бодай якихось приміщень за УАН на момент її створення закріплено не було.

Втім, відповідно до того самого Статуту, Академія отримала права юридичної особи, зокрема, вона могла набувати, відчужувати і заставляти рухоме й нерухоме майно.

Пансіон графині Левашової. На фасаді по центру між другим та третім поверхами добре видно вивіску пансіону. Фото 1906 р.
Пансіон графині Левашової. На фасаді по центру між другим та третім поверхами добре видно вивіску пансіону. Фото 1906 р.

Передбачалося, що Академія поступово розв'яже свої майнові проблеми, тим більше, що ще 13 листопада 1918 р. Рада міністрів Української Держави спеціальною постановою асигнувала до кінця року 869 216 крб 69 коп. на утримання Академії, і 65% від цієї суми (566 250 крб) передбачено було саме на господарські та організаційні видатки.

Проте в найближчі місяці ані за гетьмана, ані за Директорії УНР Академія, діючи у законний спосіб, майнове питання вирішити не змогла. У Києві вільних приміщень не було, а нове будівництво новоствореній Академії, хай би як про це мріялося, було недоступне, передусім фінансово.

Перше нерухоме майно — окремий будинок по вулиці Великій Володимирській, 54, що належав пансіону графині Левашової, — УАН отримала від більшовиків.

11 лютого 1919 р. у київських газетах було оголошено наказ народного комісара освіти УСРР Володимира Затонського, згідно з яким садибу пансіону графині Левашової "із усім приналежним до нього рухомим майном" було передано Академії без будь-якої грошової винагороди.

Опублікований наказ наркома освіти В.Затонського про передачу Українській академії наук будинку пансіону графині Левашової разом із садибою
Опублікований наказ наркома освіти Володимира Затонського про передачу Українській академії наук будинку пансіону графині Левашової разом із садибою
Газета "Киевский коммунист" від 11 лютого 1919 р.

Спосіб, у який було здійснено передачу будинку, голова-президент УАН Володимир Вернадський у своєму щоденнику назвав "реквізицією по-більшовицьки".

Цікаво, що у радянській історіографії факт отримання Українською академією наук першого нерухомого майна набув специфічної ідеологічної та інституційної інтерпретації. Минуло лише трохи більше десяти років від заснування Академії, як стали "забувати" про гетьмана Скоропадського. Натомість всюди підкреслювалось, що лише завдяки радянській владі, яка почала піклуватися про Академію, забезпечивши академічних працівників місцем роботи (тобто будинком пансіону Левашової), ця установа розгорнула "справжню наукову діяльність".

Ця теза надалі перетворилася на домінуючу. Дві різночасові події – створення Академії та набуття нею нерухомості – ототожнили. Факт отримання УАН будинку на Володимирській, 54 концептуально прив'язали саме до заснування Академії.

Дати заснування Української академії наук: яка правильна?

Що ж отримала Українська академія наук у лютому 1919 р. від більшовиків?

Двоповерховий будинок на Великій Володимирській вулиці побудовано у 1851–1852 рр. навпроти садиби Першої чоловічої гімназії за проектом архітектора Олександра Беретті. Він був призначений для заснованого ще в 1834 р. "училища для бідних дівчат, круглих сиріт всіх станів".

Училище (його не слід плутати із заснованим у 1838 р. Київським інститутом шляхетних дівчат) існувало завдяки фінансовій підтримці київського Товариства допомоги бідним. За словами попечителя Київського навчального округу Єгора фон Брадке, головою Товариства була "надзвичайно достойна жінка" — графиня Євдокія Василівна Левашова (у дівоцтві Пашкова, 1796–1868), дружина тодішнього київського військового губернатора, подільського та волинського генерал-губернатора Василя Васильовича Левашова (1783–1848). За її прізвищем училище і здобуло назву "Левашовського".

Спочатку училище розташовувалося в "палацовій частині" Києва, в районі Кловського урочища. Однак на початку 1850-х років там розпочалося будівництво, по Кловському яру вирішено було прокладати нову дорогу.

У лютому 1852 р. за згодою київського цивільного губернатора Івана Фундуклея було ухвалено два одноповерхові будинки училища викупити в казну, а училище перевести до новозбудованого будинку на Велику Володимирську вулицю. Переїзд, як свідчать документи, здійснили того самого 1852 р.

У 1865 р. училище було перетворено на пансіон графині Левашової при Фундуклеївській гімназії. Воно було розраховано на 100 вихованок, які мешкали в пансіоні, а навчалися в гімназії, яка розмістилася за квартал на Фундуклеївській вулиці (гімназію було відкрито в 1860 р.).

Згодом кількість учениць у гімназії і, відповідно, вихованок у пансіоні зросла. Тому в 1891–1892 рр. архітектор Костянтин Тарасов надбудував третій поверх.

Про побут пансіонерок дбали, поточний косметичний ремонт у будинку був звичайною справою, а в 1909 р. провели і капітальний ремонт. Потреба в ньому була з багатьох причин: і тинькування зовні потріскалося та відпадало, і залізний дах проіржавів, і фарба зі стін та даху зійшла, і підлоги у дортуарах (спальнях дівчат) та класах витерлися, і шпалери почасти відклеїлися, а у підвальному приміщенні було сиро.

