Чи був Іван Світличний дисидентом?

На перший погляд це питання може здатися дивним, адже усім добре відомий поетичний твір Івана Світличного «Я – дисидент», де він стверджувально відповідає на це питання.

Більше того, відштовхуючись від цього засновку, деякі історики та літературознавці поширюють цей смисл на ширше поняття, на увесь український опозиційний рух 60-80-х років ХХ-го століття, називаючи його дисидентським.

Але подібна інтерпретація як самого твору Івана Світличного, так і національного руху того періоду, є яскравим прикладом поверхового, буквалістського підходу до розкриття сутності історичних явищ.



Контекстуальний аналіз поняття "дисидент"

Установлено, що слово "дисидент" є похідним від латинського "dissidens", буквально означає"незгідний", яким в епоху Реформації називали християн, що опонували окремим догматам та офіційній владі Римо-Католицької Церкви, вимагаючи введення назрілих змін в її житті.

Згодом цей термін стали застосовувати до інших опозиційних політичній владі груп; виняток становили лише представники національно-визвольних змагань, які були чужорідними елементами, насильно інтегрованими до існуючих соціумів.

Радянський Союз був наглухо закритою тоталітарною системою, де за визначенням неможливою була ідеологічна альтернатива існуючій владі. Зміни почалисялише після смерті Сталіна, коли Хрущов із Жуковим здійснили силове захоплення влади – відсторонивши від влади чекістів на чолі з Лаврентієм Берією, і запустили процес переформатування системи із інтернаціонально-космополітичної за своєюсутністю усвоєрідний субстрат русского національного комунізму.

У новій формі правлінняодноосібна влада вождя замінювалася колективною волею Політбюро. Системна нестабільність, що виникла внаслідок фазового переходу з однієї якості в іншу, дозволила проявитись новим історичним феноменам, зокрема таким, як українське шістдесятництво. Згодом, відштовхуючись відназви повісті Ільї Еренбурга, цю епоху стали називати "хрущовською відлигою".

У ті часи до західних політиків, політологів та журналістів інформація про внутрішньополітичні процеси в СРСР доходила переважно після завершення внутрішньо-кланових сутичок в КПРС, коли переможці починали нещадно критикувати своїх попередників: Хрущов розвінчував Сталіна і Берію, а Брежнєв – Хрущова.

Усе це виглядало для західних спостерігачівяк своєрідне внутрішньосистемне реформаторство.Тому радянологи, особливо не вдивляючись у відмінності, з легкістю застосовували поняття "дисидент" до усіх нових історичних феноменів, що почали проявлятися в постсталінському СССР.

1-й секретар ЦК КПРС М. С. Хрущов у присутності Голови Президії Верховної Ради СРСР Л. І. Брежнєва
1-й секретар ЦК КПРС М. С. Хрущов у присутності Голови Президії Верховної Ради СРСР Л. І. Брежнєва
Фото: ТАСС

Метод контекстуального аналізу стверджує, що значення слова може мінятися залежно від зміни контексту, в якому воно перебуває. У нашому випадку зміст слова "дисидент" теж змінювався залежно від зміни соціальної реальності, яка його детермінувала; одночасно залишаючи незмінною саму форму слова.

Першою (вихідною) позицією, як ми вже говорили, стало узагальнююче застосування радянологами слова "дисидент" до усіх форм проявлення опозиційності всередині закритого радянського суспільства – комуністичних ревізіоністів, релігійних активістів та представників новітнього національного спротиву.

У цьому контексті слово "дисидент" означувало передусім приналежність суб'єкта до реформаторського руху всередині комуністичної системи. Тут превалював позитивний характер оцінки його діяльності.

З іншого боку, радянська контрпропаганда, опонуючи капіталістичній інформаційній політиці,механічно перенесла поняття "дисидент" із західних джерел до власного інструментального вжитку, позначуючи ним тих самих суб'єктів, але з іншим змістовним наповненням.

Вона одразу поставила знак негативної рівності між словом "дисидент" і поняттям "антидержавна, антирадянська діяльність", що тоді каралась відповідними статтями кримінального кодексу.



