Роман Кирчів: «Як намагалися мене заарканити»

Склалося так, що з юних років я опинився у полі зору чи не найзловіснішого витвору більшовицької тоталітарної системи, її органів безпеки. Вони намагалися зробити мене своїм прислужником і за непокору переслідували та всіляко шкодили і пакостили мені.

Виступ під час ювілейних урочистостей в Актовому залі Львівського музею етнографії та художнього промислу, 2010 рік

Докладніше розповів я про це в опублікованих статтях "Дрогобицький учительський…"[1], "Львівський педагогічний початку 50-х"[2], "Репресований відділ літератури"[3].

Тут хочу дещо додати, зокрема, про може найскладніший, найдраматичніший епізод цього лиха в моєму житті. Тим більше, що дехто з теперішніх моїх "доброзичливців" намагається для чогось саме цей епізод по-своєму розкрутити і озвучити.

Отож і тепер, вже наприкінці життєвої дороги, я змушений повернутися спогадом до вельми болючих моментів. Не для оправдання. З усією відповідальністю заявляю, що попри складності, крізь які довелося пройти, моя людська і громадянська гідність не затаврована цією провиною, яку вважаю однією із найганебніших. Правдивість написаного можна перевірити за збереженими архівними матеріалами[4].

Після закінчення у 1947р. середньої школи в с. Верхнє Синьовидне Сколівського району тоді Дрогобицької обл., я не зміг продовжити навчання: треба було залишитися вдома, оскільки батько, через певні обставини, змушений був працювати у віддаленому лісництві, а мама з трьома меншими дітьми не могла дати собі раду в господарстві.

Мене прийняли на вчительську посаду в семирічній школі рідного села (Корчин Сколівського р-ну), планувалося працювати і заочно навчатися в університеті чи педагогічному виші.

Але сталося інакше. Влітку 1948р. в селі проводилася колективізація. У бригаді з району, яка цим займалася, був завідувач районним відділом народної освіти, він запропонував мені написати заяву в колгосп, я відмовився, мотивуючи що не маю наміру займатися сільським господарством.

Не допомогли вмовляння і погрози, я без дозволу покинув приміщення сільради, куди мене службово викликали. А незабаром отримав повідомлення про звільнення з учительства.

Вид на рідне село Р.Кирчіва – Корчин із вершини г. Парашка (Сколівські Бескиди), 2009 р.
Вид на рідне село Р. Кирчіва – Корчин із вершини г. Парашка (Сколівські Бескиди), 2009 р.
ФОТО: А.Кирчів

На сімейній раді було вирішено, що за такої ситуації залишатися в селі мені не можна, і я подався до Дрогобицького, тоді учительського інституту: відносно ближче, ніж до Львова, всього 2 роки навчання, а там, мовляв, буде видно.

Перший рік у Дрогобичі пройшов успішно. В літні канікули 1949 р. мене преміювали двотижневою екскурсією з групою кращих студентів до Києва і Москви.

Це було моє перше знайомство з ширшим українським і позаукраїнським простором, справило велике враження, особливо незабутнє від перебування в омріяній українській столиці Києві.

На зворотному шляху з Москви більшість учасників екскурсії просила керівницю (завідувачку бібліотеки інституту) зробити зупинку в Києві і відвідати могилу Тараса Шевченка в Каневі.

Цей пункт не значився в маршруті екскурсії, ми пропонували реалізувати цю поправку за власний рахунок, наше керівничка категорично заперечила. Все ж, за нашим наполяганням, видала квитки. У Києві ми висіли з поїзда Москва-Львів, відповідно оформили в залізничних касах зупинку і перед вечором подалися пароплавом до Канева.

Ми здавали собі справу, що порушили дисципліну, але бажання відвідати і поклонитися могилі Кобзаря було в кожного з нас таке велике, що особливої вини не відчували.

Те, що ми побачили і пережили під час цілонічної безсонної плавби Дніпром на палубі пароплава та цілоденного перебування з Шевченком на святій Чернечій горі, глибоко вкарбувалося в душі і пам'яті чимось неповторним на все життя. Ще не раз опісля я відвідував ці місця, але ніколи так особливо не відчув їх, як цього першого разу.

Портрет Р. Кирчіва, 1995 р.
Портрет Р. Кирчіва, 1995 р.
Фото: А.Кирчів

Щасливого і сповненого духовного піднесення насторожила телеграма з Дрогобича, яка чекала мене в батьківському домі: "Негайно з'явитися в інститут!"

- Що ж це ти, хлопче, накоїв?!

Так уже на порозі директорського кабінету зустрів мене викладач української літератури Микола Домницький, який у той час заступав очільника інституту.

Виявляється, що керівничка екскурсії охарактеризувала мене в своєму звіті, як найбільшого порушника дисципліни, ініціатора самовільного відлучення і "націоналістичної затії" – поїздки до Канева і ще там щось…

М.Домницький не дав мені можливості ознайомитися з текстом цієї реляції і, тільки вихоплюючи з неї окремі фрази, гнівно потрясав нею перед моїми очима.

