Франко і Первомай. До 130-ліття першої маївки на українських землях

1 травня – День праці – належить до тих свят, які, попри «дорадянське» чи й «нерадянське» походження, на пострадянському просторі все ще міцно асоціюються з радянськими «червоними днями календаря» (як, скажімо, і 8 березня). У попередньому реченні аж надто багато радянського (хоча й з різними префіксами); проте не менше його і в символічних кодах, ритуалах і практиках святкування цього дня, який у масовій свідомості втратив первісний сенс боротьби за робітничі права та інволюціонував від Дня солідарності трудящих – до Дня садіння бараболі та смаження шашликів на природі. Та починалося все геть інакше…

Олена Кульчицька. Іван Франко серед селян

Як усе починалося

Задля стислості – енциклопедична довідка про історичні витоки Міжнародного дня праці.

1 травня 1886 року тисячі робітників Чикаґо вийшли на вулиці з вимогами впровадження 8-годинного робочого дня, підвищення зарплатні та права на створення робітничих організацій. До протестів приєдналися й робітники інших американських міст.

Загальна кількість протестувальників сягнула півмільйона. Хоча маніфестації мали здебільшого мирний характер, працедавці та владці намагалися придушити цей рух, зокрема й за допомогою сили. У сутичках поліції з мітингарями були жертви й поранені з обох боків. Лідерів робітничого руху і багатьох страйкарів було заарештовано.

У пам'ять про цю подію наступного, 1888 року Американська федерація праці оголосила 1 травня Днем загальнонаціональної боротьби за права робітників.

14 липня 1889 року на I конгресі ІІ Інтернаціоналу в Парижі після доповіді американських делегатів про робітничий рух у США було ухвалене рішення про організацію "інтернаціональної демонстрації, коли у всіх країнах і містах в один визначений день маси трудівників вийдуть на вулиці з вимогою офіційного скорочення робочого дня до 8 годин".

Днем для проведення демонстрації було обрано 1 травня (в пам'ять про травневі події 1886 року в Чикаґо).

Тож рівно 130 років тому, 1890 року, день солідарності трудящих уперше відзначили на міжнародному рівні. Одночасно в багатьох країнах світу (передусім Західної Європи та Америки) відбулися масові демонстрації, мітинги і страйки.

Не стала винятком і Австро-Угорщина, до складу якої тоді входила частина українських земель, зокрема Галичина й Буковина. Робітничі зібрання відбулися у Відні, Будапешті, Празі, Кракові…



Перша львівська маївка

Тоді ж, 1 травня 1890 року, перша на українських землях робітнича маніфестація-"маївка" за права трудівників відбулася у Львові, головному місті Східної Галичиниі столиці коронного краю Галичини й Лодомерії.

Вона увійшла в історію як Львівська маївка 1890 року.



Її організаторами стали польські, єврейські та українські активісти робітничих спільнот Львова: слюсарі, столярі, бляхарі, друкарі, щіткарі, кравці, шевці та інші люди фізичної праці.

Проте не оминули зборів і представники політичних сил і рухів, здебільшого "лівого" спрямування (соціалісти, радикали, анархісти та соціал-демократи).

Як саме відзначати 1 травня у Львові, спершу обміркували у вужчому колі головні призвідці – лідери робітничого руху, більшість із яких походило із професійної спільноти львівських друкарів (зецерів), добре організованої і дисциплінованої.

У перших лавах – "русин" (українець) Йосиф Данилюк, поляки Антін Маньковський та Юліан Обірек (усі на той час – друкарі, видавці та діячі робітничого руху з соціалістичними переконаннями).

Зібралися в неділю, 23 березня 1890 р., у залі Товариства ремісників і промисловців у Львові "Gwiazda" (на вул. Францисканській, 7; тепер Короленка), щоб обговорити організаційний порядок та узгодити основні вимоги майбутнього зібрання.

Про те, як готувалися до першої львівської маївки, можна докладніше довідатися зі статті галицького політика радикального спрямування Миколи Ганкевича, уперше опублікованої у квітні 1890 р. в журналі "Народ", згодом офіційному друкованому органі Русько-Української радикальної партії (див. републікацію – Перше робітницьке свято).