У ширшому історичному контексті слово "дисидент" лягло в матрицю традиційного для радянської ідеології визначення "ворога народу". Новий контекст породжував новий різконегативнийзміст слова.

Третю зміну значення слова "дисидент" ми спостерігаємо при апперцепції його українськими суб'єктами політичного процесу, коли радянська влада почала їх так публічно профанувати.

У нашому випадку йдеться про Івана Світличного, ключову фігуру в русі українського шістдесятництва. Який публічновідповів радянській владі на подібне звинувачення: гаразд, – каже він, –якщо ви вважаєте мене"відступником, відщепенцем, дисидентом", то так: "я– дисидент!"

Іван Світличний. Фото із слідчої справи, 1972 рік
Іван Світличний. Фото із слідчої справи, 1972 рік
Джерело: ГДА СБУ

Одночасно з цим, і це головне в його поетичному маніфесті, він категорично вказує на особливе розуміння власної політичної місії: я при всіх зрікаюсь вашої віри – "Та не зрікаюсь роду/ І племені свого. Належу їм/ Усім нутром. Куди, в які краї/ Втечу від себе я? І де свободу/ Знайду без них?".

Цей фрагмент твору виступає важливим смисловим уточненням характеру зміни значення слова "дисидент", здійсненого Іваном Світличним. Він проголошує, що його життєве призначення –це передусім боротьба за буття українського народу.

А це, насправді,уже ніяке не дисидентство, а щось якісно інше.

До речі, років десять-п'ятнадцять тому, прогулюючись з Євгеном Сверстюком від Михайлівського собору до Золотих воріт, ми говорили про значення шістдесятництва в історії України, і раптом він, реагуючи на якісь власні внутрішні подразники, промовив:

"Ну, який я дисидент? Я цю владу ніколи не вважав своєю, вона завжди для мене була ворожою. Можливо, цей термін ще можна якось застосувати до Івана Дзюби, – і то, сумнівно. Дисидент це той, – підсумував він, – хто опонує системі для її вдосконалення, а я хотів її повного знищення."

Історичним фактом є те, що шістдесятники ніколи не вважали і не називали себе дисидентами. Притому, як вихідці із Західної, так і Східної України.

Різниця між ними була лише в тому, що перші, пам'ятаючи національно-визвольну війну,що ще буквально вчора розгорталася перед їхніми дитячими очима, одразу сприймали радянську владу як чужу і ворожу, а другі проходили пришвидшену еволюцію прояснення свідомості, звільняючись від нав'язаних радянською школою утопій, – тут найяскравішим прикладом може бути Василь Симоненко.

Василь Симоненко
Василь Симоненко

Можна упевнено стверджувати, що шістдесятники як в період національно-культурного відродження (з кінця 50-х до середини 60-х років), так і в період руху опору (зі середини 60-х до 72-го року), а потім, вони ж, у правозахисному русі 70-80-х років, започаткували і розвинули своєріднунову форму національногоруху українського народу другої половини ХХ-го століття.



Дослідження проблеми макро-історичним методом

Зауважимо, що хоча контекстуальний аналіз суттєво уточнює реальне значення слова "дисидент" в різних конкретно-історичних умовах, але у ширшому соціальному вимірі він залишає за собою певний простір невизначеності, недомовленості. В основному через специфіку аналізу, – ніби із середини, – через мікроскопічний інструментарій дослідження явища.

Для того,щоб виявити прихований зміст теоретичних і фактологічних лакун, необхідно доповнити дослідженняукраїнського опозиційного руху 60-80-х років якісно іншим, масштабнішим концептуальним підходом.

Щоб ніби ззовні, з висоти подивитися на описуване явище і побачити анатомію структури в цілості – у всіх її взаємозв'язках і переходах. Так, приблизно, як це робить макроісторична соціологія (Ренделл Коллінз та інші). Потрібно лише свідомо абстрагуватись у цьому нарисі від аналізу впливу світових процесів на досліджуване явище. Бо це, звичайно, цікавий і важливий аспект історичного процесу, але він надмірно розширить межі даного тексту.