- Зрозумійте, Миколо Івановичу, ми не могли, будучи так близько, не повернути до цього святого місця. А щодо того, що я дезорганізував екскурсію, підбив інших на цей крок, то це дурниця, бо таке ж, як і в мене велике бажання, було і в усіх тих, що відлучилися в Києві. І абсолютно нічого буржуазно-націоналістичного не було в тій нашій поїздці до Канева. Вона нам – завтрашнім учителям – була конче потрібною.

Це схвильоване пояснення вгамувало гнів Домницького, він скрушно похитав головою і додав: "Боюся, що лише доганою тобі не обійдеться. Буде, мабуть, гірше!"

Наводжу цей епізод дещо докладніше, оскільки вже на початку першого семестру другого курсу його продовження виразно зарисувалося як розгортання того "гіршого". Відчувалося, що навколо нашої екскурсії щось "вариться".

Я не все в тій ситуації знав і розумів, і не можна сказати, що поводився достатньо мудро та виважено. Й далі відмовлявся від вступу до комсомолу, дозволяв собі необережні "мудрування" на семінарських заняттях та в розмовах з викладачами й товаришами. Словом, не був підготовлений до існуючих тоді викликів.

Так, напередодні 10-річчя "визволення" Західної України Червоною армією, що відзначалося 17 вересня 1949р., я чергував у нашому студентському гуртожитку. Відходячи на заняття, голова профкому – інвалід війни – наказав мені повісити державний прапор на будинку.

Комендант гуртожитку, до якого я кілька разів звертався за цим прапором, хитро зволікав, врешті десь сховався, а коли повернувся з інституту голова профкому, доповів йому, що я відмовився виконати розпорядження. Той брутально накинувся на мене, а я, не чуючи за собою вини, різко зреагував. Зрозумів, що це була зумисно домовлена провокація.



Далі вже пішло за стандартним сценарієм. Голова написав доповідну записку до дирекції, звідтам цей документ передали далі – "куди слід". Незабаром під час лекції мене викликали в кабінет директора.

Там я застав незнайомого, який представився підполковником органів державної безпеки, і запропонував того ж дня у призначену годину (ще до закінчення занять в інституті) прийти до нього в обласне управління КҐБ. Застеріг, що про це не смію нічого нікому казати.

Йшов на той виклик схвильований і наляканий. Це ж бо вперше мав зіткнутися з тим страшним світом, про який і про те, як там поступали з його жертвами, я вже був багато заслуханий.

Сподівався, що піде мова головно про злощасний епізод з прапором, але спочатку мені було сказано написати докладну автобіографію зі списком родини, товаришів зі школи і села та вже теперішніх – з інституту.

Особливо зацікавився допитувач однокласниками із Верхньосиневидненської середньої школи. Запитав, хто з них був заарештований радянськими органами. Я назвав одного, котрого було взято з десятого класу. Підполковник вийшов і, повернувшись за якийсь час, сказав, що в зізнаннях цього мого однокласника фігурує моє прізвище як спільника в антирадянських діях.

Я відкинув це звинувачення, заявивши, що нічого спільного з цим однокласником у мене не було, а була скоріше взаємна неприязнь: він поводився зарозуміло, зверхньо, і не раз пакостив мені як "чужакові" (з іншого села).

Зрозумів, що кагебіст шукає, "вимацує", щоб сконструювати мені щось серйозне. Епізод з прапором, відмова від комсомолу, участь у співі "націоналістичних" пісень у поїзді під час поїздок до батьків (було й таке звинувачення) заторкалися лише мимоходом.

Портрет Р.Кирчіва (до 80-літнього ювілею), 2010 р.
Портрет Р.Кирчіва (до 80-літнього ювілею), 2010 р.
Фото: А. Кирчів

З допитів було видно, що чогось каригідного проти мене в КГБ немає. Але особливо турбувало, що при мені у кишені була записна книжка, де я занотовував думки, враження, спостереження.

Особливо багато таких заміток зроблено під час згаданої літньої екскурсії – про побачене, почуте, зустрічі, розмови у Києві, Москві, Каневі. Усвідомлював, що понаписуваного там було цілком досить, щоб "склепати" кримінал "злісного антисовєтчика".

Гостро картав себе за необачність, за те, що забув про цю небезпеку, коли йшов на цей виклик. Для підполковника це було б справжньою знахідкою, якби він здогадався обшукати мене.

Тепер найбільшим моїм бажанням було якось позбутися цього злощасного записника. Нічого розумнішого не прийшло до голови як попроситися в туалет. Там я порвав листки записок, кинув в унітаз і змив водою в каналізацію.

Стало легше, безпечніше. З того часу мене відвернуло від ведення особистого щоденника настільки, що подолати цю психологічну закомплексованість не можу й досі.

