Українськими місцями чеської пам’яті

Празьку вулицю Соколовську та українське село Соколове під Харковом відділяють близько півтори тисячі кілометрів, однак минуле століття зв’язало ці дві віддалені локації значно міцніше, ніж то виглядає на перший погляд

Від редакції. "Історична Правда" у співпраці з Посольством України у Чеській Республіці розпочала новий авторський проєкт - "Ukrajina: jiné dějiny"/"Україна: інша історія".

На сторінках чеських видань щомісяця з'являтиметься матеріал про маловідомі у Чехії сторінки історії України.

У свою чергу, із люб'язного дозволу партнерів FORUM24, ми публікуватимемо українські версії статей на нашому сайті.

Карантинні обмеження, серед яких зокрема й закриття кордонів з сусідніми країнами, можуть значно обмежити польові дослідження історії сусідніх країн, проте для таких розвідок не обов'язково мати у кишені закордонний паспорт.

Так, подорожуючи Україною можна натрапити на місця, котрі стали ареною, на якій відбувалися рубіжні події новітньої історії Чехії та Словаччини.

Празька вулиця Соколовська майже прямою лінією тягнеться від місцевого центрального автовокзалу до промислового району Височани. Її назва для слов'яномовного мандрівника може мати цілком логічне орнітологічне підґрунтя, проте насправді вона близька українському туристу, адже напряму пов'язана із селом Соколове, що під Харковом.

Празьку вулицю та українське село відділяють близько 1,5 тис. км, однак минуле століття зв'язало ці дві віддалені локації значно міцніше, ніж то виглядає на перший погляд.

Бурхливе ХХ сторіччя було сповнене подіями, котрі змінювали обличчя не лише окремих держав, але й цілих континентів. Чехи та словаки, опинившись у вирі революційних пертурбацій, вогнищах світових війн, державного будівництва та лещатах тоталітарних режимів отримали у спадок від нього низку нових меморіальних точок на географічній карті цілого світу.

Пам'ятник загиблим чехословацьким бійцям у м. Рівне
Пам'ятник загиблим чехословацьким бійцям у м. Рівне
фото автора

Ці новітні місця пам'яті зшивають в єдине ціле історичні події з конкретною точкою на мапі, а нитками стають обеліски, монументи, пам'ятники, меморіальні дошки, поховання військовиків й цивільних.

Що є цінним для одних, може бути буденним написом на дорожньому вказівнику для інших. Чеська історія останніх ста років чудово ілюструє це твердження, особливо коли мова йде про українські терени.

Зборів//Zborov

Залишкові знання зі шкільного курсу історії України нагадають пересічному українцю, що місто Зборів тісно пов'язане з кількома відомими епізодами часів Хмельниччини. Для чехів та словаків це західноукраїнське містечко має не просто вагоме, а без перебільшення непересічне значення.

Саме біля нього в часи Першої світової війни 1-2 липня 1917 року відбулася битва, в якій вперше взяли учать чехословацькі легіони – військові підрозділи чехів та словаків, котрі воювали на стороні Антанти.

Драматизму протистоянню додавав й той факт, що проти легіонерів по ту сторону окопів і траншей воювали їх же земляки: чеські бійці у складі австро-угорської армії.

Враховуючи значення легіонерського наративу в ідеології Першої Чехословацької республіки, Зборів просто не міг опинитися осторонь комеморативних практик міжвоєнної Чехословаччини, тож 2 липня стало для цієї країни днем створення національної армії.

Усього під Зборовом загинуло близько 234 легіонерів, більшість з яких отримали вічний спокій в братській могилі чеських та словацьких легіонерів у селі Калинівка (котре до 1964 року носило назву Цецова) – першорядному меморіальному об'єкті, присвяченому цій баталії.