Всі ці та інші проблеми було зафіксовано у серпні 1908 р. членами господарського комітету пансіону та архітектором гімназій Дмитром Шпіллером, які разом ретельно оглянули будинок як зовні, так і всередині. Згідно з ухваленим планом, наступного року будинок було відремонтовано під загальним наглядом Д. Шпіллера та київського міського архітектора Олександра Кривошеєва.

Повалення самодержавства у лютому 1917 р. дало поштовх для розгортання Української революції. Після того, як у Києві в будинку Педагогічного музею — якраз навпроти пансіону Левашової — у березні 1917 р. розмістилася Українська Центральна Рада (УЦР), будинок пансіону фактично опинився в центрі подій. На вулиці між цими двома будівлями неодноразово проходили різні демонстрації, тут збиралися делегати різноманітних з'їздів, часто відбувалися мітинги.

Зберіглося кілька світлин мітингу з нагоди відправлення 3-го Українського козацького полку імені Михайла Грушевського на фронт 14(1) липня 1917 р., який проходив саме перед пансіоном Левашової. Фотограф зафіксував виступи на мітингу голови УЦР Михайла Грушевського та генерального секретаря військових справ Симона Петлюри.

Мітинг з нагоди відправлення 3-го Українського козацького полку імені М. Грушевського на фронт 14(1) липня 1917 р. перед будинком пансіону Левашової
Мітинг з нагоди відправлення 3-го Українського козацького полку імені М. Грушевського на фронт 14(1) липня 1917 р. перед будинком пансіону Левашової
Виступ голови УЦР М. Грушевського на мітингу з нагоди відправлення 3-го Українського козацького полку імені М. Грушевського на фронт 14(1) липня 1917 р. перед будинком пансіону Левашової
Виступ голови УЦР М. Грушевського на мітингу з нагоди відправлення 3-го Українського козацького полку імені М. Грушевського на фронт 14(1) липня 1917 р. перед будинком пансіону Левашової

В умовах хронічної нестачі приміщень для різних установ та організацій, що створювалися на хвилі революційного піднесення, та для розміщення делегатів численних з'їздів, які прибували до Києва, в місті почали активно використовувати помешкання навчальних закладів (в роки Першої світової війни їх вибірково відводили переважно під лазарети).

Зокрема, вже навесні та влітку 1917 р. у будинку Фундуклеївської гімназії розташувався Міський продовольчий комітет, там ночували представники Української селянської спілки, які прибули на з'їзд, засідали (і тут же жили) делегати Всеросійського авіаційного з'їзду тощо, у Києво-Подільській жіночій гімназії було створено гуртожиток для амністованих політичних в'язнів, там же квартирували кілька сотень румунських військових.

Пансіон Левашової використовували як своєрідну "господарську базу" — звідти брали ліжка, матраци, посуд. Майно позичали як до "своїх" Фундуклеївської та Києво-Подільської гімназій, так і до Київської ремісничої школи на Кадетському шосе.

Прохання завідувача Київською ремісничою школою до начальниці пансіону графині Левашової про надання ліжок та посуду. 23 травня 1917 р.
Прохання завідувача Київською ремісничою школою до начальниці пансіону графині Левашової про надання ліжок та посуду. 23 травня 1917 р.

На початку літа 1917 р. в будинку пансіону за рішенням Київської міської управи розмістився створений у травні Український генеральний військовий комітет (УГВК). Це викликало неабияке занепокоєння керівництва пансіону. На той час у пансіоні проживало 15 учениць старших класів, і перебування в одному приміщенні дівчат та військовиків очільники пансіону вважали недоречним. Крім того, через зайняте приміщення неможливо було провести запланований на літо ремонт.

Начальник Фундуклеївської гімназії Роман Вольф неодноразово звертався до генерального секретаря військових справ та голови УГВК Симона Петлюри, до Київської міської управи з проханням звільнити приміщення, адже навчання у гімназіях розпочиналося 29(16) серпня, а вже з 25(12) серпня до пансіону мали заїжджати вихованки. Щобільше, Роман Вольф вимагав від УГВК заплатити за використану воду, провести дезінфекцію приміщень, відремонтувати туалети і стелю, а також замінити на нові 60 драпових ковдр, що були приведені у непридатний стан.

Початок листа начальника Фундуклеївської гімназії Романа Вольф до генерального секретаря військових справ та голови УГВК Симона Петлюри від 6 серпня (24 липня) 1917 р.
Початок листа начальника Фундуклеївської гімназії Романа Вольф до генерального секретаря військових справ та голови УГВК Симона Петлюри від 6 серпня (24 липня) 1917 р.

Не отримавши жодної відповіді, 27 (14) серпня 1917 р. Вольф звернувся напряму до голови УЦР Михайла Грушевського з проханням посприяти виселенню УГВК.

