На службі державної пропаґанди

При становленні національних держав вкрай важливою є пропаганда. Значною мірою завдяки пропаганді усталюються національна ідентичність, уявлення про кордони та територію, національний історичний міф, відбувається поділ сусідніх народів на «друзів» та «ворогів». Історична правда публікує спогади Івана Ющишина про створення та роботу чи не першого у світі спеціального державного органу пропаганди.

Теофан Черкаський – міністр преси й пропаганди УНР

В багатьох повоєнних европейських державах (Німеччина, Італія, Мадярщина) є спеціяльні уряди (міністерства – Ю.Ю.) пропаґанди, що ведуть державно-національну пропаґанду серед своїх власних громадян, а теж і закордоном.

На уряди пропаґанди видають держави великі гроші, бо знають із досвіду, що навіть найдорожча пропаґанда завжди оплатиться. Найбільше видає на пропаґанду Росія, за нею йде Німеччина, Італія, Мадярщина. Напрямок і посилення окремих урядів пропаґанди залежить від безпосередніх дальших і ближчих інтересів держав та від ідеольоґії, на якій вони побудовані.

Інші держави, що не мають явних урядів пропаґанди, не відмовляються від унутрішньої й закордонної пропаґанди. Ведуть вони її неявними засобами й методами. Але й тут не обходиться без головнокружних сум державного гроша.

Стежучи за діяльністю й осягами урядів пропаґанди окремих держав, ми звичайно не жалуємо слів похвали й подиву для меткости й державного розуму тих народів. Ми готові навіть признати їм виїмкову національну чи расову ґеніяльність.

А вже безумовно ставимо їх на вищому щаблі духового розвитку від нас! При тому забуваємо, що перший явний уряд пропаґанди повстав був у молодій українській державі в час останніх Визвольних Змагань.

Студент Йосип Гебельс у 1919 році, коли в Україні створено перше в світі міністерство пропаганди. Своє міністерство народної просвіти і пропаганди Німеччини він організує і очолить у 1933 році
Студент Йосип Гебельс у 1919 році, коли в Україні створено перше в світі міністерство пропаганди. Своє міністерство народної просвіти і пропаганди Німеччини він організує і очолить у 1933 році

.

Не думаю, щоб европейські держави просто наслідували орґанізаційні державні спроби України. Видно, що це загальний дух історичного моменту, коли народи з довговіковою державною традицією роблять те саме, що робили ми, молоді, без державної традиції й досвіду.

Проте, як повстав перший уряд пропаґанди в Україні, я хочу на цьому місці розказати. Маю до цього повне право, ба навіть і моральний обовязок перед історією, бо я в цьому уряді працював два роки й особисто помагав опрацьовувати його орґанізаційні пляни. Не журюся помилками, що можуть закрастися до моїх споминів, бо живі ще люди, що співпрацювали разом зо мною, зможуть ще в пору внести потрібні поправки.

"Пресс-Бюро"

По дворічному побуті в Східній Сибірі, куди вислала мене воєнна царська влада "как нежелательнаго на території воєнних дєйствій", попав я в жовтні 1917 року до Києва. Спершу думав я тут посвятитися педаґоґічній праці в самому Києві, або поза його мурами. Три повних тижні навідувався я до міністерства освіти (Ґенерального Секретаріяту Освіти), а референт не міг за цей, здавалося мені, довгий час найти для мене місця.

Припадково зустрінув я в будинку Центральної Ради популярного письменника, народнього вчителя Спиридона Черкасенка. Ми зналися з листування ще з довоєнних часів. Він співпрацював у київському педаґоґічному журналі "Світло", був у редакційному його комітеті, а я редаґував у тому часі (1911-1914 рр.) львівського "Учителя", педаґоґічний журнал Українського Педаґоґічного Товариства.