Журнал
Журнал "Народ" 1890 р.
Зображення з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка
Журнал
Журнал "Народ" 1890 р.
Зображення з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка
Журнал
Журнал "Народ" 1890 р.
Зображення з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка

Часопис цей редагували Іван Франко та Михайло Павлик, а головним його ідеологом на той час залишався їх учитель і "духовний батько" – політичний емігрант, публіцист і мислитель Михайло Драгоманов.

Коли прийшов призначений день, юрби робітників з цілого Львова та львівських передмість потяглися до площі Ринок.

Збори відбувалися в подвір'ї львівської Ратуші. Кількість учасників сягала 2 (за даними поліції) або й 4 (за підрахунками організаторів) тисяч учасників. Рівно о 10 годині ранку збори було офіційно відкрито.

Головував на зборах Йосип Данилюк, а модерував їх Антін Маньковський. Так, до певної міри, було дотримано бодай позірного балансу між основними "гравцями" – польськими та українськими робітничими спільнотами (хоча кількісно домінували все-таки поляки; вони ж, треба визнати, визначали тоді основні пріоритети маніфестації та галицького робітничого руху загалом).

Серед промовців, за свідченням поліцейського службовця Шехтеля, пильне око і вухо якого невідступно стежили за перебігом першотравневого віча, були також "рушникарський челядник" Казимир Табачковський, "бляхарський челядник" Шехтер, "щіткарський челядник" Зьолецький, "кравецький челядник" Куліга, "шевський челядник" Подольчак, "друкарський челядник" Юзеф Гудец[1]

Сам перелік "спікерів" свідчить про "низовий" характер першої львівської маївки, організованої не "згори", за якоюсь владною директивою (на відміну від пізніших радянських "первомайських" демонстрацій і мітингів), а навпаки, зусиллями простих робітників.

Врешті-решт, збори ухвалили кілька принципових вимог:

  • 8-годинний робочий день для дорослих і 6-годинний – для працівників віком 14-18 років;
  • ліквідація нічної праці жінок;
  • заборона праці дітей до 14 років;
  • загальне виборче право;
  • створення робітничого допомогового товариства (на випадок стихійного безробіття) та ін.

Влада за цим спостерігала оком недремним і недоброзичливим, але втручатися (принаймні цього разу) прямо не стала…

Але до чого ж тут Франко?!?

Іван Франко. Фото 1890 р.
Іван Франко. Фото 1890 р.
Зображення з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка


Чи був Франко на першій маївці?

Насправді у тогочасній Галичині (і тим більше у Львові!) мало що відбувалося без Франка.

Тож не дивно, що в науковій літературі також є свідчення, що учасником першої львівської маївки був Іван Франко.

Так, знаний франкознавець Мирослав Мороз у фундаментальному "Літописі життя і творчості Івана Франка" (праці всього життя вченого, яка виконувалася впродовж кількох десятиліть, започаткована була ще за радянського часу, що наклало відбиток на її риторику, та в цілості опублікована була лише 2016-2017 рр.), зокрема, зазначає:

"Травня 1, четвер [1890 р.]. У Львові вперше на Україні відбулося святкування 1 Травня – свята пролетарської єдності.

Це була демонстрація, якої до цього часу місто не бачило. Участь у ній взяло майже 4 000 робітників. Святкування показало, що робітничий рух у Галичині вже є певною силою, на яку слід зважати. Святкування дало сильний поштовх до укріплення соціалістичного руху.

І. Франко був присутній на святі (Перший з'їзд галицьких соціал-демократів. – Народ, 1892, № 5-6, с. 73)"[2].

У статті, наяку покликається Мирослав Мороз, Франко і справді згадує першу львівську маївку:

"В р. 1890 сильний товчок до скріплення [робітничого] руху дало робітницьке свято 1 мая. В тім році появилася у Львові друга робітницька часопись "Robotnik"; д[ня] 1 мая було величезне робітницьке віче, що заповнило ціле подвіря ратушеве, а в падолисті за почином Гната Дашиньского засновано партію робітницьку на межинароднім ґрунті"[3].