Машинописна копія листа начальника Фундуклеївської гімназії Романа Вольфа до Голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського від 27 (14) серпня 1917 р.
Машинописна копія листа начальника Фундуклеївської гімназії Романа Вольфа до Голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського від 27 (14) серпня 1917 р.

Така наполегливість відіграла свою роль — військові пансіон залишили, і в 1917/18 навчальному році він працював нормально. Варто зазначити, що за щасливим збігом обставин будівля залишилася майже неушкодженою під час бомбардування Києва військами Михайла Муравйова в січні 1918 р.: для ремонту вибоїн у стінах вистачило незначної кількості цементу, вибиті вікна засклили, а пошкодження даху вже у березні ліквідували.

Станом на початок квітня 1918 р. у закладі була 101 вихованка. З наближенням літа й канікул кількість пансіонерок зменшилася: на кінець квітня у пансіоні залишилося 83 особи, а у травні проживало 47 службовців пансіону і гімназій та 28 пансіонерок, тобто загалом 75 осіб. Однак уже восени дівчата повернулися до навчання, і у вересні в пансіоні мешкало 160 осіб.

Нормальній роботі сприяло й те, що дружина гетьмана Павла Скоропадського Олександра Скоропадська у серпні 1918 р. відповіла згодою на пропозицію господарського комітету пансіону стати почесною блюстителькою пансіону графині Левашової.

Як і під час літніх вакацій 1917 р., влітку 1918 р. у пансіоні, з якого додому роз'їхалося більшість вихованок, розміщувалися сторонні особи. Однак цього року то були не військові, а поважні професори.

Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського професор Київського університету Микола Василенко, який отримав портфель міністра освіти у Раді міністрів Української Держави, з травня 1918 р. розпочав системну роботу зі створення Академії наук. На його пропозицію було організовано Комісію для вироблення законопроекту по заснуванню Української академії наук у Києві. Очолити її погодився акад. Володимир Вернадський.

До роботи в Комісії були запрошені як вчені-кияни, так і професори вищих навчальних закладів, які мешкали не в Києві, а тому постало питання про їх проживання в місті. І саме міністр народної освіти взявся за його вирішення. З легкої руки Миколи Василенка у червні 1918 р. осідком для творців Української академії наук було визначено Левашовський пансіон.

Лист міністра народної освіти Української Держави М. Василенка до директора Фундуклеївської гімназії від 26 червня 1918 р.
Лист міністра народної освіти Української Держави Миколи  Василенка до директора Фундуклеївської гімназії від 26 червня 1918 р.

Уже 21 червня 1918 р. Міністерство народної освіти надіслало лист директору Фундуклеївської гімназії, де просило згоди "на негайне виділення відповідної кількості кімнат у помешканні Левашовського пансіону (В. Володимирська вул.) для розташування десяти професорів".

А 26 червня листа директору гімназії підписав уже сам міністр. Він уточнив, що до Києва планують приїхати академік Російської академії наук Володимир Палладін з дружиною та професори Дмитро Багалій, Агатангел Кримський і Микола Сумцов. Міністр просив надати їм помешкання у Левашовському пансіоні безоплатно, проте зазначав, що за використану електрику та воду буде заплачено.

Зрештою, до Києва зі згаданих Миколою Василенком чотирьох учених доїхали лише двоє — Дмитро Багалій та трохи згодом Агатангел Кримський. Володимир Палладін захворів і не зміг виїхати з Харкова, так і не прибув до Києва і Микола Сумцов.

Перше засідання Комісії з опрацювання законопроекту про УАН відбулося 9 липня 1918 р. Відтоді засідання проходили регулярно двічі на тиждень. По середах вчені збиралися в Міністерстві освіти та мистецтва Української Держави в кабінеті міністра Миколи Василенка у будинку Першої київської чоловічої гімназії на Бібіковському бульварі, 14 (зараз це "жовтий" корпус Київського національного університету імені Тараса Шевченка), по суботах дискусії велися в Музеї мистецтв при Університеті св. Володимира (нині — "червоний" корпус університету).

Обговорення аж ніяк не були формальними. Детально дискутувалися питання назви Академії, принципи її заснування та структури, кількість академіків і підстави обрання, засади функціонування при Академії Національної бібліотеки та Національного архіву, без яких Академія не мислилася.

Скрупульозно виписувалися принципи опублікування праць членів Академії, зокрема щодо мови публікацій. Увага також приділялася й неочікуваним на перший погляд питанням про премії та стипендії, причому визначалися не лише засади присудження премій, а й їхній грошовий вимір.

Питання про виділення приміщень та землі для Академії та її установ було одним з наріжних. Обговорювали різні варіанти.

Вже 24 липня Володимир Вернадський доповідав про подану ним гетьману Записку про відведення для Академії наук тимчасового приміщення в будівлі Володимирського кадетського корпусу (нині — Міністерство оборони України).

Втім, на розміщення в кадетському корпусі претендував і створюваний Український державний університет (зрештою, він його і отримав).