Я запрошував часто співробітників "Світла" до праці в "Учителі", або передруковував їхні статті із "Світла" в "Учителі". Друкував також і статті Черкасенка. Відсіля й походило наше знайомство. Вишукував я радо співробітників для "Учителя" над Дніпром, бо свідомо бажав навязати контакт між галицькими і наддніпрянськими педаґоґічними колами. Це вдалося мені щасливо.

Зустріч наша була дуже мила й симпатична, а для мене виїмково корисна. Як людина практичного життя, зараз на самому початку розмови спитав мене Черкасенко, чи маю в Києві забезпечений прожиток, то значить – чи маю яку працю? Я відповів йому що чекаю на вчительську працю в Києві або поза Києвом.

Готель
Готель "Савой" на Хрещатику. Тут зароджувалось міністерство пропаганди УНР. Сьогодні на цьому місці розташовано будинок Київської міської ради та КМДА (при перебудові Хрещатика нумерація була змінено, тепер це будинок ч. 36)

.

"Ні – сказав Черкасенко. – Ви не підете вчителювати. Я вам дам важнішу й відповідальнішу працю!" Сказавши це, повів мене на Хрещатик. Там під ч. 38 у великому готелі "Савой" містилося в лівому крилі на першому поверсі "Пресс-Бюро". Директором "Пресс-Бюра" був Юрко Сірий-Тищенко, також народній вчитель, популярний письменник і видавець. Черкасенко представив мене Сірому.

Познайомлення відбулося в теплій атмосфері сердечности, бо Сірий знав мене уже з прізвища, як автора педаґоґічних статей і редактора "Учителя". В "Пресс-Бюрі" було вільне становище віцедиректора. Це становище займав артист-маляр [Іван] Косинин. Його мистецька натура не могла погодитися з бюровою працею; він затужив за малярською творчістю, захворів і постановив залишити свою дотеперішню працю. Я мав його заступити.

Але пора мабуть сказати: що це таке "Пресс-Бюро"?

В самих початках творення молодої української державности, годі було зорієнтуватися в завдання її урядів та ріжних державних інституцій. Часто поза назвами скривалася зовсім інша діяльність або просто півдіяльности. Чого сподівався від "Пресс-Бюра" тодішній уряд молоденький ще Республики, трудно щось про те певно сказати.

Чи мала це бути Книжна Палата, чи Державний Архів, чи центральне державне видавництво? Мабуть і перший директор "Пресс-Бюра" не мав про те ясно схрусталізованої думки.

Перший уряд відродженої України називався Ґенеральний Секретаріят. У ньому було окреме становище Ґенерального Писаря. Він мав вести протоколи засідань Ґенерального Секретаріяту. Першим Ґенеральним Писарем був Іван Мірний, член партії соціялістів-федералістів. Для виконання своїх завдань мав він невеличкий апарат, зложений із трьох відділів: загального, юрис-консульного й пресового.

Директором Загального Відділу був педаґоґ Степан Гаєвський, також члени партії українських соціялістів-федералістів, директором Юрис-Консульського Відділу Михайло Володковський, мабуть безпартійний, а директором "Пресс-Бюра", як я вже вище згадав, педаґоґ і письменник Юрко Сірий (Тищенко), член української соціялістично-[демократичної ]робітничої партії.

Як бачимо, цілу установу опанували були українські соціялісти-федералісти. Та було воно в молодій українській державі, що окремі державні уряди діставали монополь, соціялістичної партії.

Юрій Тищенко-
Юрій Тищенко-"Степовий", однопартієць Володимира Винниченка

Загальний Відділ був адміністраційним орґаном цілої установи. Юрис-Консульський Відділ мав стежити за законодавчою діяльністю молодої держави. Але, видно, цей відділ не мав ясно визначених компетенцій, бо в самих початках аж до гетьманського перевороту був він майже нечинний.