Братська могила чехословацьких легіонерів у с. Цецова (суч. с. Калинівка), 1935 р.
Братська могила чехословацьких легіонерів у с. Цецова (суч. с. Калинівка), 1935 р.
З книги Zborov 1917-1937: památník k dvacátému výročí bitvy u Zborova 2. července 1917, s. 63

Коли в Чехословаччині вирішили облаштувати за французьким зразком Могилу невідомого солдата, саме на цецовському кладовищі 22 червня 1922 року було проведено ексгумацію невідомого чехословацького бійця, а 1 липня його залишки були урочисто захороненні в капличці Старомєстської ратуші Праги.

Первинно, братська могила чехів та словаків мала вигляд звичайних цвинтарних поховань, увінчаних дерев'яними надмогильними хрестами. Але, готуючись до 10-річчя Зборівської битви, чехословацька влада, врегулювавши земельні питання з польською стороною (як відомо, Тернопільщина до 1939 року входила до складу міжвоєнної Польщі), вирішує впорядкувати це місце поховання.

Так, з вересня 1926-го по червень 1927-го р. відбувалися роботи з будівництва нового надгробного пам'ятника. За задумом архітектора Ярослава Рьосслера братська могила мала вигляд військової землянки.

Відкриття оновленого пам'ятника відбулося 2 липня 1927 р. в ході урочистого меморіального заходу – чотириденної Зборівської національної ходи, під час якої на місце воїнської слави з Чехословаччини приїхало майже 1,5 тисячі осіб.

Сучасний вигляд зборівської легіонерської могили
Сучасний вигляд зборівської легіонерської могили
зі сторінки FB/ Зборівська районна державна адміністрація

До 100-річчя Зборівської битви чеська сторона провела у 2016-2017 роках масштабну реконструкцію братської могили, за результатами якої, щоправда, між чеською та українською сторонами виникла суперечка. Каменем спотикання стала бронзова дошка з написом на пам'ятнику, конкретніше – прикметник "слов'янський".

Справа в тім, що реконструкція передбачала повернення первинного напису зразка 1927 р., котрий, щоправда на відміну від тогочасного чесько-польського мав би тепер бути чесько-українським:

"Тут, на старій слов'янській землі спочивають сини Чехословаччини, що полягли в битві під Зборовом, яка принесла їм славну перемогу у святій боротьбі за визволення їхньої батьківщини і за щасливіше майбутнє всіх вільних слов'янських народів".

Текст, погоджений 90 років тому польською владою, в нових історичних умовах виявився не зовсім прийнятним для української сторони. Існували побоювання, що ідея "слов'янської єдності", якою був насичений текст таблички, в умовах війни на Донбасі буде сприйматися українським суспільством як пряма алюзія на "руській мір".

Означення західноукраїнських теренів прикметником "слов'янський" також потенційно могло стати приводом для чергового витка українсько-польських навколоісторичних дискусій щодо "східних кресів".

Чехам було запропоновано замінити в означенні прикметник "слов'янський" на "український", що йшло в супереч з початковою ідеєю відновлення оригінального первинного напису. Врешті-решт, лінгвістична дискусія була врегульована на дипломатичному рівні та, на щастя, не стала приводом до нового, вже пам'ятникового протиборства під Зборовом.

Сучасний вигляд зборівської легіонерської могили
Сучасний вигляд зборівської легіонерської могили
з книги Zborov 1917-2017, s. 254

Бахмач//Bachmač

Із західноукраїнських теренів вирушаємо на Сіверщину. Залізнична станція Бахмач-Пасажирський сьогодні є звичайною зупинкою поїздів між Києвом та Сумами. Проте для чехословацької історії ця локація стала продовженням зборівських військових традицій.  

З 8 по 13 березня 1918 року біля бахмацького залізничного вузлу, де сходилися шляхи з Києва, Гомеля, Гребінки, відбулася битва частин Чехословацького корпусу, котрі, аби повернутися додому, вирішують методом Магелана та Філеаса Фогга обітнути земну кулю, з передовими частинами німецької армії – тогочасною союзницею УНР.

У ході баталії 48 легіонерів загинуло на полі бою, 12 померло внаслідок поранень і 22 зникло безвісті. Хоч по суті битва мала оборонний, навіть "евакуаційний" характер, вона дозволила виграти час на перегрупування чехословацького війська для подальших східних мандрів.