Від спроби вплутати мене у щось кримінально-підсудне підполковник перейшов до простішого – завербування в донощики, секретні співробітники. Пояснення, що не маю даних для такої ролі і не хочу цим займатися, викликали у нього лють.

Він кричав, кілька разів бив мене кулаками в груди, погрожував посадити в тюрму, виводив у коридор і, підвівши до заґратованих дверей, показував довгий ряд камер за ними. Це, мабуть, була слідча тюрма при обласному управлінні КҐБ.

 
Будинок у Дрогобичі по вул. Стрийська, 3, в якому нині облаштовано музей, з 1939 року функціонувало Дрогобицьке обласне управління НКВД, з після 1944 – УНКҐБ разом зі слідчою тюрмою

Мій мучитель часто виходив, передоручаючи "виховну" роботу зі мною своїм помічникам. Ті не дозволяли присісти, визути куплені кілька днів перед цим нові мешти, що тиснули і дуже дошкуляли. Мучили втома, спрага, вночі засинав, валився з ніг і тут же підхоплювався від добрячих стусанів.

Так тривало більше доби. Підполковник всіляко розігрував моє гнітюче враження від перебування під його "опікою" і палке бажання вчитися в інституті: обіцяв сприяння, допомогу, а за відмову від його пропозиції – неодмінне виключення зі складу студентів і незавидне майбутнє.

Відпустили мене другого дня під вечір. Перед цим підписав два зобов'язання: про нерозголошення перебування в КҐБ, і друге – що обов'язково повідомлю органи держбезпеки, коли помічу чиїсь ворожі, антирадянські прояви. На такому формулюванні я наполіг, категорично відмовившись від нав'язуваної функції регулярного інформатора.

Незабаром почали реалізовуватися погрози підполковника. Спочатку мене вигнали з гуртожитку – "за порушення правил внутрішнього розпорядку". Це був болючий удар, оскільки при тодішніх моїх статках винаймати житло не було змоги. На передмісті Дрогобича вдалося знайти за порівняно невелику оплату окремий куток. Але в ньому я забавив уже недовго.

Після вбивства Ярослава Галана восени 1949 р. мої "провини" набули додаткового політичного озвучення. Наприкінці того ж року в числі групи студенів мене було відраховано з інституту з грізним формулюванням у директорському наказі: "За прояви українського буржуазного націоналізму".

Ніде не приймали на роботу, навіть на фізичну. Почувши про виключення з інституту з політичних мотивів, відділи кадрів реагували негативно, а коли той факт промовчував, вони в короткому часі його виявляли.

Восени 1950 р. на основі академдовідки Дрогобицького учительського інституту мене прийняли на другий курс українського відділення філологічного факультету Львівського педагогічного інституту.

Гіркий досвід навчив поводитися обачніше: поступив у комсомол, намагався нічим не привертати до себе уваги. У відділі кадрів дали зрозуміти, що знають про незгадані в моїй особовій справі дрогобицькі перипетії, і напевно доповіли про це в партком інституту та дирекції, а ті провели відповідну перевірку.



Думаю, що успішне навчання та активність у студентській науковій і громадській роботі послужили тоді певним захисним чинником. Мене не чіпали, так я закінчив другий і третій курси – аж до грудня 1952 р., коли я вже був на останньому четвертому курсі.

Тоді в складі комісії, яка перевіряла роботу інституту, був викладач історії партії з Дрогобича. Він різко зреагував на те, що у Львівському педінституті приютили виключеного з Дрогобицького інституту за український буржуазний націоналізм студента. Знову закрутилася зловісна веремія: мене виключили з комсомолу і з інституту.

Директор Григорій Ломов, який (я знав) ставився до мене доброзичливо, сказав: "Поступити інакше ми не можемо, бо вашого усунення з інституту вимагають "дрогобицькі товариші". Але додав: "як тільки буде якась можливість, постараємось вас поновити". Порадив вернутися в село, зайнятися чимось у колгоспі, щоб була, мовляв, позитивна характеристика.

І дотримав слова. Відразу після смерті Сталіна напровесні 1953 р. мене поновлено на четвертому курсі з правом доздачі зимової сесії. А літом разом із однокурсниками я вже складав державні випускні іспити.

Після року учительської праці в с. Батятичі Кам'янко-Бузького р-ну Львівської обл. мене прийняли до новоствореної тоді аспірантури у Львівському педагогічному інституті на кафедрі української літератури.

Написав кандидатську дисертацію "Комедії Івана Франка", яку захистив у 1961 р. У 1958 р. був прийнятий на посаду молодшого наукового співробітника відділу літератури Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові.

У всі ці післядрогобицькі роки наче не проявлялися якісь відверті напасті стосовно мене з боку органів державної безпеки. Водночас не міг не відчувати, що не випадав з поля зору їхнього окуляру.

Залишався невиїзним попри те, що як дослідникові українсько-польських літературних і літературно-фольклорних зв'язків, мені конче потрібні були наукові відрядження в закордонні бібліотеки, архіви та на наукові конференції принаймні до Польщі.