Нам спочатку необхідно подивитися на український національно-визвольний рух з висоти усього ХХ-го століття, щоб побачити його в цілісності. Потім виокремити якісно різні етапи, вказати на їхню відмінність і внутрішньо-історичну тяглість, щоб виразно побачити його в динаміці історичного зростання – від зародження до звершення.

Модерний український національно-визвольний рух розпочинається у кінці ХІХ-го століття, а завершується проголошенням державної незалежності 24 серпня 1991 року. Внутрішньо він складається із трьох рівновеликих, якісно різних етапів розвитку.



Перший етап українського національно визвольного руху був за своєю природою соціалістичним. Він опирався на дві рівновеликі світоглядні засади: національну свободу і соціальну справедливість.

Його можна виводити від створення Іваном Франком Української радикальної партії та написанням Юліаном Бачинським першої політологічної праці "Україна irredenta" ("Україна уярмлена" ) в кінці ХІХ-го століття у Західній Україні і створенням в 1990 році Революційної української партії Д.Антоновичем, М.Русовим і Л.Мацієвичем у Великій Україні.

"Україна irredenta" ("Україна уярмлена")

Цей рух тривав біля тридцяти років. Його вершиною стала революція 1917 року та наступні збройні змагання із більшовиками, денікінцями та поляками. Треба сказати відверто, що попри сповідування українськими соціалістами інтернаціоналістської ідеології (і тому подібних утопій),вони із зброєю в руках захищали свободу України від різноманітних адептів світової революції.

Хронологічно цей етап визвольного руху завершує своє історичне існування десь у межах Ризького мирного договору (1921 року) і створенням СССР(1922 року).

Націоналізм став другим етапом національно-визвольного руху. Він позиціонував себе як радикальне світоглядне заперечення першого, хоча в реальності мав багато спільного з ним, як у методах організації, так і уявленні про майбутнє суспільство.

Його зародження можна пов'язати із виходом у світ в 1926 році праці Дмитра Донцова "Націоналізм". Українські націоналісти в своїм історичнім бутті зуміли продемонструвати до того не знану для нашого народу спроможність до самоорганізації, жертовності і живучості власної ідеології. Позитивний вплив українського націоналізму на формування модерної української нації самоочевидний.

Як історичне явище він завершивсяу середині 50-х років ХХ-го століття, разом із останніми спалахами героїчного збройного опору ОУН та УПА. Цей рух теж проіснував біля тридцяти років.



Родовою вадою тогочасного українського націоналізмустав його обмежений регіональний характер, неспроможність вийти за межі Західної України; що в принципі було зумовлено низкою об'єктивних незалежних від нього причин, зокрема й абсолютною закритістю тоталітарного режиму (СССР).

Третій етапнаціонально-визвольного руху починається із створення Левком Лук'яненком Української Робітничо-Селянська Спілка (УРСС) у кінці 50-х років і зародженням руху шістдесятників в Києві та Львові.

У 70-х роках цей процестрансформується у правозахисний рух (Українська Гельсінська Група), а після проголошення горбачовської "перебудови" розвивається у масові політичні партії – Українську Гельсінську спілку/Українську Республіканську партію і Народний Рух України.

Установчий з'їзд Народного руху України, 1989 рік
Установчий з'їзд Народного руху України, 1989 рік

Особливостями, що відрізняли цей етап національно-визвольних змагань від двох попередніх, був, по-перше, його ненасильницький характер і, по-друге, орієнтація на побудову демократичного суспільства.

Тому цей етап визвольного руху можнаназвати національно-демократичним. Історично так склалося, що саме цей рух після тридцятирічних змагань завершився перемогою, – проголошенням державної незалежності України.

Зауважимо, що незважаючи на різні ідеологічні конструкції, рушійні сили і методи ведення боротьби, спільним в усіх трьох етапів національно-визвольного руху був один і той самий політичний суб'єкт, – волю якого вони реалізовували, – українська нація.

Нація, що впродовж усього ХХ-го століття в усіх політично роз'єднаних регіонах незмінно проголошувала своєю основною ціллю здобуття державної незалежності.

Усе це дозволяє нам стверджувати про історичну тяглість трьох ідеологічно різних рухів – соціалістичного, націоналістичного і національно-демократичного – як єдиного історичного процесу, який можна назвати модерним українським національно-визвольним рухом ХХ-го століття.