Досить довгий час Бахмач приховував чехословацький епізод свого минулого за рахунок повної відсутності в публічному просторі якихось меморіальних об'єктів, присвячених березню 1918 року.

Споруда залізничного вокзалу Бахмач-Лібавський, а також своєрідний візуальний символ Бахмацької битви, розтиражований на поштових марках й листівках – водонапірна вежа, до наших днів не збереглися. Сьогодні на цьому місці – звичайна вантажна станція з пакгаузами та заржавілими роз'їздами.

 
Пам'ятна дошка на реконструйованому пам'ятнику чехословацьким легіонерам у с. Велика Доч 
Wikipedia

Єдиним пам'ятником, пов'язаним з тими подіями був споруджений у 1975 році монумент над могилою загиблих легіонерів у селі Велика Доч, що за 20 км на північ від Бахмача.

Оригінальності йому додавав той факт, що, імовірно, для поховання бійців часів Першої світової під рукою не виявилося якоїсь відповідної скульптури, тому довгий час над легіонерською могилою височіла типова меморіальна постать бійця-червоноармійця у відповідному однострої.

Інша відома за архівними матеріалами легіонерська могила біля станції Бахмач-Київський виявилася втраченою внаслідок бомбардувань міста часів Другої світової війни.

Меморіальна дошка чехословацьким військовим на стіні вокзалу Бахмач-Київський
Меморіальна дошка чехословацьким військовим на стіні вокзалу Бахмач-Київський
Wikipedia

У березні 2018 року до століття бахмацьких боїв пам'ятник у Великій Дочі було реконструйовано. Окрім того, на будівлі станції Бахмач-Київський у якості своєрідного кенотафу було відкрито пам'ятну дошку з іменами загиблих легіонерів. Синхронно з нею на тому ж вокзалі було відкрито дошку, присвячену боям військ Української Центральної Ради в січні 1918 року.

Житомир// Žytomyr

Героїчні сторінки чергуються в історії ХХ століття зі сторінками трагічними. Народи, що проживали на радянських теренах відчули на собі усі жахи "великого терору" 1937-38 рр. Не стали виключенням й волинські чехи.

Першим національно-орієнтованим сфабрикованим кримінальним процесом проти них став так званий "вчительський процес", котрий відбувся у Харкові 12-14 червня 1931 р.

Радянські спецслужби запевняли, що знешкодили таємну шпигунсько-диверсійну, контрреволюційну організацію розвідки чеського Генерального штабу, 21 гаданих учасників якої було засуджено за шпигунство на користь Чехословаччини й Франції та за антирадянську діяльність.

Однак найрезонанснішою чеською справою став процес, над так званою "військово-повстанською шпигунською організацією" з неперекладною в судових документах назвою "Чеське дружество" (чеськ. družstvo – кооператив, команда), сфальсифікований протягом лютого-липня 1938 р. житомирським обласним НКВС.

Матеріали справи запевняли, що ворожі чеські елементи зародилися на Житомирщині ще з 1919 року, а наприкінці 1930-х років вони, буцімто, займалися підготовкою до збройного повстання в умовах потенційної німецько-радянської війни та проводили розвідку на користь чехословацької влади.

Обвинуваченими стали 80 осіб, 78 з яких були чеської національності. 22 вересня 1938 року рішенням позасудової особливої "трійки" житомирського НКВС усіх 80 учасників так званого "Чеського дружества" було засуджено до розстрілу. Скорбним символізмом стало те, що вирок було виконано в день чеського покровителя святого Вацлава – 28 вересня 1938 року.

З проголошенням незалежності майже в кожному великому місті України почали маркуватися локації, пов'язані з 1937-38 роками. Щонайперше такими просторами ставали місця масових захоронень жертв сталінського терору, над якими споруджувалися первинно стихійні, пізніше більш упорядковані пам'ятні знаки.

 
Меморіальний хрест на північно-західній околиці староєврейського кладовища м. Житомир. Зліва у його постаменту видніється дошка у пам'ять про репресованих волинських чехів
  Фото: Марина Головньова

У випадку Житомира місцем поховань репресованих осіб стала північно-західна околиця староєврейського кладовища в міському районі Смолянка.