"Пресс-Бюро" в той час, як я вступив до нього на службу, містилося в двох кімнатах. В одній був директор і віцедиректор вони редаґували "Вістник Української Народньої Республики". Був це офіціоз, що містив закон Центральної Ради, й розпорядки Ґенерального Секретаріяту, та окремих Секретарів. В другій кімнаті комплєктували урядовці на полицях краєву пресу й виготовляли на цикльостилі щоденні "Бюлетени", для членів уряду "Бюлетени" для членів уряду "Бюлетени" помішувала також українська столична преса. В цій кімнаті сходилися щодень пополудні репортери місцевих українсько-польських і жидівських часописів та оправдували репортажі до своїх редакцій.

Представники московських часописів (за виїмком "Кієвськой Мислі") ніколи туди не заглядали. Я вів коректу "Вістника Української Народньої Республики". На тому обмежувалася моя праця. На подібній роботі обмежилася також ціла діяльність "Пресс-Бюра". Була вона, як бачимо, досить квола й безплянова. Така праця й розвиток "Пресс-Бюра" тревала аж до першого наїзду большевиків в країну та проголошення незалежности Української Народньої Республики.

"Вістник" від "Прес-Бюро"
Електронний архів визвольного руху

***

Коли згадую про проголошення незалежности країни, приходить мені спомин про один цікавий епізод, що правда не має нічого спільного з розвитком установи, що про неї пишу, але цікавий він для оглядів настроїв і психіки відповідальних людей що в їх руках зложив історичний момент долю великого народу.

До таких людей належав безумовно Юрко Сірий (Тищенко). Він був визначним членом впливої української політичної партії та займав поважне й впливове місце в бюрократичній ієрархії молоденької, несхрусталізованої ще тоді держави.

Зараз на другий день після проголошення незалежности України, хоча ранок був сірий, хмарний і холодний, прийшов я до праці в виїмково веселому настрою. Як же не радіти? Сповнилася мрія століт поневоленого народу.

Хмурий Тищенко спитав мене з нескривленим пересаддям, чого я такий веселий. Я відповів, що радію з проголошення незалежности України.

"Ну й що ж? – сказав він. – Кому ця незалежність потрібна? Що вона нам дасть? От, наче по вуху батогом луснув і на тім кінець".

Я остовпів чуючи такі політичні міркування. Мені здубів язик у горлі. Чи можливі були такі арґументи в цю пору??..

Я сказав тільки, що державна незалежність – це ідеал кожного народу… але не переконав тим Тищенка.

Згадую про цей епізод тому, щоб спитати читача: чи могла Україна при таких "патріотах" і "політиках" залишитися незалежною?

А не забуваймо, що так як Тищенко думали всі найвпливовіші тогочасні українські політики, українські впливові політичні партії.

***

По приході німецько-австрійських армій на Україну, повороті Центральної Ради і Уряду Всеволода Голубовича ніщо майже не змінилося в орґанізації й працях "Пресс-Бюра". Дотеперішній директор Юрко Сірий довший час не показувався в Києві та взагалі не вернувся вже на своє становище. Він постановив посвятитися видавничій праці. Видавнича праця в Україні в ті часи була дуже поплатна, бо попит на українську книжку був величезний. Українські видання розходилися в сотках тисяч примірників.

Іван Мірний – керівник канцелярії Міністерства закордонних справ України у 1918-1919 роках
Іван Мірний – керівник канцелярії Міністерства закордонних справ України у 1918-1919 роках

Ґенеральний Писар Іван Мірний доручив мені вести "Пресс-Бюро", назначуючи мене виконуючим обовязки директора. В своїй розмові з Ґенеральним Писарем торкнувся я дальшої програми діяльности "Пресс-Бюра". Мірний сказав, що "Пресс-Бюро" повинне перебрати на себе також обовязки телєґрафічної аґенції й підшукати людей до праці. Я взявся негайно до випрацювання пляну, не уявляючи собі навіть ясно в подробицях як повинна виглядати орґанізація телєґрафічної аґенції та які її фактичні завдання та обовязки.

