Сторінками Биківнянського мартиролога: Іван Винниченко
Галицькі адвокати були важливою частиною української національної інтелігенції. За словами політичного діяча Льва Ганкевича, «вони вже до 1914 р. кермують цілим майже національним життям». Його слова підтверджує статистика стосовно депутатів від Галичини у парламенті Австро-Угорщини: у 1911 р. з 24 депутатів 12 мандатів отримали адвокати.
Галицький адвокат Іван Данилович Винниченко народився 22 березня 1891 року у с. Гадинківці (нині Гусятинського р-ну Тернопільської області). У 1914 році він успішно закінчив гімназію в м. Коломиї (нині – Івано-Франківська область).
Винниченко здобув вищу юридичну освіту на правничому факультеті Карлового університету (Прага, Чехія), доктор права. Працював адвокатом у м. Бучач, містечках Скала-над-Збручем і Мельниця-над-Дністром (нині смт.Скала-Подільська та Мельниця-Подільська Борщівського р-ну Тернопільської обл.).
Події Першої світової війни та її наслідки призвели до значних змін на політичній мапі Галичини і, зокрема, внесли суттєві корективи у становище українських адвокатів.
Насамперед це позначилось на погіршенні політичного та матеріального стану адвокатів, що в цілому стало причиною тимчасової зміни професії. У 1914 – 1918 рр. представники значної частини адвокатського корпусу Галичини були змушені емігрувати.
Ті, хто залишились, вступали до лав австрійської армії, в якій здійснювали просвітницьку роботу з розповсюдження національної ідеї серед українських вояків, а згодом продовжили службу в українських військах.
Власне галицькі адвокати та правники взяли на себе основний тягар національно-визвольної боротьби під час Першої світової війни. Завдяки їхній невтомній праці був створений Легіон Українських січових стрільців (УСС) та сформована ідея української державності й необхідності збройної боротьби за неї.
Незабаром була створена Галицька армія як уособлення українського національно-патріотичного війська. Варто зауважити, що Галицька армія у битвах за незалежність України виявила справжній героїзм.
Як наголошував командир бригади отаман Ілля Цьокан (правничу освіту отримав у Львівському університеті, а згодом став військовим діячем- В.Ф.), "немає в історії всіх інших народів світу, бо серед таких страшних злиднів, проти таких сильних ворогів з усіх сторін, властиво проти цілого світу, який відмовляв нам право на самостійне політичне і державне життя, не приходилося ні одній нації воювати".
Іван Винниченко був одним з численних українських адвокатів-патріотів, мав офіцерське звання і служив в УСС, військах ЗУНР та УГА. У складі УСС йому довелося брати активну участь у боях на Тернопільщині.
Після цих боїв він опинився у російському полоні. Проте російський полон не зламав його волю до боротьби за незалежність України. Прибувши із полону до Києва, разом із січовими стрільцями він влився у боротьбу за Україну.
Найбільш вагомий внесок у формування Галицько-Буковинського куреня січових стрільців надали саме адвокати і правники, які в переважній більшості ввійшли до складу Стрілецької ради, котру створили при курені.
Окупація Галичини Другою Річчю Посполитою змусила українських адвокатів випробовувати для себе різні ролі, досягати успіхів та потерпати від невдач, активно шукати своє місце у нових реаліях. Незважаючи на своє професійне навантаження, галицькі адвокати продовжували відігравати вагому роль у громадсько-політичному, економічному та культурному житті Галичини.
Після повернення із армії І. Винниченко долучився до активної участі у громадсько-політичному житті Тернопілля. Його було обрано головою Мельниця-Подільського товариства "Просвіта", а також заступником голови політичної партії Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) на Тернопільщині (найбільшої української політичної партії у тодішній Польщі – В.Ф.).
17 вересня 1939 року Червона армія вдерлась на землі Західної України і наступного дня захопила територію нинішньої Тернопільської області. На окупованих територіях досвідчені ідеологи комунізму одразу розпочали агітаційну діяльність, намагаючись оволодіти розумом і серцями простих людей.
Вже через кілька днів нова влада почала "експропріацію експропріаторів", тобто конфіскувала і розділила панські землі, а також роздала худобу і коней з фільварків.
29 вересня 1939 р. командувач Українським фронтом Робітничо-селянської червоної армії С. Тимошенко виступив із зверненням до трудового населення окупованих земель, в якому порекомендував запроваджувати нову систему влади та управління на місцях, запрошуючи до співпраці місцевих активістів.
Долучився до створення тимчасової адміністрації у Мельниці-над-Дністром і голова місцевої "Просвіти" Іван Винниченко, який став очільником тимчасової адміністрації.
Мельницька тимчасова адміністрація видала розпорядження про націоналізацію землі, єврейського банку та здачу зброї. У селах відповідно виникли управи на чолі з головами "Просвіти", "Сільського господаря", кооперацій, що виявилось дуже зручним для енкаведістів, адже дозволяло їм без проблем виявляти патріотично налаштованих діячів.