Саме тут, поряд з сотнями інших жертв, знайшли свій останній спокій восени 1938 року й 78 чехів. Самі ж розстріли правдоподібно відбувалися на території, що наразі належить житомирському військовому госпіталю.

В 1991 році на території староєврейського цвинтаря місцевими активістами було встановлено дерев'яний хрест в пам'ять про жертв репресій. Пізніше, пам'ятний знак став гранітним, а на його підніжжі з'явилися пам'ятні дошки, одна з яких присвячена пам'яті чехів, репресованих в 1930-х роках радянським режимом.

Чеський Малин// Český Malín

Іншою трагічним епізодом в історії волинських чехів стали події періоду Другої світової війни. Близько 1870 р. поблизу українського села Малин (сучасна Рівненщина) переселенцями з території північно-західної Богемії була заснована колонія, що дістала назву Чеський Малин.

Останнім днем її існування стало 13 липня 1943 року. Цього дня відбулася німецька каральна акція в ході якої колонія та переважна більшість її жителів було знищено. Під час її проведення було вбито 374 осіб чеської національності.

Перші меморіальні об'єкти в селі були споруджені відразу по закінченню каральної акції. На місці колишніх споруд (сільської церкви, школи, стодол) були встановлені меморіальні хрести.

По закінченню Другої світової війни Малин став місцем "дружби жертв" СРСР та Чехословаччини, що, як акцентувала тогочасна влада, одночасно постраждали від "німецького фашизму" та, буцім, "українських націоналістів".

Головний монумент Меморіального комплексу
Головний монумент Меморіального комплексу "Малинська трагедія"
з ресурсу: esu.com.ua

В травні 1959 року, після знайдення близько 12 колективних поховань, за участі майже 25 тисяч осіб відбулася масштабна громадянська панахида за загиблими жителями, залишки яких перепоховали в єдиній братській могилі, на тому місці, де до 1943 року височіла церква.

У 1964 році на цій могилі було встановлено монумент з цитатою Юліуса Фучика ("І мертві ми будемо жити в частиці вашого великого щастя. бо ми вклали в нього наше життя"), а на початку 1990-х років постав сьогоденний обеліск. Так остаточно композиційно оформився "Меморіальний комплекс Малинська трагедія".

Пам'ятник загиблим родинам на місці чеського кладовища колонії Чеський Малин
Пам'ятник загиблим родинам на місці чеського кладовища колонії Чеський Малин
з ресурсу: volynaci.cz

Інший комеморіальний об'єкт Малина розмістився на західних околицях села, тих, де до 1943 року власне знаходився Чеський Малин. На території колишнього кладовища колонії, на котрому ховали чеських жертв 13 липня, у 1998 році за підтримки громадської організації "Об'єднання чехів з Волині та їх друзів" споруджено пам'ятник загиблим чеським родинам.

Позаду сучасного пам'ятника допитливий турист може спробувати розшукати і його попередника з 1952 р.

Соколове//Sokolovo

У 1941 році на території Радянського Союзу розпочалося формування 1-го чехословацького піхотного батальйону, котрий з плином часу розрісся до рівня піхотної бригади, пізніше – армійського корпусу.

Бойовий шлях чехословацьких бійців від російського Бузулука до рідної Праги проліг через українські землі, нанісши на карту України нові місця бойової слави чеського та словацького народів. Першою такою локацією стало вже відоме нам за празькою вулицею село Соколове.

Чехословацьке з'єднання мало взяти участь у оборонних боях під Соколовим в ході чергового німецького наступу на цій ділянці фронту в лютому-березні 1943 року.

Музей радянсько-чехословацької дружби у с. Соколове на радянській листівці
Музей радянсько-чехословацької дружби у с. Соколове на радянській листівці
з ресурсу Newauctionstatic.com.ua

Незважаючи на вдале виконання тактичних задач протягом боїв 8-13 березня 1943 року та недопущення форсування противником річки Мжі, батальйон, після захоплення німцями Харкова та небезпеки утворення "котла", був змушений відступити. Людиною-символом цього бою став командир першої роти Отакар Ярош, котрий ціною життя знищив німецький танк.