Своїх плянів не вспів я вповні викінчити бо дотеперішній Ґенеральний Писар відійшов зі свойого становища і на його місце йшов Павло Христюк, дотеперішіній Ґенеральний Секретар Внутрішніх Справ. Він виявив найменшого зацікавлення для орґанізації телєґрафічної аґенції. Видно був це особистий проєкт Івана Мірного, а не цілого уряду. Можна було сподіватися що з переходом установи в руки українських соціялістів-революціонерів зміниться й оживиться діяльність "Пресс-Бюра".

Павло Христюк – один з ключових лідерів української партії соціалістів-революціонерів, кооператор, двічі міністр внутрішніх справ в урядах УНР
Павло Христюк – один з ключових лідерів української партії соціалістів-революціонерів, кооператор, двічі міністр внутрішніх справ в урядах УНР

Зараз у своїй першій урядовій розмові зо мною заявив мені Христюк, що "Пресс-Бюро" має видавати великий політичний щоденник і наказав мені опрацювати негайно плян цілого видавництва. На мою пропозицію мав щоденник називатися "Україна". На головного редактора "України" казав мені Христюк запросити Миколу Залізняка, відомого публіциста й політичного діяча партії українських соціялістів-революціонерів.

Не знаю, як був би виглядав Микола Залізняк на становищі головного редактора "України" бо в часі моїх переговорів із ним, я набрав твердого переконання що він дуже не погоджувався з політикою Центральної Ради й Уряду з Всеволодом Голубовичем на чолі. Він передбачував недалекий переворот, ба навіть упадок української державности.

Всю вину приписував нездарності й дітвацьким доктринерсько-партійним експериментам соціялістичних міністрів. "Україна" не побачила денного світла; передбачення Залізняка сповнилися. Дня 29 квітня 1918 р. прийшов гетьманський переворот. Із тим моментом почалася нова фраза в працях дотеперішньої установи що підлягала Ґенеральному Писареві.

За Гетьмана Скоропадського

Гетьманська влада не касувала дотеперішніх державних установ і не звільнювала людей від праці, тільки реорґанізувала їх і назначувала урядовцям нові функції.

Четвертого чи пятого дня після перевороту покликав представників уряду Ґенерального Писаря до себе на послухання голова Ради Міністрів, Федір Федорович Лизогуб. Він мав також ресорт Міністра Внутрішніх Справ та урядував поки що в апартаментах гетьмана. Від загального відділу був Степан Гаєвський, від Юрис-Консульського – Михайло Володковський, а від "Пресс-Бюра" - я. Лизогуб перепросив нас, що буде говорити з нами по московськи, бо як признався добродушно виріс і виховався в Петербурзі й не знав добре української мови.

Нас просив говорити з ним по українськи. Ми поінформували по черзі премієра про дотеперішню діяльність наших відділів. Вислухавши наших звідомлень, голова Ради Міністрів просив нас дальше залишитися при праці на своїх місцях, при чому заявив, що дотеперішній уряд Ґенерального Писаря буде перемінений на Державну Канцелярію.

Мені сказав, що "Вістник Української Народньої Республики" як "Державний Вістник" відійде до Міністерства Внутрішніх Справ, а я буду приділений у розпорядження віцеміністра Внутрішніх Справ [Олександра] Вишневського. На мій запит, чи я повинен із цілою своєю установою перенестися до Міністерства Внутрішніх Справ – премієр порадив мені залишитися покищо в Будинку Державної Канцелярії.

Федір Лизогуб та Павло Скоропадський. Скан із часопису
Федір Лизогуб та Павло Скоропадський. Скан із часопису "Око", 1918 рік
ЛННБУ ім. Стефаника

На третій день після прослухання в голови Ради Міністрів мав я перше бачення з віцеміністром Внутрішніх Справ Вишневським у царській палаті при Олександрівській вулиці в Царському Саді. Віцеміністер Вишневський говорив зо мною гарною літературною українською мовою. Передав мені матеріяли до ч.1. "Державного Вістника".