"Літопис життя і творчості Івана Франка" Мирослава Мороза
Світлина надана авторами

Утім, Франко прямо не вказує, чи був він сам на тому святі. Немає безпосередніх свідчень про цей факт і в його листуванні чи науково-публіцистичній спадщині, ані в мемуарній літературі про Франка.

Тож, sensu stricto, участь Франка у першій львівській маївці 1890 року – радше гіпотеза, ніж доконаний факт. Гіпотеза ймовірна, та все ще досі не доведена на підставі документальних джерел.

Одначе зі спогадів Франкових дітей довідуємося, що ця (перша) маївка не була єдиною, до якої міг долучитися їхній всюдисущий і невсипущий (і в політичному житті теж) батько.



Маївка з татом

Що може бути ліпшого, ніж весняна прогулянка з татом?

Особливо для синів…

У Франка їх було троє: Андрій, Тарас і Петро. А ще донечка Анна.

Зокрема, цікаві спогади про те, як родина Франків ходила "на маївку", залишив Тарас Франко (1889–1971), другий син письменника, філолог-класик, спортовець і франкознавець. Можна навіть сказати: радянський франкознавець – хоч і не з доброї волі…

Із чотирьох дітей подружжя Франків він єдиний силою обставин залишився в СРСР, хоч і був примусово вивезений до Києва (разом з родиною). Тож тиск тоталітарної цензури хоч-не-хоч позначився на тематиці й стилістиці його творів.

Совєтизація образу Івана Франка йшла повним ходом, а увага до нащадків письменника була особливою. До того ж у силу обставин Тарас Франко фактично виявився єдиним сином Каменяра (синів Андрія і Петра Франків уже не було серед живих, а донька Анна Франко-Ключко жила у той час у Відні, а згодом перебралася до Канади, за океан), якого радянська влада могла контролювати і будувати щодо нього певні плани (взяти на озброєння для своїх ідеологічних цілей).

Щоправда, місію офіційного і повноважного представника родини Івана Франка у СРСР, що її поклала на нього влада, Тарас Франко виконував неохоче. Безумовно, він розумів, що для збереження свого життя і життя своєї родини мусить грати за правилами нової держави, мусить іти на компроміси.

Сини Івана Франка: Андрій і Тарас. Львів, 1891 р.
Сини Івана Франка: Андрій і Тарас. Львів, 1891 р.
Зображення з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка

Зрештою, мав перед собою більш ніж переконливий приклад знівеченої долі свого рідного молодшого брата Петра Франка, що зник безвісти за діяльною "допомогою" органів радянської влади, та його доньки Віри, яка після чотирирічного перебування у німецькому концтаборі Равенсбрюк, з 1946 р. опинилася вже в радянському концтаборі у Воркуті.

Але навіть за цих обставин волелюбній, бунтарській і правдомовній натурі Тараса Франка нелегко вдавалося вкладатися у прокрустове ложе ідеологічних вимог радянського суспільства.

З огляду на це, більшість текстів Тараса Франка про батька – химерний мікс мемуарного, наукового та ідеологічного компонентів. І треба визнати, на жаль, що в цьому "коктейлі" часто-густо превалював саме останній…

Подібний висновок, на перший погляд, можна зробити і про нарис "Маївка", у якому очевидно "замовна" тематика та прогнозований, ідеологічно "заданий" висновок, як не дивно, огріті живим синівським чуттям та автобіографічними й локальними подробицями.

В основі – мемуарна оповідь про весняну прогулянку батька (Івана Франка) зі старшими синами (Андрійком і Тарасом) львівським середмістям, яка несподівано (а може, й сподівано!) обернулася на зустріч із першотравневою демонстрацією – "маївкою".

З контексту стає зрозуміло, що йдеться аж ніяк не про першу львівську маївку, а про одну з наступних, пізніших. З огляду на описувані події та вік дітей (Андрія і Тараса Франків), можна припустити, що йдеться про 1 травня 1898 року, що припадало на неділю. Утім, мабуть, це не аж так принципово.