Після нетривалого загравання з місцевим населенням радянські окупанти показали своє справжнє обличчя. На підставі оперативного наказу НКВД СРСР №001223 від 11 жовтня 1939 р. стали відбуватися масові арешти серед місцевих громад.
До наказу додавалась спеціальна інструкція, яка визначала деталі проведення цих арештів, а головне містила розподіл на 18 груп осіб, які становили загрозу для сталінського режиму "в силу свого соціального і політичного минулого, національно-шовіністичних настроїв, релігійних переконань, моральної та політичної обмеженості".
Першими потрапили під репресії поляки, вслід за ними енкавеесівці стали полювати на українців, в першу чергу, на членів ОУН, громадських партій та об'єднань, інтелігенцію, просвітян.
Під час однієї з таких облав за доносом місцевих комуністів у жовтні 1939 р. у лабети НКВД потрапив голова тимчасової адміністрації Іван Винниченко. Його арешт був лише маленьким епізодом цілеспрямованої політики сталінщини, направленої на фізичне знищення найперше відомих громадсько-політичних діячів.
У такий варварський спосіб сталінські опричники позбавляли українське суспільство від своїх активних захисників. І. Винниченка утримували у тюрмі НКВД м. Чортків Тернопільської області.
Після ув'язнення його сліди губляться. За одними даними, довгий час вважалось, що І. Винниченка розстріляли 21 квітня 1940 р., місце його розстрілу невідоме, за іншими – його розстріляли 20 липня 1941 р. в Умані.
Однак при опрацюванні Київського "Катинського списку" на 3435 розстріляних польських громадян навесні 1940 р. і таємно похованих у Биківні під Києвом, під номером 473 у списку було знайдено прізвище Винниченка Івана Даниловича, 1891 р. н., доктора права, адвоката в Мельниці-Подільській.
Наведений список підготовлений начальником 1-го спецвідділу НКВС УРСР старшим лейтенантом держбезпеки Цвєтухіним і переданий у жовтні 1940 р. разом із 3435 тюремними справами на адресу начальника 1-го спецвідділу НКВД СРСР майора держбезпеки Л. Баштакова.
Як відомо, 5 березня 1940 р. політбюро ЦК ВКП(б) своїм рішенням затвердило смертний вирок 25 тисячам 700 польських громадян, переважно офіцерам Війська Польського, захопленим у полон або заарештованим органами НКВД після вересня 1939 р.
У світову історію варварське рішення сталінського політбюро від 5 березня 1940 р. увійшло під назвою "Катинської трагедії". Ця трагедія залишила свої сліди і в Україні.
У другому пункті рішення політбюро зазначалось, що справи щодо ув'язнених в тюрмах західних областей України та Білорусі у кількості 11 тисяч чоловік – членів різноманітних контрреволюційних шпигунських та диверсійних організацій, колишніх поміщиків, фабрикантів, колишніх польських офіцерів, чиновників та перебіжчиків – розглянути в особливому порядку із застосуванням до них вищої міри покарання – розстрілу.
22 березня 1940 р. Л. Берія підписав оперативний наказ №00350 "Про розвантаження тюрем НКВД УРСР та БРСР". Цей наказ був випущений з метою централізації розстрілів в'язнів та зведення до мінімуму кількості осіб, задіяних у цій каральній операції.
Для цього в'язнів, приречених на смерть, зосередили у тюрмах Києва, Харкова, Херсона та Мінська. На переведення до вказаних міст в'язнів із Львівської, Рівненської, Волинської, Тарнопільської (нині – Тернопільська), Дрогобицької (нині – Львівської), Станіславської (нині – Івано-Франківської), Брестської (нині – Білорусь), Віленської (нині – Литва), Пінська (нині – Пінський район Брестської обл., Білорусь) та Барановичської (нині – Барановичський район Брестської обл., Білорусь) областей надавався 10-ти денний термін.
Ув'язнених до міст страти завозили невеликими партіями до 100 осіб на підставі так званих нарядів-приписів. Навпроти прізвища І. Винниченка проставлено номер-наряд-припис 64/3-60.
Вочевидь, що в одній із таких партій І. Винниченка разом з багатьма правниками польського та українського походження привезли до Києва, де у квітні 1940 р., ймовірно, у Лук'янівській в'язниці №1 Управління місць ув'язнень НКВД УРСР їх було розстріляно.
Ім'я Івана Винниченка є на гранітній пам'ятній стіні та плиті Польського військового кладовища, розташованого на Міжнародному меморіалі жертв тоталітаризму 1937 – 1941 рр. Національного історико-меморіального заповідника "Биківнянські могили".
Івана Даниловича Винниченка було реабілітовано у 1992 році. До арешту І. Винниченко мав родину: дружина – Ярослава (у дівоцтві – Лазаренко), членкиня ОУН та син Богдан, який народився у 1932 р. у м. Коломиї.
Богдан Винниченко став українським політичним і громадським діячем, як і його батько. Після війни Богдан Іванович Винниченко закінчив медичний інститут, отримав звання доцента кафедри хірургії, згодом обіймав посаду проректора Львівського державного медичного університету.