Між матеріялами була також "Грамота" гетьмана Павла Скоропадського. Просив перередаґувати її на чистій літературній українській мові й готовий текст показати йому перед друком. Це доручення виконав я негайно й третього дня вже після того побачила "Грамота" денне світло в державному офіціозі, як історичний правно-державний документ.

Десь так около 10. Травня 1918 р. обняв провід над Державною Канцелярією державний секретар Ігор Кістяковський. Він орґанізував цілу установу; в його всіх розпорядженнях відчувалося руку свідомого й практичного державного мужа. Він належав також до тих державних мужів, що не вміли по українськи ні слова сказати.

Зараз на першому побаченні зі мною він заявив, що "Державний Вістник" залишиться на дальше при Державній Канцелярії, а його редакція буде Відділом Департаменту Преси при Державній Канцелярії. Мені доручив орґанізувати цей департамент із тим що сюди належатиме також і цензурний відділ. Цей останній відійшов небавком до Міністерства Внутрішніх Справ.

Ігор Кістякіський – міністр внутрішніх справ Української держави. Скан із часопису
Ігор Кістякіський – міністр внутрішніх справ Української держави. Скан із часопису "Око", 1918 рік
ЛННБУ ім. Стефаника

З появою державного секретаря Ігоря Кістяковського запанувало в Державній Канцелярії велике оживлення. Державному Секретареві додала до помочі Рада Міністрів двох товаришів (заступників – Ю.Ю.): Миколу Могилянського й [Володимира] Романова. Перший, відомий український публіцист, другий рідний брат української письменниці Наталі Романович. Обидва вони були ярким запереченням незалежности України й навіть самостійної української культури.

Державна Канцелярія стала розподільним пунктом російської вищої бюрократії й аристократії, що нахлинула до Києва, тікаючи перед большевиками. В цілому будинку "запахло русским духом". Всюди гомоніла московська мова, навіть урядовці говорили тільки по московськи.

Могилянський визначував російським еміґрантам вищі становища по всій Україні. Романов працював над кодифікацією законів. У розмовах зо мною часто попереджував мене, що української мови ніхто властиво не розуміє й що "Державний Вістник" мусить перейти на російську. Коли ж і голова Ради Міністрів потвердив цей погляд тоді директори всіх департаментів Державної Канцелярії внесли на руки премієра відомий протест і меморіял ув обороні прав української мови… в українській державі!

"Державний вістник" можна тепер переглядати і онлайн

По переході Ігоря Кістяковського на становище міністра внутрішніх справ, [в червні 1918 року] прийшов на місце державного секретаря сенатор [Сергій] Завадський. Між нами завязалися щирі відносини довіря й Завадський не скривав передо мною нічого. Він сказав мені, що з доручення гетьмана опрацьовує статут українсько-російської федерації, конституції сфедерованої України й законопроєкт Українського Сойму. Мене прохав робити мовні й стилістичні поправки в українському елябораті (варіанті – Ю.Ю.). Не розумію й донині його прохання, бо сам він володів гарною літературною українською мовою.

Може тим чином хотів відхилити рубчик закулісових тайн? Не знаю!

Державна Канцелярія була канцелярією Ради Міністрів із державним секретарем на чолі. Він входив у склад Ради Міністрів із дорадчим голосом. Державна Канцелярія складалася з: 1. Секретаріяту Ради Міністрів; 2. Загального Департаменту; 3. Департаменту Законодавчих Справ; 4. Департаменту Преси. Цей останній департамент розвинувся опісля за Директорії в окреме Міністерство Преси й Пропаґанди.

Секретаріят Ради Міністрів вів протокол засідань Ради Міністрів (Великої Ради т.зв. Ради Міністрів і Малої Ради т.зв. Ради Віцеміністрів) через своїх секретарів і підготовляв матеріяли під закони. Опрацьовував закони, кодифікував і приготовляв до друку Департамент Законодавчих Справ. Техніка оголошування законів належала до редакції "Державного Вістника". Загальний Департамент вів адміністрацію Державної Канцелярії, переписку Державного Секретаря та підготовляв енунціяції (заяви, декларації – Ю.Ю.) уряду.