Андрій Франко – учень академічної гімназії. Львів, орієнтовно 1899 – 1900 рр.
Андрій Франко – учень академічної гімназії. Львів, орієнтовно 1899 – 1900 рр.
ЗОБРАЖЕННЯ З ФОНДІВ ЛЬВІВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ ІВАНА ФРАНКА

За життя Тараса Франка "Маївка" була дуже популярною в радянських видавців (зі зрозумілих причин: "солідарність трудящих", хоча й витлумачена досить перверсивно, належала до топ-тем соцреалістичного письменства та журналістики) і передруковувалася щонайменше п'ять разів (!)[4].

Відтоді про цей текст надійно забули (щоправда, він увійшов до недавнього 2-томного "Вибраного" Тараса Франка в упорядкуванні Євгена Барана та Наталі Тихолоз[5]).

Одначе, за винятком останньої фрази (про "Жовтневу революцію", яка – deus ex machina – нібито раптом розвʼязала всі проблеми "трудящих", хоча насправді радше допомогла їм так, як Дамоклів меч – Гордієвому вузлу), текст цей зберігає свою актуальність і є переконливим свідченням того, що Іван Франко таки був – прямо чи опосередковано – свідком та учасником святкувань 1 травня як дня солідарності трудівників у австрійському, дорадянському ще Львові.

Це вже згодом Франків "Вічний революціонер" (як і цитована в "Маївці" Франкова-таки "Пісня руських хлопів-радикалів)" з музикою Миколи Лисенка (за свідченням сина композитора, Остапа Лисенка) "широко розповсюдився серед робітників і студентської молоді, став улюбленою піснею на маївках і демонстраціях"[6].

А ще пізніше, за сумною іронією долі, саме "дня 1 травня 1944 летунська бомба, мірена на дім губернатора, влучила в подвір'я музею, ушкодила дах і кімнати, поранила фруктові дерева"[7].

Це також – слова Тараса Франка, свого часу (1946–1949) – директора музею свого великого батька. Директора, треба додати, усуненого з посади за "нерадянські погляди" та "ідеологічні перекручення". І варто визнати: його іронічна натура справді не вкладалася в Прокрустове ложе режиму.



Так, Ярослав Дашкевич згадував: "…Тарас Франко з його парадоксальним способом мислення міг завдавати клопоту як в університеті (де він пояснював студентам, що в Радянському Союзі – як і в античному світі – також є раби, а після напруженої паузи продовжував, що цими рабами є… машини), так і поза університетом (ще в Станіславові він, як дуже недовготривалий редактор, намагався випустити обласну газету з закликом "Голодранці всіх країн, збігайтеся!", переконуючи, що це найдокладніша українська передача гасла "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!")".[8]

Щоправда, Тарас Іванович (який, між іншим, не любив по батькові, вважаючи формою, не властивою українській мові), забув додати (мабуть, з міркувань політкоректності), що бомба та, яка заледве не зруйнувала дім-музей великого Каменяра на Первомай 1944 року, була… радянською.

Будинок у Львові на вул. Генерала Чупринки (колишня вул. Крижова, 12), де жили Франки. Сучасне фото.
Будинок у Львові на вул. Генерала Чупринки (колишня вул. Крижова, 12), де жили Франки. Сучасне фото.
світлина надана авторами

Але це вже зовсім інша історія…



Тарас Франко

Маївка[9]

День Першого травня в кінці минулого століття припав якось на неділю[10] і був дуже теплий. Два сини шкільного віку пристали до батька, відомого письменника.

– Тату, ходімо кудись на прогулянку.

– Я обруч пожену – мені мама купила! – сказав старшенький.

– А я шаблю візьму! – хвалився молодший.

– Добре, – сказав батько. – Збирайтеся! – І поглянув у бік дружини, що шила щось на машині.

– А таки справді піди з дітьми. Нехай погуляють. Тим часом менших бабця забавить. А куди хочеш іти?