 
Похід на г. Парашка. Зліва направо: Роман Кирчів, Степан Костюк (найближчий друг, науковий працівник бібліотеки ім. В.Стефаника), Галина Кирчів (з дому Олексів, викладачка хімії у Львівській Академії ветеринарної медицини ім. С.Гжицького), Ольга Кирчів (сестра), 1961 р. 
Фото: З домашнього архіву

Чинилися й інші дискримінаційні обмеження. Навіть коли в середині 60-х років я став членом компартії, становище моє не змінилося. Вже сімейному і з двома дітьми, мені відмовляли у наданні квартири. Врешті, за настирливих клопотань і як понад десятилітньому черговикові у 1969 р. поселили в новобудові на (тоді) околиці Львова, де проживаю й донині.

Особливо позначився зловісний вираз тяглості недремної "опіки" наді мною в подіях, пов'язаних із відділом літератури кінця 60-х – початку 70-х років.

Тоді там зачепили обкомівську ставленицю за невиконання наукових планових робіт, а вона відреагувала наступом проти відділу та взагалі Інституту суспільних наук як місця зосередження, за її словами, "значного нерадянського елемента" і потрактувала критику в її адресу як розправу ідейних супротивників.

Такі акценти зазвучали в численних її заявах, що посилалися в різні інстанції партійних органів. У них називалася низка працівників інституту, які свого часу були репресовані більшовицькими органами, зазнали покарань за "провини перед радянською владою" і виявляють несумісні з комуністичною ідеологією думки і настрої.

У цьому списку значилося й моє ім'я, при якому, окрім формулювання наказу про виключення з Дрогобицького учительського інституту, додавалися й інші злобні вигадки заявниці.

Потягнулися з перевірками комісії, з'явилася спеціальна постанова Львівського обкому партії, в якій констатувалися "істотні хиби" й ідеологічні упущення в роботі інституту та названа група його науковців, які в минулому притягалися до відповідальності "за антирадянську діяльність".

Не забарилися й "оргвисновки". Переформовано і змінено особовий склад вченої ради інституту, звільнено з завідування відділом відомого вченого Степана Щурата, відкрився перегляд особових справ звинувачених у неблагонадійності працівників, у тому числі й по партійній лінії, посипалися догани.

Наді мною нависло виключення з партії, якого домагався тодішній голова партійної комісії Львівського обкому КПУ Закрой. Тоді на засіданні райкомівської парткомісії я мав нагоду пізнати і впритул відчути стиль роботи і ставлення цього партійного органу до людини, які за своїм характером, мабуть, мало чим відрізнялися від середньовічної інквізиції.

 
Сімейне фото (зліва направо: Наталя Кирчів (донька), Галина Кирчів, Андрій Кирчів (син), Роман Кирчів), 1973 р. 
ФОто: З домашнього архіву

Тямущі люди порадили, що, допоки у мене ще на руках партійний квиток, його треба максимально використати для самооборони. Я заперечував, опротестовував звинувачення.

Покликавшись на слова секретаря Львівського обкому партії Пирожака, що до мене має претензії КГБ, звернувся до начальника Львівського обласного управління КГБ генерала Полудня за поясненням причини переслідування мене органами держбезпеки.

В усній відповіді на цю заяву ад'ютант генерала запевнив, що з їхнього боку претензій до мене немає, але підтвердити це письмово відмовився, зазначивши, що це "повідомлять кому слід".

Видно ця та інші заяви певним чином спрацювали: обійшлося партійною доганою. Але каральні санкції цим не обмежилися. У вересні 1972 р. в ході репресивних акцій влад проти дисидентського руху в Україні звільнено з роботи групу науковців з відділу літератури (в тому числі й мене) та ще кількох працівників з інших відділів інституту.

А наступного року ліквідовано цілий відділ літератури. Так розправилися з неугодним для влади одним з найпотужніших і найпродуктивніших наукових підрозділів Інституту суспільних наук.

Для мене цей репресивний акт був болючий ще й тим, що у той час я готувався до захисту докторської дисертації "Український фольклор у польській літературі доби романтизму".

Була опублікована низка моїх праць з цієї теми, у 1971р. вийшла монографія, яка здобула позитивну оцінку в українській та польській науковій критиці. А тут обставини змусили зайнятися чимось іншим – знову самозахистом і, передусім, можливістю заробляти на хліб насущний для себе і сім'ї. Думку про докторат треба було відкласти на невизначений час.

Виставка наукового доробку Р.Кирчіва до 80-літнього ювілею в Актовому залі Львівського музею етнографії та художнього промислу, 2010 р.
Виставка наукового доробку Р. Кирчіва до 80-літнього ювілею в Актовому залі Львівського музею етнографії та художнього промислу, 2010 р.
Фото: А. Кирчів

Внаслідок наполегливих зусиль домігся перегляду моєї справи спеціальною комісією, за висновками якої мене повернули на наукову роботу. Не в Інституті суспільних наук, а за конкурсом у Державному музеї етнографії та художнього промислу АН УРСР.