Циркулював у владних колах і план забудови Звіринця, зруйнованого внаслідок вибуху артилерійських складів у червні 1918 р. У цьому київському районі передбачалося зведення комплексу будівель Академії та Державного університету. Про цей план, за словами Володимира Вернадського, йшлося під час його бесіди з гетьманом, що відбулася напередодні.

Оскільки знайти приміщення для Академії виявилося непросто, 14 серпня було створено спеціальну підкомісію для розв'язання питання про тимчасове і постійне місцеперебування Академії. До складу підкомісії, яку очолив Дмитро Багалій, увійшли Володимир Вернадський, Григорій Павлуцький, Степан Тимошенко і Михайло Туган-Барановський.

Члени підкомісії мали оглянути Звіринець, Кадетський корпус та будівлю Комерційного інституту (нині — головний корпус Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова) та зорієнтуватися, що більше влаштовує Академію.

Володимир Вернадський. Між російським та українським берегами 

Загалом плани були великі — передбачалося, що для новоствореної Академії від початку будуть потрібні 12 помешкань для роботи і велика зала для засідань.

14 вересня побажання набули конкретних обрисів: члени Комісії дійшли згоди, що Академії потрібні "15 помешкань загальною площею біля 180 кв. сажнів (зала загальних засідань, 5 кабінетів для президента, голів відділів та неодмінного секретаря, 2 для його канцелярії, 2 для канцелярії правління, 1 для скарбника та бухгалтера, 1 приймальня, 1 загальна для службовців, 1 лекторій і 1 для правління). Надалі рахуючи по 30 кв. сажнів для кабінету кожного академіка та вважаючи, що наступного року буде всього 36 академіків, з'ясувалося, що, крім того, потрібна ще площа приміщень біля 1080 кв. сажнів. Ці приміщення можуть мати також характер запасних приміщень, якими тимчасово можуть користуватись академіки у випадку відсутності квартир".

Та оскільки такої кількості вільних приміщень у Києві тоді не було, члени Комісії на своєму останньому засіданні 17 вересня ухвалили звернутися з проханням до Українського державного університету, що розгортав роботу в стінах Кадетського корпусу, виділити тимчасові приміщення для Академії. Проте домовитися не вдалося.

Коли Рада міністрів Української Держави на своєму засіданні 1 листопада 1918 р. розглядала законопроект про створення УАН, окремо обговорювалося питання про академічну нерухомість. Міністру народної освіти було доручено "увійти в зносини з підлеглими відомствами, щоб в найскорішому часі була відведена з державних земель площа землі, яку потрібно для правильного і широкого розвитку діяльності Академії, не далеко від м. Києва під Ботанічний сад до 120 дес., а під Акліматизаційний сад до 1000 дес.".

На саму Академію покладалося розроблення плану та кошторису будівництва академічного комплексу, щоправда, з невеликим застереженням: "як тільки обставини дозволять почати будівничу діяльність".

Оскільки було ясно, що найближчим часом ці плани навряд чи здійсняться, йшлося і про відведення для Академії тимчасових помешкань, "поки будуть збудовані відповідні будинки Академії наук". Однак це були лише гарні наміри, жодних конкретних пропозицій та адрес зафіксовано не було.

Перше Спільне зібрання УАН відбулося 27 листопада 1918 р. не у власному приміщенні, а "у приймах". Кімнату для зборів надало Українське наукове товариство у Києві в будинку по вул. Велика Підвальна, 36 (нині — вул. Ярославів Вал, 36).

Друге Спільне зібрання УАН мала провести вже у своєму приміщенні, яке напередодні Рада міністрів ухвалила віддати Академії. Принаймні академіки вже планували розміститися на двох поверхах Комерційного інституту, а у Педагогічному музеї влаштувати Національну бібліотеку.

Однак цього не сталося. За розпорядженням міністра внутрішніх справ Української Держави Ігоря Кістяківського ці помешкання було реквізовано на користь військових — добровольчих дружин, що там вже розквартирувалися. У результаті Спільне зібрання тіснилося в одній вільній кімнатці Комерційного інституту.

УАН довелося вчергове вирішувати проблему розміщення. Вчені домагалися скасування постанови міністра і водночас займалися пошуками іншого будинку. Президент УАН Володимир Вернадський та неодмінний секретар Агатангел Кримський на початку грудня отримали від Ігоря Кістяківського обіцянку, що військовики звільнять другий поверх Комерційного інституту, який Академія вже винайняла. Що ж до Педагогічного музею, то новини були невтішними — ніхто у воєнний час віддавати великий будинок у центрі міста під бібліотеку не збирався.

Зміна влади — прихід Директорії — не зупинила роботу Академії. Навпаки, вчені розраховували, що нова влада сприятиме УАН.

Недарма 19 грудня 1918 р. неодмінний секретар Агатангел Кримський від імені Академії взяв участь в урочистій зустрічі Директорії у Києві. Він навіть виступив на Софійському майдані з пафосною промовою, зазначивши, що в "Українській Народній Республіці буде жити та розвиватися вільна й незалежна наука".