– Та, мабуть, підемо на Високий Замок! Звідтіль дуже гарний вид.

– Ото найліпше! На Високий Замок! Ми там давно вже не були! – тішилися діти.

– А не продме вас на горі? Та й чи варто туди сьогодні йти? Знаєш, буде велика демонстрація в місті, нині робітниче свято, – засумнівалася мати.

– Хай діти подивляться! Змалку треба рішатись, з ким і проти кого йти, – зауважив батько.

Тарас Франко – учень академічної гімназії. Львів, 1907 р.
Тарас Франко – учень академічної гімназії. Львів, 1907 р.
Зображення з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка

– Намісник хвалиться залізною рукою. Чи не схоче він і цього року пустити проти робітників поліцію і війська?

– Хай пускає! Робітників це не злякає!

– Тату, ходім, я хочу бачити похід, – тягнув батька за рукав старший синок.

– Я буду шаблею рубати! – погрожував молодший.

– Ой, не шаблею треба тепер битися... – зітхнув батько.

Мати поцілувала дітей, мужа, провела до дверей. Батько і сини вийшли з дому.

– Тату, я з обручем вас пережену, – хвалився старший Андрійко.

– Хоч би ти як гнав, далі не будеш! – сказав батько загадково.

Андрусь усе-таки вирвався наперед. Котити обруча було безпечно: не їздили вози, не гуркотіли трамваї.

По садках і бульварах дерева пускали вже бруньки. Цвіли черешні і магнолії. В єзуїтському городі[11], крізь який проходили, зеленіла трава, на деревах співали пташки.

– Тату, тату, бачиш, он чоловік годує з руки вивірку, – показав кийком від обруча Андрій.

– Купи нам бубликів, ми також будемо годувати, – попросив Тасько.

– Для білки треба мати горішки! Та й часу у нас нема зупинятися. Похід бачити хочемо? Хочемо. На Високий Замок вибралися? Вибралися.

Взявши обох синів за руку, батько пішов кваплячись.

– Тату, купи нам м'ячі!

– Сьогодні крамниці зачинені, – відповідав він.

– Але купиш нам? У нашій кам'яниці[12] всі діти мають м'ячі. Вони не дорогі, – докучав старший син, а молодший прохально заглядав у вічі.



Між тим кінчилася вулиця Третього травня[13], на розі праворуч виднів бульвар. Здалека долітали звуки музики. На тротуарах стояло багато публіки, ще більше йшло, супроводжуючи похід, що швидко посувався в напрямку від театру до площі Бернардинів[14].

– Татку, чому ті люди йдуть разом по вулиці? – допитувався старшенький.

– Разом сильніші чуються, а по вулиці йдуть, бо один день в році хочуть мати для себе.

Вздовж бульвару стояли шеренги пішої поліції, по вулиці гасали кінні, в провулках чатували патрулі гусарів.

– Тату, чому поліція і військо ідуть вздовж походу?

– Охороняють робітників. Та прийде час, коли робітники похоронять і їх, і їхніх панів.

Діти не розуміли гаразд його слів. Бачили натомість виразно людей різного віку і в різному одязі, що йшли з прапорами та несли плакати з написами, яких діти ще не могли читати.

– Тату, чому вони несуть оте написане?

– Чому ті люди, що йдуть збоку, мають на рукавах червоні пов'язки?

– Чому всі в поході мають на грудях банти?

Батько ледве встигав відповідати. Деяких питань не чув серед вуличного шуму. З походу лунали пісні:


Помсти грім кине він!

Нас у бій кличе знов!

Прапор червоний вищий понад трони,

А його колір є червоний,

Бо в ньому робітнича кров...[15]

В іншім місці вторувала пісня з подібною мелодією, але на інші слова:


Який то вітер шумно грає

Від Сяну, Пруту до Карпат?

Яке то диво визирає

Із тих нужденних хлопських хат?

Ми є ті, що вас всіх кормимо,

За всіх вас терпимо!

Ми руські хлопи-радикали,

Що звергли темноти ярмо![16]


Між публікою чути було слова: соціалісти, пролетаріат, штандар, транспаранти.