Наукове перепрофілювання на етнографію не склало особливої проблеми, оскільки в цій предметній сфері довелося мені займатися й попередньо. Гірше, що було перервано мої дотеперішні студії, в яких уже дещо зробив і чимало призбирав для продовження.

Умови для наукової праці в Музеї етнографії і художнього промислу назагал були сприятливі, він швидко піднімався як науковий осередок і незабаром став Відділенням Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім.М.Рильського у Києві.

Моя наукова робота розгорталася в цій установі досить успішно. У 1980 р. мені дозволили захистити докторську дисертацію, у 1981 р. підвищили посадово – призначили завідувачем відділу етнографії.

Знову настало певне затишшя після 1972р. і з боку держбезпеки щодо мене. Аж навесні 1984 р. на роботу завітав чоловік, що показав посвідчення функціонера Львівського обласного управління КҐБ, заявив, що має завдання поговорити зі мною в одній справі.

У ході цієї розмови (властиво – монологу) я зрозумів, що у той час велася посилена робота радянських спецслужб над налагодженням зв'язків з українськими науковими осередками за кордоном, і що до цього залучалися наукові установи та вчені Радянської України. Візитер зазначив, що до цієї роботи повинен приєднатися і я, "як радянський вчений і комуніст". Адже, додав, "вас там знають і рецензують".

Дійсно, в українських діаспорних виданнях з'явилися рецензії на деякі мої роботи, прихильністю оцінки яких мені докоряли у відділі науки Львівського обкому партії. Не оминув нагоди згадати про них і мій відвідувач.

Я погодився допомогти, наскільки буду спроможний, і попросив пояснити, в чому мала би полягати моя участь.



Почав з виданої минулого року (1983) нашої колективної історико-етнографічної монографії "Бойківщина", в якій моє ім'я фігурує в складі редколегії й автора кількох розділів. Сказав, що це добрий привід розпочати листування з товариством "Бойківщина", яке діє у США і Канаді, видає журнал "Літопис Бойківщини".

Запропонував підготувати і вислати такого листа від свого імені. На запитання, що має бути написано в такому листі, відповів, що проект тексту й адресу мені дадуть і що конкретніша мова буде після того, коли письмово погоджуся на співробітництво. Я категорично відмовився підписувати такі зобов'язання, і на цьому розмова закінчилася.

Через деякий час цей суб'єкт знову прийшов до мене на роботу. Відразу заатакував мене повідомленням, що мою дочку Наталю зафіксували в Києві, як висловився, "в націоналістично-уніатській компанії". І додав: "Ми можемо взяти її, якщо не схочете нам допомагати".

Дочка, після закінчення у 1981 р. факультету прикладної математики і механіки Львівського університету ім.І.Франка, працювала у Спеціальному конструкторсько-технічному бюро ВО "Мікроприлад", часто їздила у службових відрядженнях до Києва.

Вразила думка, що цей шантаж може мати реальну підоснову, і мені стало страшно від усвідомлення, що вже на початку її трудове життя можуть знівечити ще гірше, ніж це свого часу зробили зі мною.

Не міг зігнорувати цю погрозу: рівень відповідальності й ризику видався мені надто високим. "Не рухайте її, - сказав, - я згоден".

Дочка розповіла, що була учасницею групи есперантистів, яка легально діяла у Львові, і члени якої спілкувалися, зустрічалися з колегами з інших міст України, Союзу та навіть з-за кордону для обміну досвідом і обговорення своїх фахових справ. Мала такі зустрічі й під час поїздок до Києва.

Органи КҐБ запідозрили у них щось "неладне", зокрема – зв'язок з дисидентами. Викликали її на допит у цій справі. І хоч, за її словами, рішуче заперечила присутність чогось протиправного в цих зустрічах, але очевидним фактом було, що привернула до себе увагу органів безпеки.

 
На ґанку рідного дому в с.Корчин у 70-літній ювілей Р.Кирчіва (Зліва направо: Іван Кирчів (брат), Ірина Сливка (сестра), Ольга Юзвак (сестра), Роман Кирчів, Марія Ажнюк (сестра), 2000 р. 
Фото: А.Кирчів

Після багатьох років продумування цього свого кроку й до сьогодні, правду кажучи, не знаходжу відповіді, як інакше у цій ситуації можна було поступити.

Йшлося не про заанґажування мене до секретного співробітництва, як донощика, інформатора, а про залучення у згадуваному тут проекті кагебістів щодо налагодження наукових контактів з товариством "Бойківщина". Чомусь їм дуже залежало на цьому, й велику надію покладали на мою участь.

Мені принесли накиданий кимось від руки проект листа з пропозицією додати, що треба, від себе, та адресу Славістичного відділу Саскачеванського університету в м. Саскатун у Канаді.

Лист був написаний від мого імені, але зорієнтований на співпрацю з Львівським відділенням Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім.М.Рильського.