Першим місцем поховання Яроша та ще 16 чехів й словаків у Соколовому були 3 могили на ділянці перед сільською Успенською церквою, неподалік місця, де безпосередньо відбувався бій. У жовтні 1943 року усі три могли були викопані й перенесені на інше місце, де поряд з чехословацькими було поховано радянських бійців.

Тоді ж на могилах з'явилися 2 дерев'яні обеліски, щоправда на чехословацькому Ярош, чомусь, отримав нове ім'я – Оскар. У 1948 році дерев'яні обеліски замінив бетонний "солдат із автоматом", а через два роки на могилі встановили 2 гранітні надгробки.

На одному з них констатується, що поряд з солдатами й офіцерами Червоної Армії на цьому місці поховано 121 чехословацький боєць. 6 жовтня 1964 року було відкрито оновлений меморіальний комплекс на чехословацько-радянській братській могилі, котрий дістав назву "Парк Дружба".

Його основним елементом став 10-метровий трьохгранний обеліск з червоного граніту. Останні зміни відбулися у 1992 році, коли поряд з двома уже існуючими похованнями з'явилася могила 1 радянського та 20 чехословацьких бійців.

Соколовський
Соколовський "Парк Дружба" з братськими могилами радянських та чехословацьких бійців. На задньому плані – головний елемент: 10 метровий трьохгранний монумент із червоного граніту
з ресурсу: guide.kharkov.ua

Окрім меморіального парку у селі також існує Музей бойового братерства (колишній Музей чехословацько-радянської дружби), створений ще 1958 року. У 1972 році біля його будівлі відкрито символічний монумент "Братерство по зброї".

Село Соколове в часи існування соціалістичного табору стало топографічним синонімом радянсько-чехословацької дружби та військової співпраці двох країн. Цій перцепції не стали на перешкоді й події одного "дружнього радянського візиту" серпня 1968 року.

Основні меморіальні об'єкти села друкувалися на туристичних буклетах, значках, листівках та поштових конвертах. Місцевий райцентр – м. Зміїв – з листопада 1976 по серпень 1990 року йменувався Готвальд – на честь першого комуністичного президента Чехословаччини.

Біла Церква //Bílá Cerekev

Де і коли в Україні можна почути гімн Чехословаччини? Для автора цих рядків, дякуючи дитячим споминам з рідного міста, до недавнього часу відповідь була більш ніж очевидна – в білоцерківському Парку Слави 9 травня.

Цього дня на урочистостях після виконання українського гімну, військовий оркестр дислокованої у місті 72-ї ОМБр грав чеський "Kde domov můj", потім словацький "Nad Tatrou sa blýska". Останні дві мелодії в часи Чехословаччини були куплетами головного музичного твору держави.

Пізніше кожна з них стала державним гімном незалежних Чехії та Словаччини. Потім у 2014 році розпочалася війна, ешелони з військами відправилися на схід, замість живого виконання організатори заходів почали вмикати фонограму, а словацький гімн почав виконуватися перед чеським.

4 січня 1944 року нацисти були вигнані з Білої Церкви. Разом з радянським бійцями у боях за місто також взяли участь чехословацькі воїни Людвіка Свободи, 89 з яких віддали свої життя в сніжних полях Київщини.

Братська могила бійців 1-ї чехословацької окремої піхотної бригади у білоцерківському Парку Слави
Братська могила бійців 1-ї чехословацької окремої піхотної бригади у білоцерківському Парку Слави
фото автора

30 грудня 1943 року велися бої чехів та словаків за село Руда, а в переддень нового 1944-го року – вже на південних околицях Білої Церкви. Особливо запеклими виявилося протистояння за безіменну висоту 208,4 м.