В УАН планували, що після перемовин з Директорією щодо приміщень з Комерційного інституту буде виведено військових та Данський Червоний Хрест, і Академія отримає будинок інституту в своє повне розпорядження. Щобільше, розраховували і на звільнення Педагогічного музею від добровольчих дружин, що за Директорії опинилися у статусі бранців, і на передачу УАН будинку Піхотної школи "з сумежним гаєм" і Голосіївського лісу.

Після зустрічі з головою Директорії УНР Володимиром Винниченком академічна делегація — а до її складу входили Володимир Вернадський, Агатангел Кримський, Дмитро Багалій і Павло Тутковський — вийшла окриленою. Було з чого радіти: "Обіцяно од Директорії дати для Академії все, що вона прохала".

А прохала Академія чимало: "Піхотну школу із 100 десятинами гаю та Голосіївський ліс, а в середині міста — одзволити Комерційний інститут от приміщеного там Червоного Хреста та в'язнів-добровольців, та Педагогічний музей — от в'язнів-добровольців, та ще окрім того дати Левашовський пансіон".

Улагодити всі технічні моменти від Академії спочатку була покликана комісія у складі Павла Тутковського, Михайла Туган-Барановського та Ореста Левицького, однак її робота виявилася нерезультативною, і справи нерухомості Спільне зібрання знову переклало на А. Кримського.

Чергова зустріч із представником влади — напередодні Трудового конгресу на прийомі у коменданта Києва отамана Євгена Коновальця була представницька делегація у складі академіків Павла Тутковського і Федора Тарановського від УАН та професорів Костя Воблого, Богдана Кістяківського і Миколи Делоне від Комерційного інституту — знову завершилася обіцянками звільнення Комерційного інституту від полонених добровольців.

Кінець кінцем, щедрі обіцянки Директорії залишилися лише обіцянками. Нічого виконано не було і в умовах наступу більшовицьких військ на Київ не могло бути виконано.

Після приходу більшовиків УАН звично використала ту саму тактику "ходіння до влади", що й за Директорії.

8 лютого 1919 р. на Спільному зібранні Володимиру Вернадському та Агатангелу Кримському було доручено відвідати комісара освіти Володимира Затонського і поклопотатись, серед іншого, про приміщення. Йшлося, зокрема, про Піхотну школу, Голосіївський ліс та "будинок в центрі міста".

Як занотував у щоденнику Володимир Вернадський, зустріч з Володимиром Затонським 10 лютого 1919 р. залишила у нього "приємне враження", тим більше, що вони з Агатангелом Кримським "домоглися багато для АН". "Початок кращий, ніж при Директорії", — підсумовував учений.

Наступного дня у пресі з'явився вже згаданий вище наказ Володимира Затонського про передачу садиби пансіону графині Левашової Українській академії наук.

Здавалося б, нарешті Академія отримала власне приміщення, можна святкувати. Однак разом з будинком постала ціла купа проблем.

Вже 12 лютого тональність у щоденнику Володимира Вернадського змінилася. "Все виявляється неправдивим під час перевірки. Говорили [про пансіон] — пустий, діти переведені до інституту, виявилося — є пансіонерки, і зараз старанно збільшується їх число, створюється відсутня канцелярія і т. ін.".

Крім того, на Спільному зібранні УАН 12 лютого 1919 р. постало питання про "юридичне становище садиби з будинком пансіону графині Левашової", що його академіки схарактеризували як "неясне". Проте все-таки було вирішено "прийняти згадану садибу з будинком на володіння". Представники УАН мали оглянути будинок пансіону і вирішити, в яких приміщеннях можна розташуватися зараз, та домовитися про виселення службового персоналу закладу.

Вчені підійшли до справи своєї першої академічної нерухомості досить ґрунтовно. Насамперед, академіку Оресту Левицькому було доручено "вияснити історію Левашовського пансіону". Що ж до розміщення установ УАН у будинку, то після його огляду, йдучи назустріч проханню директора пансіону, вирішили обмежитися трьома кімнатами на першому поверсі та цілим другим поверхом. Решта приміщень на першому поверсі, весь третій поверх і підвали тимчасово залишалися за пансіоном до закінчення весняного семестру.

"В трох кімнатах І поверху мала б міститися канцелярія правління, канцелярія неодмінного секретаря та екзекутор, з вісьмох кімнат ІІ поверху зала була б і бібліотекою, і місцем для працювання комісій, а опрочі сім кімнат могли б поділитися між трома відділами, відповідно до їхніх найближчих потреб: вікнами на В[елику] Володимирську вулицю — Демографічний інститут, Кабінет арабо-іранської філології, Геологічний кабінет, Технічний інститут; вікнами в подвір'я — Історичний кабінет, кімната для приїжджих академіків, кімната для засідань", — ухвалило Спільне зібрання 15 лютого. Кабінет для президента вирішено було зробити, розгородивши Технічний кабінет на дві частини.

Науковці, цілком інтелігентно домовляючись про тимчасове співіснування з колективом пансіону, враховували, що у приміщенні ще живуть пансіонерки та службовці, і не хотіли ускладнювати їм життя. Справді, за документами кількість вихованок на 1919 р. становила 116 осіб. Проте, зважаючи на нестабільну політичну ситуацію, постійні зміни влади та загрози життю, було цілком очікувано і зрозуміло, у пансіоні перебувала щонайбільше третина з тих, кого внесли до списків.