Мовилося, що з інформації в пресі нам стало відомо про діяльність товариства "Бойківщина", в якій бачимо багато спільного з нашими науковими інтересами, і з яким (товариством) бажаємо мати ділові стосунки, обмінюватися виданнями тощо.

У тексті проекту листа було запрошення відвідати Львівське відділення: "Можливо, хтось із членів Товариства матиме нагоду побувати у Львові, то ми будемо раді прийняти його в нашій установі і на місці докладніше ознайомитися з дослідженнями наших науковців та багатими збірками етнографічного музею" І на закінчення: "Сподіваємося, що налагодження наукових зв'язків принесло б користь і Вам, і вченим нашого інституту. З повагою. 27 квітня 1984р.".

Я ще додав стислу інформацію про наукову роботу нашої установи, її основні публікації з мистецтвознавства й етнографії, зокрема карпатознавства.

Реферую зміст і цитую за збереженими в мене матеріалами. Зворотною значилася адреса Львівського відділення ІМФЕ ім..М.Рильського.

У відповіді на цей лист, що невдовзі надійшла, коротко констатувалося, що пропоновані ділові зв'язки напевно не схоче дозволити "ваша влада". Не було сумніву, що зі змістом цієї відповіді вже знайомі зацікавлені особи, але я заніс її вченому секретареві нашої установи і попросив розпорядитися нею, як вважатиме за потрібне.

З колегою-науковцем, краєзнавцем академіком НАН України Миколою Мушинкою під час відзначення 80-літнього ювілею, 2010 р.
З колегою-науковцем, краєзнавцем академіком НАН України Миколою Мушинкою під час відзначення 80-літнього ювілею, 2010 р.
Фото: А.Кирчів

Безуспішним виявилося і друге моє завдання – розмова з українкою зі США Квіткою Семенишин, яка відбулася наприкінці травня 1984р. У фойе львівського готелю "Дністер".

Адміністратор представив мене як провідного вченого-етнографа Львівського відділення Інституту ім.Рильського; співрозмовниця – психолог з університетською освітою, викладає в школі, багато подорожує як керівник туристських груп. Я повинен був зацікавити її нашою установою задля регулярного зв'язку, запросити відвідати й переглянути експозицію музею.

Однак пані Квітка не виявила особливого інтересу до народної традиційної культури, етнографії, на запрошення ухильно відповіла, що скористається ним, можливо, за іншої нагоди. Про бойківське товарство за океаном нічого не чула.

Обидві ці невдачі були результатом не стільки неефективності моєї "допомоги", скільки головним чином доброї поінформованості суб'єктів, яким адресувалися ці заходи, про властиву сутність старань з радянського боку.

Проект налагодження мого ділового зв'язку з товариством "Бойківщина" так і залишився невиконаним, а з цим згас інтерес і до моєї особи майже до розвалу Союзу.

Ще лише в 1990р. під час Міжнародного конгресу україністів у Києві до мене підійшов функціонер КҐБ і пригадав потребу бути уважним у спілкуванні з українськими вченими з діаспори до всього того, що може бути "цікавими" для органів державної безпеки.

Явно цікавого і надзвичайного у той час (і не тільки на Конгресі) було вже так багато, що звертатися до мене за якоюсь додатковою інформацією видно вже не було рації.

На цьому й обмежилася моя задіяність у кагебістських проектах.



***

І ще деякі рефлексії у повязаності з наведеною парадигмою фактів.

Я належав до покоління, якому судилося спостерігати і переживати складні реалії Другої світової і післявоєнної доби. Особливо – напругу національно-визвольної боротьби українських повстанців і підпілля ОУН з більшовицьким окупантом, великожертовного руху опору з багатьма болючими втратами й нелюдською жорстокістю ворогів.



Попри спотворене трактування цієї боротьби ворожою пропагандою, ми не тільки знали правду про неї, але й непоодинокі з нас співчували, а то й були певним чином заангажованими до неї, підтримували зв'язки з підпіллям.

Героїчний подвиг хлопців, що не набагато старшими від нас зі зброєю в руках дерзновенно вступили у нерівну боротьбу, служив для багатьох моїх ровесників головною ідейною наснагою і прикладом громадянсько-патріотичної поведінки.

Водночас, згасання збройної боротьби, очевидність разючих беззаконь, несправедливостей влади, арештів, вивозів у Сибір, насильної колгоспізації та інших злодіянь ставили перед нами потребу якось утвердитися в цій дійсності, головно з допомогою освіти.

Тому навчання в середній школі, здобування фаху в середніх спеціальних і вищих навчальних закладах осмислювалися нами, як екзистенційна проблема. Стати студентом, здобути фах тоді було дуже престижним і здавалося життєво необхідним.

Ми наполегливо вчилися, намагаючись зберегти себе духовно такими, якими прийшли зі своїх родинних і громадських середовищ, тобто з морально-етичними засадами національно-патріотичного і релігійного виховання.