Скульптура чехословацького воїна на головному монументі Парку Слави в Білій Церкві
Скульптура чехословацького воїна на головному монументі Парку Слави в Білій Церкві
фото автора

У згаданому Парку Слави, перша черга будівництва якого була завершена в 1975 році, одна з 7 братських могил – могила чеських та словацьких воїнів, котрі загинули в далекому січні. Постать бійця 1-ї Чехословацької бригади за характерною пілоткою на бронзовому чолі легко пізнається серед інших металевих воїнів на головному монументі парку, поблизу Вічного вогню.

Виїхавши за місто трасою у напрямку Володарки, за кілька кілометрів можна натрапити на невеличкий прямокутний обеліск, котрий встановлений на вже згаданій висоті 208,4 м.

 
Пам'ятний знак на висоті 208,4 м поблизу Білої Церкви
фото автора

Частково, чеський слід відбився на топоніміці міста. Щоправда, навіть після хвили декомунізаційних перейменувань на карті міста поки ще не з'явилося вулиці Словацької чи Празької (хоча в Празі існує таки вул. Білоцерківська). Проте в передмісті Білої Церкви все ще можна наткнутися на вулицю з трішки застарілою для сучасника назвою… Чехословацька.    

Київ//Kyjev

Наша подорож була би неповною, якби ми оминули увагою українську столицю, хоча ця локація заслуговує на окрему детальну статтю. На рубежі ХІХ-ХХ століть у Києві проживало понад 5 тисяч чехів та словаків, котрі залишили помітний слід в історії та економіці міста, а тогочасний район Шулявка став таким собі місцевим "чеським кварталом".

З початком Першої світової війни Київ став однією з важливих локацій діяльності закордонного руху за чехословацьку незалежність. Стіни місцевого "червоного" університету та Будинку вчителя, де засідала Центральна Рада, пам'ятають промови Томаша Масарика, а ліси Дарниці бачили за стінами та колючим дротом чеські та словацькі військовополонені місцевого табору.

Одним з епіцентрів чеського культурно-політичного життя в Києві був готель "Прага" на вулиці Володимирській. Сьогодні ж, пройшовши квартал від занехаяного будинку колишнього готелю, оповитого будівельною сіткою та риштуванням, на стіні Софійського заповідника можна повидати відкриту в 2014 році меморіальну табличку, що сповіщає про прийняття військової присяги бійцями "Чеської дружини" на Софійській площі 28 вересня (11 жовтня н.с.) 1914 року.

1-ша Чехословацька бригада у складі радянської 38-ї армії з 3 по 6 листопада 1943 р. вела бої з Вермахтом за українську столицю. Чехи та словаки наступали широкою дугою від північно-західних околиць Києва до берегів Дніпра поблизу сучасного району Теличка.

Про участь бригади у цих боях нагадує меморіальний знак, котрий з початку 1970-х років розмістився на Площі Валерія Марченка (колишній Інтернаціональній).

Меморіальний знак участі 1-ї чехословацької окремої піхотної бригади в боях з м. Київ на столичній площі Валерія Марченка
Меморіальний знак участі 1-ї чехословацької окремої піхотної бригади в боях з м. Київ на столичній площі Валерія Марченка
фото автора

Щодо поховань цих комбатантів, то їх виявлення та облік розпочалися ще в 1946 році. За їх результатами було виявлено два основні місця поховань воїнів бригади у Києві: Лук'янівське військове та Святошинське кладовища.

У 50-хх рр. минулого століття на цих цвинтарях над могилами чехів та словаків було встановлено типові радянські обеліски. Пізніше, біля святошинського обеліску, що первинно сповіщав про поховання 7 невідомих чехословацьких бійців, з'явилася плита з іменами та прізвищами ще 14 воїнів.

Військове поховання комбатантів 1-ї Чехословацької окремої бригади на Лук'янівському військовому кладовищі м. Києва
Військове поховання комбатантів 1-ї Чехословацької окремої бригади на Лук'янівському військовому кладовищі м. Києва
фото автора

Після 2013 р. обеліски на обох цвинтарях були реконструйовані. Завдяки праці вітчизняних музейників, наразі ми маємо змогу говорити про 59 точно ідентифікованих чехів та словаків, котрі упокоєні в київській землі: 27 на Лук'янівському, 24 на Святошинському, 1 на Звіринецькому, точне місце поховання 7 бійців залишається невідомим.