Не знаючи про домовленість між УАН та пансіоном, Наркомат освіти 17 лютого видав наказ про закриття пансіону Левашової. Більшовицька влада вимагала негайно звільнити будинок, пансіонерки та службовці мали переїхати до будівлі Інституту шляхетних дівчат на Інститутську вулицю.

Майно пансіону було ухвалено поділити. Меблі та різне приладдя, потрібне для Академії, залишалися в будинку, а "одіж носильна й постільна, посуд, книжки, фортеп'яни й инчи речі", непотрібні для УАН, перевозилися до Інституту шляхетних дівчат.

Наказ народного комісара освіти про закриття пансіону графині Левашової від 17 лютого 1919 р. Засвідчена копія
Наказ народного комісара освіти про закриття пансіону графині Левашової від 17 лютого 1919 р. Засвідчена копія
Зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського

20 лютого навздогін вийшов новий наказ Наркомосвіти про негайну передачу всього майна Левашовського пансіону "Комітетові по улаштованню київських українських бурс", що ще більше заплутало ситуацію.

Нарешті, в перших числах березня виконувач обов'язків наркома освіти М. Салько підписав ще один наказ про негайне звільнення закритого пансіону Левашової впродовж трьох днів.

Незважаючи на всі ці накази, Академія не наполягала на негайному звільненні приміщень пансіону і пішла назустріч письмовим та усним проханням службовців пансіону й батьків вихованок. Певною мірою в господарському плані це було на руку УАН, адже фінансування вона спочатку не мала, а утримувати будинок було потрібно.

Ще за Директорії під час вибуху, що стався пізно ввечері 27 грудня 1918 р. у Педагогічному музеї, будинок пансіону сильно постраждав. Як повідомляла газета "Трибуна", коли до Педагогічного музею було приведено нову групу арештованих гетьманців, на людей, що стояли біля музею, з третього поверху було кинуто сім бомб. Внаслідок терористичного акту близько 60 чоловік було поранено або вбито.

Постраждали і навколишні будинки. У пансіоні Левашової було зламано вхідні двері, поламано та зіпсовано 7 віконних рам, вибито аж 1290 шибок, потріскалися стелі в кількох кімнатах, а подекуди зі стель обсипався тиньк, було сильно пошкоджено вивіску пансіону.

Господарська частина пансіону на початку 1919 р. витрачала на ремонти доволі великі суми, причому практично все йшло на лагодження шибок. У січні за скло та роботу склярів виплатили майже 17,5 тис. руб., у лютому на скло і цвяхи (очевидно, для ремонту віконних рам) та роботу склярів пішло майже 13,8 тис. руб., у березні за те ж саме — скло та роботу склярів — заплатили 16,6 тис. руб.

У березні УАН нарешті прояснила для себе питання законності / незаконності реквізиції будинку Левашовського пансіону, що дуже турбувало академіків. Допомогло в цьому видання Григорія Александровського "Историческая записка о состоянии Киево-Фундуклеевской женской гимназии в течение первого пятидесятилетия ее существования. 1860–1910 г.", що побачило світ у Києві в 1910 р.

Ґрунтуючись на матеріалах Григорія Александровського, академік Орест Левицький на Спільному зібранні доповів про історію пансіону, наголосивши, що його було збудовано "на гроші, зібрані через громадську підмогу та допомогу з казни".

Цю тезу для правової інтерпретації використав академік Богдан Кістяківський. Оскільки було з'ясовано, що пансіон був інституцією, заснованою громадсько-урядовим коштом, правознавець зробив висновок, що будинок є державною власністю, і в реквізиції пансіону на користь УАН немає ніякого порушення права на приватну власність.

Проте навіть короткотермінове співіснування УАН та пансіону не було безпроблемним.

У квітні вибухнуло одразу кілька скандалів. Спричинені вони були з'ясуванням питання про те, хто ж є справжнім господарем садиби (термін перебування пансіону в його стінах спливав), та тіснявою, в якій працювали науковці й технічний персонал через перебування у будинку УАН пансіону.

Конверт з адресою Української академії наук. 1919 р.
Конверт з адресою Української академії наук. 1919 р.
Зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського

Приводом до конфронтації став нещасний випадок. На початку квітня колишня економка пансіону А. Сярковська найняла рубачів і звеліла рубати дерева в саду садиби на дрова. Одне дерево впало й забило на смерть робітника. Самовільні дії працівниці ліквідованого закладу та загибель рубача надзвичайно обурили академіків.

Випадок обговорювався на Спільному зібранні 5 квітня, а за кілька днів Агатангел Кримський від імені УАН листовно звернувся до голови педагогічної ради Фундуклеївської гімназії та до Наркомату освіти, вимагаючи від службовців і пансіонерок звільнити будинок.