Автор цього спогаду: Ющишин Іван Михайлович (18.11.1883, с. Залужжя Збаразького району – 23.10.1960, м. Львів) – педагог, журналіст, редактор, культурно-громадський діяч
Автор цього спогаду: Ющишин Іван Михайлович (18.11.1883, с. Залужжя Збаразького району – 23.10.1960, м. Львів) – педагог, журналіст, редактор, культурно-громадський діяч

Департамент Преси під моїм директоруванням складався з чотирьох відділів: 1. Архів Преси, 2. Редакція "Державного Вістника", 3. Редакція "Вістей Краєвої Преси" й 4. Редакція "Вістей закордонної преси". Архівом завідували урядовці, редакцію "Державного Вістника" вів я особисто, редакцію "Вістей Краєвої Преси" – др. Михайло Стадник, з редакцією "Вістей закордонної преси" – др. Мелетій Кічура (визначний письменник, критик і перекладач, репресований; в енциклопедичних довідках немає згадок про цей фрагмент його біографії – Ю.Ю.).

У "Вістях" передруковано голоси краєвої й закордонної преси, що могли цікавити членів уряду "Вісти" діставали по 15-20 примірників усі міністерства, губерніяльні комісарі й команди корпусів. Передплачували їх радо також редакції столичної й провінціональної преси "Вісти" виходило щоденно, точно в другій годині пополудні.

До Державної Канцелярії належало також Українське Телєґрафне Аґенство Орґанізував його [С.] Соколовський, колишній директор подібної російської установи в Петербурзі. Коли ж на становище директора Українського Телєґрафного Аґенства призначила Рада Міністрів д-ра Дмитра Донцова відійшли до нього з Департаменту Преси редакції "Вістей краєвої преси" і "Вістей закордонної преси" – так що в Департаменті Преси Державної Канцелярії залишилася тільки редакція "Державного Вістника" й архів преси.

Уряд [(міністерство)] пропаґанди за Директорії

Гетьманський уряд протримався до кінця листопаду 1918 року. Дня 14 грудня ввійшли війська Директорії в Київ з Євгеном Коновальцем на чолі, а в початках січня 1919 р. був зложений перший уряд Директорії – Ради Міністрів.

Рада Міністрів затримала Державну Канцелярію, але вилучила з неї цілий Департамент Преси. Були до цього оправдані причини.

При Директорії створено спеціяльний уряд Керуючого Управлінням Преси й Інформації. Становище це займав др. Осип Назарук. Він мав верховний нагляд над двома інформаційними бюрами. Перше Інформаційне Бюро з [Р.] Гризодубом на чолі вело революційну пропаґанду серед населення України, переліцитовуючися з московськими комуністами в революційних гаслах. Друге Інформаційне Бюро з [Н.] Григорієвим на чолі вело анальоґічну пропаґанду серед української армії. (Д.Дорошенко згадував про Гризодуба так: "Він нахабно підгризував дуба української державностн. І не знайшлося нікого, хто потягнув би його до відповідальностн за його провокативну большевнцьку пропаганду" - Ю.Ю.).

Осип Назарук – формально Керуючий Управлінням Преси й Інформації Директорії, а фактично перший міністр преси та пропаганди УНР
Осип Назарук – формально Керуючий Управлінням Преси й Інформації Директорії, а фактично перший міністр преси та пропаганди УНР

Др. Назарук ознайомившись із завданнями Департаменту Преси при Державній Канцелярії, постановив не ліквідувати його, тільки обєднати з Інформаційними Бюрами. З тою метою скликав він нараду з представників зацікавлених установ. З доручення д-ра Назарука я приготовив доповідь на нараду. Згідно з цим проєктом Департамент Преси мав бути вилучений із Державної Канцелярії та обєднаний із згаданими Інформаційними Бюрами в одне Управління Преси й Інформацій. Мало до нього належали Українське Телєґрафне Аґенство.