Відповідно, спостерігаючи в масштабі це історичне явище, ми можемо однозначно стверджувати, що Іван Світличний і його однодумці шістдесятникибули не дисидентами, а засновниками третього ненасильницького етапу національно-визвольного руху українського народу.

Цей рух був закономірним продовженням боротьби двох попередніх етапів, але вже в новій історичній формі.Символічно, що одним із політичних наставників Івана Світличного був Борис Антоненко-Давидович – учасник збройної боротьби українського народу 1917-22-років.

Іван Світличний, Алла Горська, Борис Нечерда, 1968 рік
Іван Світличний, Алла Горська, Борис Нечерда, 1968 рік
Фото: із фондів Музею шістдесятництва

Так само,Українська Гельсінська Група сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ) виникла не внаслідок прийняття прикінцевого акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі главами 35 держав, зокрема й СРСР (30 липня – 1 серпня 1975 року), – хоч її офіційна назва ніби прямо на це вказувала, а через адаптацію вже існуючого політичного руху опору в актуальну політичну нішу.

Основною метою такого перевтілення було прагнення підвищити ефективність власних зусиль у поборенні комуністичної тираніїі використати зручний інструмент мобілізації вільного світу на підтримку боротьби українців за власну свободу.

Доразу зауважимо, що досліджуючи стратегію і тактику боротьби ненасильницького визвольного руху, необхідно усвідомлювати, що часто проголошені ним принципи і цілі були вимушеним компромісним маскуванням реальних цілей.

Бо зумовлювалися вони не лише волею активістів, а також конкретною політичною реальністю– передусім неспівмірним співвідношенням сил і відчуженням широких мас населення від сприйняття радикальних ідей.



Історична необхідність вимагала, щоб здобути політичну незалежність нації, потрібно було зробити не один прямий великий крок уперед, а декілька неймовірно важких маленьких.

Наприклад, Українська Гельсінська спілка у 1988 році (на початку "перебудови") в своїй Декларації прямо не проголошувала своєю метою здобуття незалежності, але реально усіма силами за це боролася. Що, до речі, однозначно підтверджується оперативною і аналітичноюдокументацією УКҐБ.

Історична динаміка розвитку подій підтвердила, що вибрана ними тактика виявилася абсолютно вірною, і вже через три роки незмінний голова УГС/УРП Левко Лук'яненко персонально написав проект Акту проголошення незалежності 1991 року, а Верховна Рада проголосувала за нього – здійснивши віковічну мрію усіх борців за незалежність Українського народу.



Додаток 1.Два помилкові тлумачення українських істориків

У частини українських істориків склалася хибна традиціяартикулювати національно-визвольний рух лише у формі національно-визвольної війни. Тому вони, як їм здається, цілком виправдано елімінують із нього ненасильницький рух шістдесятників.

Насправді, визвольна війна є лише конкретно історичною формою (дериватом) ширшого історичного поняття – національно-визвольного руху.

До речі, подібна ненасильницька форма боротьби з окупантами була не винятковим українським винаходом, а притаманна іншим поневоленим країнам світу, зокрема, Індії.

Гадаю, ніхто не поставить під сумнів національно-визвольний характер ненасильницького руху в Індії під духовною орудою Магатми Ґанді, а от український – ставлять.

Другою помилкою, що перешкоджає чітко визначити межі третього етапу національно-визвольного руху, є уявлення провизвольний-рух як винятково масове явище.

Рух шістдесятників охоплював переважно творчі страти нації, як образно висловився Василь Стус:"малесеньку шопту" лише "для молитов і сподівання". Але будь-яке явище в історичній перспективі завжди має період зародження, росту і звершення. Так і тут: рух шістдесятництва це зародження третього етапу національно-визвольного руху.

Василь Стус та Іван Світличний, 1968 рік, м. Київ
Василь Стус та Іван Світличний, 1968 рік, м. Київ
Фото: із фондів Музею шістдесятництва

Зауважимо, що становлення руху шістдесятників відбувалося в умовах набагато важчих, ніж ті, скажімо, коли українці вели визвольні війни. Воно вимагало повної самопожертви без ясного бачення перспективи. Часто це виглядало як протистояння одного проти усього світу, але з незмінною жагою перемоги.