Тарас Франко. Фото 1969 р.
Тарас Франко. Фото 1969 р.
Зображення з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка

Діти не розуміли тих слів. А в батька очі загорілися вогнем. Він випустив руки хлопців і стискав кулаки. Видно було, що він рвався до походу, але здержував себе: адже з дітьми ніхто не марширував.

Спокійна й урочиста демонстрація робітників була показом їхньої сили і організаційного хисту. Який слабкий був лад, що ховався за спини війська й поліції!

Батько й діти із захопленням проводжали очима лави завзятих борців, слухали пісень і зливалися з масами.

Постріли в робітників і атаки кінноти розігнали публіку.

На дитячі питання – чому? – відповідь прийшла пізніше. Дала її Велика Жовтнева революція.



[1] Див.: Звіт поліцейського службовця Львівській дирекції поліції про хід робітничих зборів з нагоди 1 травня з розглядом питань про скорочення робочого дня, введення загального права голосування і заснування робітничого допомогового товариства // Історія Львова в документах і матеріалах: збірник документів і матеріалів / Упорядн.: У. Я. Єдлінська, Я. Д. Ісаєвич, О. А. Купчинський та ін. Ред. кол.: М. В. Брик (відп. ред.), Н. Ф. Врадій, Я. Д. Ісаєвич та ін. АН Української РСР. Інститут суспільних наук; Центральний державний історичний архів УРСР у м. Львові; Державний архів Львівської області. К.:Наукова думка, 1986. С. 142-145.

[2] Мороз М. Літопис життя і творчості Івана Франка : у 3 т. / Мирослав Мороз; авт. передм. М. Жулинський, М. Шалата; [редкол: М. Жулинський (голова) та ін.]; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Інститут Івана Франка НАН України, Інститут франкознавства Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка. Львів: АРТОС, 2016. Т. 2: На вершинах (1887–1899) / наук. ред. О. Луцишин.С. 165.

[3] Іван Франко. Перший з'їзд галицьких соціал-демократів // Народ. 1892. № 5–6. С. 73.

[4] Мемуарне оповідання Тараса Франка "Маївка" увійшло до його книги "Про батька: Статті, спогади, розповіді і нариси" (К.: Рад. письменник, 1956). За життя автора вийшли також іще два перевидання цієї книги (1964 і 1966).

Опубліковано також під назвою "Чому?" у журналі: Франко Т. Оповідання про батька / Тарас Франко // Дніпро. 1956. №1 (січень). С. 46–48; те ж у збірнику: Вінок Івану Франкові / Упоряд. А. А. Каспрук. К.: Рад. письменник, 1957. – С. 578–581, за підписом: Тарас Франко.

[5] Тарас Франко. Вибране / Тарас Франко ; упорядники Євген Баран, Наталя Тихолоз. Том 1. Івано-Франківськ: Видавець Сеньків М. Я., 2015. 964 с.; Том 2. Івано-Франківськ: Видавець Сеньків М. Я., 2015. 760 с. "Маївка" (у складі книги "Про батька") передрукована у т. 1 (с. 673–676).

[6] Остап Лисенко. Їх єднала любов до народу // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. сл., прим. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів: Каменяр, 2011.С. 409.

[7] Тарас Франко. Літературно-меморіальний музей Ів. Франка у Львові // Тарас Франко. Вибране / упорядники Євген Баран, Наталя Тихолоз. Том 1. Івано-Франківськ: Видавець Сеньків М. Я., 2015. С. 815.

[8] Дашкевич Я. У затінках вілли Грушевського // Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури. 2-е вид., виправл. і доп. Львів, 2007. С. 364–365.

[9] Подається за виданням: Тарас Франко. Вибране / упорядники Євген Баран, Наталя Тихолоз. Том 1. Івано-Франківськ: Видавець Сеньків М. Я., 2015. С. 673–676.

[10] Наприкінці ХІХ ст. 1 травня 1898 року припадало на неділю у 1892 та 1898 роках. З огляду на описувані події та вік дітей (Андрія і Тараса Франків), логічно припустити, що йдеться саме про 1 травня 1898 р.