Нарада ухвалила таку орґанізацію Управління Преси й Інформацій: 1. Загальний Департамент, 2. Департамент Пропаґанди 3. Українське Телєґрафне Аґенство, 4. Департамент Пропаґанди. Було поставлено також, що до хвилини затвердження цього проєкту Радою Міністрів, кожна установа працюватиме дотеперішнім звичаєм. Я ще працював деякий час у Державній Канцелярії з державним секретарем др. М[ихайлом] А[гафоновичем] Корчинським.

Опісля керував я Загальним Департаментом в Управлінні Преси і Інформацій. Нашого проєкту орґанізації Управління Преси й Інформацій Рада Міністрів так і не розглядала. Настали такі часи, що нікуди було розглядати ріжні орґанізаційні проєкти. Почалася московсько-українська війна, евакуація й безконечна блуканина уряду Директорії по всіх закутках України.

Др. Назарук залишив небавком своє становище й діставши від Директорії важну дипльоматичну місію, виїхав до Одеси, відкіля вже більше не повернувся. Його місце зайняв Іван Лизанівський. Установа працювала на евакуації по незатвердженому офіціяльно пляну.

Іван Лизанівський – вихованець Пласту, особистий секретар Івана Франка, член Центральної Ради, другий фактичний міністр преси та пропаганди УНР
Іван Лизанівський – вихованець Пласту, особистий секретар Івана Франка, член Центральної Ради, другий фактичний міністр преси та пропаганди УНР
ГДА СБУ

По якомусь часі призначений був на директора Департаменту Інформацій проф. Володислав Біберович. Разом із ним доповідав я про діяльність своєї установи на засіданні адміністраційної комісії Трудового Конґресу в Винниці. Комісія прийняла наше звідомлення до відома та погодилася з нашим проєктом, що Управління Преси й Інформацій матиме в столицях усіх урядів свої відділи під приватних кореспондентів.

Прийшов нарешті Камянець-Подільський період. У тодішніх умовинах установа не могла розвинути видатнішої діяльности. Почався славний похід УГА на Київ. Усі сподівалися загального погрому московських большевиків, відбудови Української Народньої Республики й повороту уряду Директорії в Київ до державної будівничої праці. В тому часі призначила Рада Міністрів двох товаришів (заступників – Ю.Ю.) Керучого Управлінням Преси й Інформацій [Івана] Часника і [Ілларіона] Косенка. В надії на скорий поворот установи в Київ, почалася праця до нової орґанізації її діяльности.

На нараді Керуючого [Івана Лизанівського], в прияві його товаришів і директорів департаментів, було постановлено, що до Управління Преси й Інформацій належатиме орґанізація в цілій Україні державного театру, державної капелі, радія й книжної палати. Крім того Управління Преси й Інформацій мало мати в свойому розпорядженні Державну Друкарню.

На орґанізатора державного театру запрошено Миколу Садовського. На кількох засіданнях у цій справі запали такі орґанізаційні постанови: 1. Державний Театр є державною інституцією, а всі його співробітники є державними урядовцями, 2. Державний Театр творить свої відділи в містах і селах України, 3. Прибутки Державного Театру впливають до державної скарбниці, 4. Контролю над мистецькою діяльністю Державного Театру веде Рада театрального мистецтва, 5. Контролю над фінансовою сторінкою Державного Театру веде бухгальтерія Управління Преси й Інформацій.

На орґанізатора державної капелі запрошено Кирила Стеценка. Для Державної Капелі ухвалено зовсім анальоґічні орґанізаційні постанови, що й для Державного Театру.

Обидва орґанізатори приступили негайно до своєї праці. Садовський почав роботу від того, що свою театральну трупу перемінив у столичний державний театр та зруйнував із конкуренційної пімсти гарну трупу Осипа Стадника. Стадник у великій розпуці прибігав до мене кілька разів денно, прохаючи охорони. Але я нічого не міг йому порадити.