Відмовлялися від вступу в комсомол, проявляли вільнодумство в трактуваннях різних історико-культурологічних та ідеологічних питань. Відстоюючи себе, виявляли нерідко непідготовленість до адекватного сприйняття дійсності й належного реагування на її виклики.

Багато чого не розуміли в тому, що діялося довкола, не вміли хитрувати, лукавити. Це особливо показалося в тих моментах, коли треба було захищати себе від болючих, як здавалося, доленосних ударів.

Я апелював у листах, заявах до різних інстанцій, владних осіб, переконував у своїй невинності перед радянською владою, навіть у самого Сталіна просив допомоги. Тобто, шукав правди і справедливості там, звідки якраз походили головна неправда, зло і несправедливість.

Привітання з ювілеєм від проф.Володимира Овсійчука та колег з Інституту народознавства НАН України, 2010 р.
Привітання з ювілеєм від проф.Володимира Овсійчука та колег з Інституту народознавства НАН України, 2010 р.
ФОТО: А.Кирчів

Гіркий досвід вносив істотні корективи в погляди на владу й поведінкові стереотипи стосунку з нею. Уже з першого згаданого допиту в КГБ я виніс переконання, що цей страшний орган багато знає і багато може, і що в стосунку з ним, як би не було це трудно, не можна допускати відвертості, довірливості, піддаватися його тискові, психологічному впливу і шантажам. Усвідомив необхідність діяти не тільки прямолінійно, але й уміло маневрувати, хитрувати.

На всіх згаданих етапах моїх "ходінь по муках" допомагали Люди. Прикладів – чимало. Ось хоча б один. На прохання видати мені академічну довідку про закінчення першого курсу Дрогобицького учительського інституту директор дав розпорядження секретарці підготувати такий документ.

Вона показала мені видрукуваний на машинці текст з оцінками складених іспитів і заліків за перший і другий семестри. Внизу значилося, що виключений за наказом таким-то і тоді-то. Наче між іншим я проронив репліку, що було б краще, коли б "виключений" замінити на "вибув". Нічого не мовлячи, секретарка переписала довідку з цією поправкою і подала на підпис.

З цим документом мене прийняли на другий курс Львівського педагогічного інституту. З глибокою вдячністю згадую цю літню жінку зі східних областей України, яка з людяним розумінням і співчуттям поставилася до тодішньої моєї потреби.

Були Люди і в різних владних інституціях нелюдського режиму. Після "розбору" на райкомівській партійній комісії йшов коридором пригнічений, принижений і ображений.

Не знаю, як виглядав, але хтось окликнув і взяв за руку: "Що з вами?". Побачив поруч секретаря райкому з ідеології Фільварочного. Він знав мене, оскільки часто бував на партзборах Інституту суспільних наук і також займався моєю справою.

- Був на партійній комісії, хочуть виключити з партії.

- Вони, якби могли, то й мене виключили б. Не переживайте! Не дамо.

До Києва в ЦК за допомогою приїхав у той час, коли замінили першого секретаря Петра Шелеста і його команду. Мене прийняв заступник завідувача відділом науки (на жаль, не можу пригадати його прізвища, згодом він працював в Інституті літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР).

Ознайомившись з моєю заявою, він сказав, що тепер тут мені не допоможуть. Порадив вертатися до Львова. Там, мовляв, працює наша комісія, я подзвоню її голові і попрошу зайнятися вашою справою. І справді, це значною мірою допомогло.

Можна було б продовжувати наведення прикладів людяного, співчутливого ставлення і реальної допомоги. Застановляючись над цими фактами з віддалі часу, доходжу висновку, що задіяність у системі режиму "імперії зла", окрім нелюдів, і багатьох Людей була, мабуть, одним з істотних чинників приреченості цього режиму, його розвалу.



Тож була допомога, моральна підтримка, але долання головних перешкод, проблем, викликів доводилося здійснювати таки самому. Мені ніщо не давалося легко.

Треба було наполегливо й рішуче захищати, відстоювати себе. Не обійшлося при цьому без прорахунків, ілюзій, помилок. Відрадно, що ці мої помилки не спричинили нікому і нічому якоїсь шкоди, зла, що від них страждав лише я сам.

Дрогобицькі юнацькі негаразди не раз спливали в моєму пізнішому житті. Причім не тільки болючим спогадом, але й оброслим злобними домислами біографічним тягарем, що в казенній інтерпретації використовувався як компромат – ефективний засіб, аби тримати мене в покорі і з почуттям вини.

За іронією долі, все це продовжувалося й тоді, коли я вже і в комсомол поступив, і членом партії став, і в науці вже дещо зробив, до чого у "власть-імущих" начебто не було якихось претензій.

Щоправда, до давніших "провин" ретельно призбирувалися й додавалися всілякі пізніші "прогрішення": підписи під груповими заявами в пресі на захист прав української мови на початку 60-их років, позитивне рецензування театральних вистав, у яких виявилися "ідейні прорахунки", публікації в польській пресі тощо.