[11] Єзуїтський город (сад) – найстаріший публічний парк Львова й України загалом, тепер Парк імені Івана Франка, розташований у середмісті Львова, поруч з головним корпусом Львівського національного університету імені Івана Франка (колишня споруда Галицького сойму).

[12] Із грудня 1897 по жовтень 1902 р. родина Франків винаймала помешкання в будинку по вул. Крижовій, 12 (зараз вул. Генерала Чупринки, 14) – аж до будівництва власного дому на Софіївці (1902). Тож маршрут прогулянки також свідчить про те, що події, найімовірніше, відбуваються у травні 1898 р.

[13] Вулиця Третього травня – тепер вулиця Січових Стрільців, що простягається від вул. Університетської до вул. Гнатюка.

[14] Площа Бернардинів – тепер площа Соборна, на якій розташовано костел та монастир бернардинів (зараз Церква святого Андрія УГКЦ).

[15] Переклад приспіву революційного гімну польських соціалістів – пісні "Червоний прапор" на слова Болеслава Червінського ( BolesławCzerwiński, "CzerwonySztandar", Lwów 1881) та музику Яна Козакевича (Jan Kozakiewicz):

Nasz sztandar płynie ponad trony,
Niesie on zemsty grom, ludu gniew,
Przyszłości rzucając siew,
A kolorje go jest czerwony,
Bo na nim robotników krew!
Bo na nim robotników krew!

[16]Перша строфа і рефрен твору "Пісня руських хлопів-радикалів" на слова Івана Франка (вірш зі збірки "Давнє й нове", Львів, 1911; цикл "Гімни й пародії"). Вперше надруковано в журналі "Радикал", 1895 р., № 4, с. 40 – 41. У збірці "Давнє й нове" до цієї пісні додане таке авторське післяслово (с. 256–257):

"Друковано уперве в "Громадськім голосі" 1896 і потім у збірці "Хлопські пісні", 1897, с. 3 – 4. Зараз по появі сеї пісні в польських часописах подано було її зміст, а в однім піднесено її різницю від польського ніби соціалістичного "Czerwonegosztandaru", що замість соціалізму подає робітникам одинокий вихід – кровавий день відплати і суд робітницької маси на гнобителями. <…>

Розуміється само собою, що така пісня, бувши виразом великого і добротворного руху в одній часті України, в східній Галичині, який тоді і ще й тепер неможливий прим. у російській Україні, мусили містити в собі характеристику соціального та національного тла того кутка України, на якім повстав сей рух, а надто містили в собі в дусі виробленої тим рухом програми оклики не кровавої відплати і насильного суспільного перевороту та масового самосуду, але оклики національної самостійності і вирівняння суспільних різниць організацією народних мас і культурою та просвітною працею".

Танковий етюд в рожевих тонах

Події останніх місяців призвели до того, що поєднання слів "Прага" та "пам'ятник" у новинній стрічці наразі більше апелює не стільки до споруд часів Карла IV чи величних барокових пам'яток, скільки до монументів, присвячених подіям останньої світової війни

Операція Anthropoid

На світанку 18 червня 1942 року в центрі Праги почався незвичний рух. Неподалік Карлової площі, навколо церкви святого Карла Боромейського по вулиці Рессловій збиралися загони CC та гестапо. Понад сім сотень німців під командуванням 17 офіцерів взяли церкву в подвійне кільце. Під першими сонячними променями о пів на п’яту ранку мав розпочатися бій з наперед відомим переможцем

Роман Кирчів: «Як намагалися мене заарканити»

Склалося так, що з юних років я опинився у полі зору чи не найзловіснішого витвору більшовицької тоталітарної системи, її органів безпеки. Вони намагалися зробити мене своїм прислужником і за непокору переслідували та всіляко шкодили і пакостили мені.

«Вироки виконувати негайно!...»

22 травня минула 73 річниця оголошення Військовим судом оперативної групи (ВСОГ) «Вісла» перших смертних вироків