В короткому часі зорґанізував Стеценко Державну Капелю. Садовський мав доручення зорґанізувати при державному театрі мандрівні ґрупи, що мали обїзджати села з українськими виставами. Орхестри для цих ґруп мав складати при допомозі державної капелі Стеценко.

Листівка Івана Лизанівського, як Міністра преси і інформації УНР про протидію погромам та протиєврейській агітації
Листівка Івана Лизанівського, як Міністра преси і інформації УНР про протидію погромам та протиєврейській агітації
ЦДАВО

В тому самому часі товариш Керуючого [І. Лизанівського – І.] Косенко опрацьовував повний плян орґанізації Управління Преси й Інформацій. Установа повинна була мати такі департаменти: 1. Департамент Загальних Справ, 2. Адміністраційний Департамент, 3. Департамент Преси, 4. Департамент Інформацій, 5. Департамент Пропаґанди, 6. Державна Друкарня.

Дотеперішній Керуючий Управлінням Преси і Інформацій Іван Лизанівський відійшов. На його місце призначила Рада Міністрів міністра торгу й промислу [Теофана] Черкавського (правильно: Черкаський – Ю.Ю.). Перебираючи урядування від свойого попередника заявив міністр Черкавський директорам департаментів, що він не приступить до праці аж до хвилини, поки Директорія не перемінить Управління Преси й Інформацій на Міністрество Преси і Пропаґанди, бо він не може з міністра переходити на управляючого.

В тиждень по тій заяві прийшло повідомлення, що Директорія перемінила Управління Преси й Інформацій на Міністерство Преси й Пропаґанди (зберігся і відповідний наказ від 15 вересня 1919 р. – Ю.Ю.). Було це мабуть перше в світі міністерство того роду, а міністер Черкавський першим під сонцем міністром пропаґанди.

Теофан Черкаський – Міністр преси й пропаганди УНР
Теофан Черкаський – Міністр преси й пропаганди УНР

Директорія в свойому декреті затвердила для Міністерства Преси й Пропаґанди плян орґанізації, передбачений у доповіді віцеміністра Косенка. Департамент Загальних Справ мав завдання внутрішньо-адміністраційні, репрезентативні й господарські; тут була бухгальтерія, адміністрація й експедиція всіх державних видавництв. Адміністраційний апарат мав вести реєстрацію всієї праці в цілій державі, цензурувань видань і орґанізувати книжну палату.

Департамент преси мав видавати всю державну пресу та наладнати державне видавництво. До департаменту інформацій мало належати Українське Телєґрафне Аґенство закордонні відділи. Департамент пропаґанди мав вести внутрішню й закордонну пропаґанду; до нього мало належати радіо й державні театри в цілій Україні. До праці в пропаґнді мав запрошувати міністр найвидатніших українських учених, політиків, письменників і мистців.

***

Так мало виглядати, перше мабуть у світі, міністерство преси і пропаґанди.

Нам не довелося розгорнути ширше працю цього міністерства на практиці. Досвід не дав нам переконатися, чи наші теоретичні орґанізаційні міркування були правильні.

Сьогодні по 18 літах, коли згадую ті часи, почуваюся щасливий, що міг і свою частку праці вложити в святий вогонь змагань найкращих синів нації.

В грудні 1919 року перейшов уряд Директорії разом із недобитками своєї армії кордони Польщі. В працях Міністерства Преси й Пропаґанди настала перерва… (в еміграції Міністерство було відновлено, зокрема у 1921 році його очолював Олександр Ковалевський – Ю.Ю.)

Ющишин Іван. На службі державної пропаґанди. Причинок до історії одного українського міністерства // Неділя: Ілюстрований національний тижневик (Львів). – 1937. – 7 січня. – Ч.1 (421). – С. 10-12.

Текст для публікації підготував Юрій Юзич

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?