На додачу із серйозними скаргами на важкі умови праці виступили співробітники канцелярій неодмінного секретаря та правління УАН. Їм доводилося цілий день працювати у тісному приміщенні під стукіт друкарських машинок. Знаючи, що колишні начальниця й класні дами мали звільнити свої кімнати, співробітники просили виділити для канцелярії додаткові приміщення.

Заява працівників канцелярії Неодмінного секретаря УАН до Неодмінного секретаря із проханням про покращення умов праці. Квітень 1919 р.
Заява працівників канцелярії Неодмінного секретаря УАН до Неодмінного секретаря із проханням про покращення умов праці. Квітень 1919 р.
Зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського

Обмін листами між УАН та колишніми службовцями пансіону, з постійним зверненням з обох боків за підтримкою до Наркомату освіти, завершився категоричним листом Володимира Затонського від 16 квітня 1919 р. з вимогою звільнити пансіон від персоналу, вихованок перевести до Інституту шляхетних дівчат, а непотрібне Академії рухоме майно передати дитячим притулкам та інтернатам на розсуд губернського відділу Наркомосвіти.

І хоча в Академії почали розподіляти додаткові приміщення, які мали звільнити службовці пансіону, дехто з пансіонерок та працівників колишнього пансіону затрималися в будинку до літа.

За даними господарських документів, пансіонат закуповував продовольчі товари та оплачував рахунки за воду й електрику до червня, а поточний рахунок пансіону був закритий у київській конторі Державного банку лише наприкінці липня 1919 р.

До того ж, попри власні грізні розпорядження, Наркомат освіти і далі використовував будинок УАН як гуртожиток. Приміром, під час великодніх вакацій (у 1919 р. Великдень випав на 20 квітня) за розпорядженнями наркомату в будинку проживали учителі з Київщини, які приїхали на учительський з'їзд, а потім екскурсанти та переїжджі, які прямували до Москви і не мали де переночувати.

Зважаючи на те, що на третьому поверсі на той час ще залишалися ліжка та білизна закритого пансіону, правління Академії не протестувало. Однак щойно ліжка та білизну було вивезено, вже на початку травня всі звільнені кімнати були заставлені рукописно-бібліотечними та іншими науковими колекціями. Зрозуміло, ночівля в цих кімнатах стала неможливою, тим більше, що правління УАН вживало заходів для їх охорони і відмовляло всім прохачам у ночівлі.

Фактично від літа 1919 р. УАН стала повноправним і єдиним володарем будинку на Володимирській, 54. Почалася рутинна робота. На фасаді з'явилася вивіска "Українська академія наук".

Академіки розподіляли та перерозподіляли приміщення між різними відділами, інститутами, комісіями та кабінетами (часто не без скандалів та інтриг), у різний спосіб збирали до будинку меблі та обладнання. У травні 1919 р. завдяки реквізованому в якомусь із приватних приміщень телефонному апарату Академія отримала і телефон.

Проте чергова зміна влади — захоплення Києва Добровольчою армією генерала Антона Денікіна 31 серпня 1919 р. — підважила не лише належність будинку колишнього Левашовського пансіону Академії, а й до певної міри саме існування УАН.

Новий політичний режим одразу скасував усі декрети радянської влади і навіть знову запровадив старий (юліанський) календар і петроградський час. Отже, всі установи (і Академія серед них), які діяли відповідно до радянських постанов, вважалися ліквідованими.

Для того, аби донести керівництву Збройних сил Півдня Росії інформацію про Академію і переконати в доцільності її існування, до Ростова-на-Дону, де розташовувалася Особлива нарада (уряд), за рішенням Спільного зібрання УАН виїхали академіки Богдан Кістяківський та Степан Тимошенко, згодом до них приєднався президент УАН Володимир Вернадський.

Неодноразові розмови вчених з денікінськими урядовцями, записки Володимира Вернадського, подані до Особливої наради та генералу Антону Денікіну, його статті й інтерв'ю про УАН та її значення, зрештою, зустріч Володимира Вернадського з Антоном Денікіним (відбулася 30(17) вересня 1919 р.) кінець кінцем дозволили дійти певного компромісу.

Академія як установа зберігалася (її було вирішено переформатувати у Київську академію наук), хоча при цьому втрачала свій статус найвищої української державної наукової установи. Водночас державне фінансування УАН було припинено, Спільне зібрання після 26(13) вересня 1919 р. не збиралося.

Паралельно робилися спроби позбавити Академію її нерухомості. Стара адміністрація пансіону графині Левашової, зацікавлена у поверненні будинку та відновленні роботи пансіону, скористалася наказом про скасування радянських декретів. Апелюючи до того, що цим наказом анульовано і розпорядження Наркомату освіти УСРР про передачу УАН будинку, адміністрація колишнього пансіону звернулася до виконувача обов'язків попечителя Київської навчальної округи Євгена Спекторського з проханням посприяти якнайшвидшому звільненню приміщення від академічних установ. Євген Спекторський, зі свого боку, 17(4) вересня надіслав відповідного листа Володимиру Вернадському, уточнюючи терміни звільнення приміщення "без порушення інтересів Академії".

