Спецпроект

Заява українських учасників Німецько-української комісії істориків

Семеро українських істориків, що входять до складу Німецько-української комісії, відповіли послу України у Німеччині Андрію Мельнику на його звинувачення в тому, що українські історики не вважають Голодомор геноцидом.

Нещодавні заяви українського посла у Німеччині Андрія Мельника щодо роботи нашої комісії викликали гостру публічну дискусію.

Вважаємо за потрібне виступити від імені української частини комісії і заявити таке:

1) До нас, українських членів Німецько-української комісії істориків, ніхто ніколи не звертався з проханням висловити свою думку щодо характеристики Голодомору як геноциду.

Більшість з нас не є дослідниками цієї теми.

Наші фахові інтереси переважно стосуються інших царин: історії Першої і Другої світової воєн, історії українсько-німецьких стосунків, сучасного стану історіографії.

Але на підставі досліджень інших наших колег, до якості роботи яких у нас немає жодних сумнівів, ми можемо чітко заявити – так, ГОЛОДОМОР БУВ АКТОМ ГЕНОЦИДУ.

І якби до нас хтось звернувся з проханням сформулювати нашу спільну думку, то вона була би саме такою.

2) Поза всяким сумнівом, в академічному плані проблематика Голодомору була, є і буде на порядку денному роботи Комісії.

Вважаємо, що осмислення історії Голодомору має значення не тільки для України, але й для Європи і всього світу.

Уроки Голодомору, як і Голокосту, інших геноцидних актів на українських землях у 1930—1940-х роках, є універсальними для усвідомлення та відстоювання тих цінностей, на яких базується сучасна європейська цивілізація.

Ми глибоко переконані, що непереосмислене і непереоцінене минуле може повертатися, разом з масовим насильством.

Тому визнання Голодомору геноцидом має стати ще однією, і серйозною перешкодою, щоб цього не сталося – ані тепер, ані у майбутньому.

Поліна Барвінська

Владислав Гриневич

Ярослав Грицак

Гелінада Грінченко

Олександр Лисенко

Юрій Шаповал

Ігор Щупак

Нагадаємо, 21 жовтня стало відомо, що МЗС Німеччини виступив проти того, аби німецький Бундестаг визнавав Голодомор геноцидом українського народу. Коментуючи цю подію, посол України у ФРН Андрій Мельник заявив, що вважає вкрай незадовільною роботу Німецько-української історичної комісії та наполягає на переформатуванні її діяльності.

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?