Той самий Сверстюк переказав мені тогочасну розмову із Іваном Світличним, який стверджував, що у боротьбі проти Московської імперії усі засоби допустимі, усі союзники доречні.

Якщо необхідно буде співпрацювати із урядом США, то потрібно співпрацювати. Якщо потрібно буде співпрацювати із ЦРУ, щоб розгромити "імперію зла", то потрібно співпрацювати із ЦРУ. Емоційно це нагадує легендарне холодноярське гасло: Україна або смерть!

Цю ж думку в поетичній формі геніально висловив шістдесятник Василь Стус:

Боже, не літості – лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести.
Дай нам серця неприкаяні,
дай стрепіхати й стогнів,
душ смолоскипи розмаяні
між чужинецьких вогнів.
Пориве, пориве, пориве,
разом пірвемося в лет.
Бач – розсвітається зориво.
Хай і на смерть, а – вперед.
Благословенна хай буде та
куля туга, що разить
плоть, щоб її не марудити
в перечеканні століть.
Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти
лютості всенаученної
нам на всечас відпусти.



Додаток 2. Розгортання визвольного процесу в майбутнє

Українці в ХХІ-му столітті спромоглися на два потужні, яскраві революційні дійства (2004 і 2013-14 років), але щоразу влада опинялася в руках олігархічних кланів. Чому?

Відповідь до болі проста: після вбивства В'ячеслава Чорновола і розвалу Руху в Україні перестали існувати ідеологічні масові партії. Зник єдино можливий політичний інструмент реалізації волі народу в демократичному суспільстві.Тому владу, образно кажучи, що валялася на землі, підібрали олігархічні клани.

Сучасні політичні організації, що маркують себе як патріотичні, є, швидше всього, їхніми симулякрами, або, в кращому випадку, кволими прообразами.

Сьогодні найважливішим внутрішньополітичним завданням є створення масової національно-демократичної партії. Необхідно усвідомити, що без вирішення цього питання, ми прирікаємо себе на поразку у всіх інших – без винятку.



На мою думку, політичну філософію майбутньої масової партії необхідно оперти на три фундаментальні засади, що логічно випливають із особливостей розвиткутрьох етапів національно-визвольного руху ХХ-го століття.

Синтезувати їх в одну цілісну стратегію виживання в глобальному світі. Якщо про це говорити зовсім стисло, то першою засадою має стати побудова української національної держави, другою фундаментальною ціллю – створення соціально справедливого суспільства і, нарешті, третім пріоритетом, орієнтація на правове демократичне суспільство.

Ми маємо в цьому жорстокому світі передусім опертися на самих себе – через кращу самоорганізацію і здатність самостійно ставити цілі і їх досягати.

Анекдоти для Рейгана. Розсекречені документи ЦРУ

Рональд Рейган часто оповідав анекдоти про радянську дійсність. Звідки він їх міг знати? У ЦРУ розсекретили кілька документів, які пояснюють джерела специфічної поінформованості 40-го Президента Сполучених Штатів.

Антон Дробович: Гри в одні ворота не буде

Розмова з Антоном Дробовичем, головою Українського інституту національної пам’яті (УІНП) про польсько-українські відносини, спільні плани та проекти, виклики на новій посаді, а також про те, кого він вважає героями України. Інститут Антон Дробович очолив у грудні 2019 року, після того, як виграв конкурс, попереднім керівником був Володимир В’ятрович.

Луцьк в окупації: побороти епідемії й вижити!

Луцьк – одне з перших українських міст, яке було окуповане вермахтом вже надвечір 25 червня 1941 року. Нова окупація приносить не тільки усі «принади» нацистського режиму, але й епідемії

Як і чому вікінги опинилися у Західній Україні

Як тут опинилися скандинави? Вони були важливою частиною державного апарату Русі, особливо в період правління князя Володимира. З літопису відомо, що Володимир був змушений тікати у Швецію після невдачі у міжусобній війні. Звідти він повернувся із армією варягів, які допомогли відвоювати спадщину.