Домовленість про реорганізацію УАН у Київську академію наук, створення в жовтні 1919 р. Комітету охорони майна Академії та взяття Володимиром Вернадським на себе обов'язків з охорони цього майна і, зокрема, будинку на Володимирській, 54, а також наступні перемовини з Міністерством народної освіти, у віданні якого перебував будинок, загальмували виселення академічних установ з колишнього Левашовського пансіону.

Більше того, на будинку й надалі висіла вивіска "Українська академія наук".

Щоправда, в ніч на 4 листопада (22 жовтня) 1919 р., тобто через два місяці після захоплення Києва денікінцями, стався прикрий інцидент.

Як повідомляла київська газета "Промінь", о третій годині ночі "група озброєних людей викликала дворника Академії наук і звеліла йому зняти вивіску академії. Дворник ізлякавшися зброї вивіску зняв".

Ця нічна витівка п'яних офіцерів-гультяїв спричинила відповідну заяву Комітету охорони майна Академії, в якій повідомлено про образу інституції та завдання їй матеріальної шкоди.

Пізніше в історіографії під впливом написаного академіком Агатангелом Кримським емоційного "Звідомлення про діяльність Української академії наук у Києві до 1 січня 1920 р." цей випадок був значно перебільшений, хоча його аж ніяк не можна кваліфікувати як "кричущий". Це, скоріше, був вияв побутового, а не офіційного антиукраїнства.

Попри зняту вивіску, Академія в будинку на Володимирській працювала. Щобільше, працювала навіть під своєю назвою. Доказом цього є інформація у аж ніяк не прихильній до української справи київській газеті "Русь" від 20 (7) листопада 1919 р. про візит голови британської військової місії при Збройних силах Півдня Росії генерал-лейтенанта Чарльза Бріггса до Української академії наук та огляд ним "видань Української національної бібліотеки".

Повідомлення в газеті
Повідомлення в газеті "Русь" (Київ) від 20 (7) листопада 1919 р.

Наступна зміна влади — захоплення Києва Червоною армією 16 грудня 1919 р. — скасувала вже денікінські накази. 19 грудня в будинку колишнього Левашовського пансіону знову відбулося Спільне зібрання УАН. Відтоді вчені комунікували вже з радянською владою, виконуючи її розпорядження щодо роботи Академії в нових умовах, вибиваючи необхідне фінансування та нові приміщення.

Монета номіналом 5 гривень із зображенням будинку по вул. Володимирській, 54. Випущена Національним банком України до 100-річчя НАН України. 2018. Реверс та аверс.
Монета номіналом 5 гривень із зображенням будинку по вул. Володимирській, 54. Випущена Національним банком України до 100-річчя НАН України. 2018. Реверс та аверс

Крапку у справі передачі будинку на Володимирській, 54 Академії поставила постанова Раднаркому УСРР "Про Українську академію наук" від 25 січня 1921 р. Тоді у підписаному головою Раднаркому УСРР Християном Раковським акті за Академією закріплялися будинки колишніх 1-ї Київської гімназії та пансіону Левашової.

Відтоді будинок на Володимирській, 54 остаточно став академічним.

_________

Авторка щиро дякує колегам Михайлу Кальницькому, Катерині Кобченко, Олені Мокроусовій та Ларисі Федоровій за архівні та бібліографічні підказки, а Олексію Янковському – за доречне зауваження. Окрема моя подяка працівникам Інституту рукопису та Відділу газетних фондів Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського, Державного архіву Київської області, Державного архіву міста Києва, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України за допомогу у пошуку потрібних мені документів. Також не можу не відзначити, що рекомендації редакторки "Вісника НАНУ" Олени Мележик були влучними і доречними, а співпраця – комфортною.

Це скорочений варіант статті, що вперше була опублікована під назвою ""Реквізиція по-більшовицьки", або як пансіон графині Левашової став власністю Української академії наук" у журналі "Вісник Національної академії наук України", 2019, № 9, с.19-34.

Друкується за люб'язного дозволу редакції "Вісника НАН України".

Місця (не)пам’яті про розстріляних євреїв Берестечка

«Нами розчинять, а вами замісять», – промовив старий єврей невідомо до кого, крокуючи разом з іншими берестюками юдейської віри до ґетто повз хату на міському роздоріжжі.

Пастор з Майдану Ральф-Ґергард Гаска

Якщо ці події нас чомусь навчають, то ось чому: перед силою цих багатьох «маленьких» людей, які з вірою у Господа ідуть своїми дорогами, не встоять жодні тирани і диктатори, і всі самозакохані та байдужі можновладці мають боятися їх, бо не вони переможуть.

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Хто вбив Галю?

Нещодавно в українському медіа-просторі з’явилася стаття Наталії Крестовської, присвячена різноманітним видам історичних фейків та методам боротьби з ними на прикладі поширених в сучасному українському суспільстві міфах.
Ще одна фейк-фольк-хісторі, що періодично набуває популярності в українському суспільстві – це «істинний» варіант широковідомої народної пісні про Галю «Їхали козаки із Дону додому».