У такому контексті з попередніми моїми "провинами" затіяно в 1984р. шантаж, що змусив мене погодитись на співробітництво з КГБ в проекті налагодження зв'язків з українськими науковими осередками за кордоном.

Користі для авторів проекту це "співробітництво" не принесло ніякої. Й не могло принести також тому, що було вимушеним, суперечило моїм переконанням та ідейним засадам.

Разючий курйоз, що колись мені інкримінували український націоналізм, а тепер хтось досить легко перекодував це звинувачення на колабораціонізм з каральними органами більшовицького режиму.

Зустріч вдома з колишніми співробітниками та меценатом Богданом Сидораком (другий справа) з нагоди 85-ліття, 2015 р.
Зустріч вдома з колишніми співробітниками та меценатом Богданом Сидораком (другий справа) з нагоди 85-ліття, 2015 р.
ФОТО: А.Кирчів

Ближчими до правди були, все-таки ті перші, оскільки я хоч і не був ще тоді, в юності, ідеологічно підготовленим і чинно заанґажованим до українського націоналізму, духовно, за вихованням, на основі того, що бачив, чув і прочитав, був його прихильником і симпатиком.

Це, до речі, добре бачили і розуміли совєцькі функціонери. У всякому разі – краще і предметніше, ніж ті, хто тепер легко повірили в моє відступництво, не знаючи чи навмисне залишаючи поза увагою те, як складалася моя життєва дорога, як поводився колись і тепер, що і як робив та зробив.

І чомусь не можуть, чи не хочуть застановитися над таким простим запитанням: чи могли б совєти ставитися до свого прислужника так, як вони ставилися до мене впродовж усього мого життя у час їхнього владарювання?! Адже це було, як кажуть, на виду.

Так, головним моїм прагненням було зберегти себе, утверджуватися в непростих обставинах життя, не дати себе духовно зламати, знівечити. І вистояти не засобами кар'єрної прагматики, а передусім наполегливою чесною працею.

Так, долаючи непрості перепони, здобував освіту, такої ж орієнтації намагався дотримуватися і в праці на науковому полі. І в добу тоталітаризму шукав можливості реалізувати себе в чомусь продуктивному, посутньому і потрібному для нашої науки і культури.

До певної міри, здається, мені це вдалося. В моєму доробку – порівняно небагато такого, що було даниною прагматиці нелегкого часу й поза науковій кон'юнктурі.

У незалежній Україні не мав потреби якось перелаштовуватися, міняти спосіб мислення чи характер писань, бо й упродовж попереднього часу старався бути в своїх працях корисним для неї, для України.

Кажу це, як на сповіді, і бажаю бути почутим, вислуханим.

Застановляючись над своїм досвідом з тоталітарної більшовицької доби, хочу лише не зайвий раз нагадати, що не маємо права забувати і спрощувати драматизм лихоліть того часу.

І до людей, що той час пережили, зазнали його болючих ударів, ран, аж ніяк не достатнім є механічне стосування дихотомічного принципу "винен – не винен", оскільки між цими крайностями (та й поза ними) було зазвичай чимало проміжного, життєво істотного, доленосного, неоднозначного.

Різдво – 2017
Різдво – 2017
Фото: А.Кирчів

Так, злочини, зрадництво, підлості дворушництво і ті, що їх чинили, мають бути осуджені і покарані, затавровані публічною зневагою і ганьбою. Але робити це треба розважливо, обережно.

Неправомірно, несправедливо висмикувати ті чи інші факти із властивого їм сутнісного зв'язку, беззастережно абсолютизувати і довільно трактувати окремі вчинки, кидати камінням у тих, що в чомусь оступилися, зробили чи сказали щось не так.

Не можна легковажно робити "без вини винуватими", вплітати суб'єктивні маніпуляції з людським болем у громадську думку, і таким чином до винесених з минулого ран додавати нові.

Особливо гіркий і болючий вираз твоєї вини – у докірливих поглядах, очах і діях тих з молодших поколінь, які менше зазнали радянської дійсності і тепер зазвичай бачать її в дещо спрощеній версії.

Та ще прикріше відчувати докори тих зі старших поколінь, що знають цю дійсність краще, в конкретних реаліях і проявах. Що бачили і знали мене в ній, в перипетіях, які довелося пережити і долати. Вони ж не могли не побачити, як насправді ставилася до мене радянська влада.


Березень 2018 р.



[1] Дзвін. - 2009. - №2. – с.101-110

[2] Таємниця слова. Збірник на пошану доктора філологічних наук, професора Любомира Сеника. – Львів: Львівський Національний Університет ім.І.Франка, 2012. – с.362-378

[3] Дзвін. – 2014. - №4. – с.108-117

[4] Деякі опубліковані в кн.:Культурне життя в Україні. Західні землі. – том ІІІ. 1966-1971. – Львів: Інститут українознавства ім.І.Крип'якевича НАНУ. 2006. – с.447-450, 481- 485, 517-518.

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?