Пошукова робота триває, тож є усі підстави вважати, що гранітні чеські обеліски Києва у майбутньому поповняться новими віднайденими іменами.

 

Військове поховання комбатантів 1-ї Чехословацької окремої бригади на Святошинському кладовищі м. Києва 

фото автора

Події квітня цього року довкола демонтажу пам'ятника Конєву в Празі щедро підлили масла у вогонь російсько-чеської "війни пам'ятників", що помалу точиться останні декілька років.

Мимовільними заручниками цього історико-меморіального протистояння стали у тому числі й чехословацькі легіонери, останки яких все ніяк не отримають вічний спочинок, тимчасово зберігаючись на складі Самари після ліквідації старого міського кладовища.

Понині не вирішено питання щодо встановлення пам'ятників легіонерам у Новокуйбишевську та Кургані. Не дивлячись на те, що сучасна російська історіографія може по-різному трактувати вплив Чехословацького корпусу на розгортання громадянської війни в Росії сто років тому, ці комбатанти мають право на останнє місце спокою.

На стороні цих бійців не лише морально-етичні принципи, а й міжнародні домовленості: у квітні 1999 р. підписано міжурядову угоду між обома країнами про військові поховання, котра врегульовує питання щодо взаємного догляду за могилами іноземних бійців. Аналогічна угода між Україною і Чехією укладена 21 жовтня 2013 р.

Завершуючи нашу коротку подорож хочеться вірити, що жодні спірні історичні події не будуть на заваді сучасному конструктивному україно-чеському діалогу, а взаємоповага до минулого збереже наші закордонні місця пам'яті, наскільки б віддалено вони не знаходилися. 






Чехословаччина – народження демократії на уламках імперії

У купе потягу, котрий покидав Австро-Угорщину і прямував до Італії, сидів поважний чоловік з доглянутими сивими вусами та капелюхом на голові. Професор філософії, депутат парламенту імперії Габсбургів Томаш Ґаріґ Масарик. Разом з ним в потязі їхала його дочка Ольга. Масарик багато років маневрував між різними політичними течіями, проте в 1914 році, з початком Великої війни, професор прийняв рішення – він зробить все від нього залежне, щоб виникла нова держава – незалежна Чехословаччина. Зараз він прямував в Італію з метою організувати рух опору за кордоном. В разі провалу його задуму, йому і його родині, загрожувала в’язниця. Масарик розумів – або він здобуде державу для свого народу, або вже не зможе повернутися в Прагу.

Шанс на виживання: Київ у роки Голодомору

У роки Голодомору-геноциду абсолютна більшість українців проживала в сільській місцевості. Комуністичний тоталітарний режим, створюючи умови несумісні з життям, спрямував свій удар насамперед проти українських селян. Репресивна машина одним із механізмів злочину геноциду обрала вилучення всього продовольства, що призвело до масової смертності від голоду.

«Чи можна вважати Голодомор геноцидом?»: транскрипт вебінару Німецько-української комісії істориків

24 вересня 2020 відбувся вебінар Німецько-української комісії істориків під назвою «Чи можна вважати Голодомор геноцидом?». Ця дискусія після її анонсування викликала широке обговорення в Україні.

Щоденники Голодомору. «Интересно, что сейчас нет следа так называемой этики. Отобран у людей бог и страх перед загробной жизнью»

«Вчера пришле Леонтий Петрович Ткачев, он чл. колектива, с больной ногой и он распух от голода, умолял чего-нибудь дать ему. Конечно накормила его чем могла. Я пожалувалась ему, что вот кормлю охотничью собаку, когда-то дорогую, а тепер она никому не нужна, т.к. нечем кормить. Он попросил ее у меня, говоря, что они съедят ее. Собаку все равно надо убить т.к. ее нечем кормить. Так пусть съедят ее. Коржев-кровельщик все время поддерживает семью мясом собак»