Трагедія Горіхової діброви. Як нацисти розстрілювали душевнохворих у Києві

18 жовтня 1941 року сталися перші розстріли пацієнтів Павлівської лікарні. У той день загинуло 308 осіб. Напередодні директор лікарні Павло Чернай переконував своїх колег: «Хворі не діляться на нації. В історії людства не було випадку, щоб розстрілювали хворих»

Наприкінці вересня 1941 року Київ здригнувся від страшної трагедії – у Бабиному Яру було розстріляно майже 34 тисячі євреїв. Та не минуло і місяця, як за декілька сотень метрів від урочища, у Психіатричній лікарні імені академіка І. Павлова розгорнулася ще одна драма, ще одна складова Голокосту – знищення безборонних, часто зовсім безпорадних людей.

Більшовицька влада, що втекла на схід, вже добре знала про долю пацієнтів з ментальними хворобами в нацистській Німеччині та окупованій нею Польщі.

Та попри це у психіатричній лікарні на вірну смерть, без жодних спроб евакуації, були покинуті сотні пацієнтів.

Про моторошні подробиці цього злочину розповідають матеріали радянських спецслужб. Спираючись на документи архівно-кримінальної справи № 992 проти групи співробітників Павлівської лікарні, що зберігаються нині у Галузевому державному архіві Служби безпеки України, спробуємо відтворити обставини трагедії.

Директор лікарні Лев Зак мав звання військового лікаря 3-го рангу (відповідало капітану) і ще у липні 1941 р. був мобілізований до Червоної Армії. Однак, знаходячись у розпорядженні Військової Ради Південно-Західного фронту і очікуючи на призначення, він залишався на своїй посаді й продовжував роботу в лікарні.

17 вересня 1941 р., за два дні до вступу німецьких військ до Києва, Лев Зак виїхав у невідомому напрямку. Як стало відомо пізніше, в жовтні 1941 р. він пропав безвісті.

Перед від'їздом Лев Зак поклав виконання обов'язків директора на доцента Павла Черная (раніше той працював у лікарні науковим співробітником і заступником директора з лікувальної роботи), а також дав вказівку всім лікарям та завгоспу залишатися на своїх місцях.

Наприкінці вересня окупаційні власті офіційно затвердили нового директора та інших посадових осіб. Власне Київська міська управа та німецький штадткомісар контактували з лікарнею, в якій на той час перебувало майже 1500 хворих, через директора Павла Черная.

Пацієнти психіатричної лікарні на роботах у приміському радгоспі
Пацієнти психіатричної лікарні на роботах у приміському радгоспі
ЦДКФФА України імені Г.С.Пшеничного

Наприкінці вересня 1941 р. до лікарні прибув німецький гарнізонний лікар Раковський. Ймовірно, саме тоді четверо німецьких кореспондентів (про це згадували очевидці) фотографували роздягнутих хворих жінок, котрі мали найгірший вигляд. Певно така зйомка, на думку нацистів, мала бути наочним свідченням "жалюгідності життя" хворих.

У першій декаді жовтня до лікарні знову приїхали німці. Цього разу вони разом з директором Павлом Чернаєм шукали місце для розстрілу євреїв, пацієнтів лікарні. Для цього знайшли невеличку лощину у Горіховій діброві за 400 метрів від 8-го відділення. Яму копали полонені червоноармійці, яких лікарня забезпечила харчами.

14 жовтня 1941 р. німецький гарнізонний лікар Раковський знову прибув до лікарні. Він наказав директору зібрати всіх хворих євреїв в окремому корпусі, нібито для подальшої евакуації до Вінниці, де, за словами німця, створювалась спеціальна колонія для хворих-євреїв.

Наступного дня о 15-й годині директор скликав нараду, під час якої повідомив завідувачів відділень про розпорядження гітлерівців. Зважаючи на факт масового розстрілу євреїв у Бабиному Яру наприкінці вересня, навряд чи хтось вірив, що хворих євреїв будуть евакуювати, тоді як поряд убили десятки тисяч здорових людей винятково за їхню етнічну приналежність.

Проте, якихось серйозних спроб виписати хворих додому або влаштувати їм втечу не спостерігалось. Головний лікар Мусій Танцюра пізніше, під час слідства вказував (тут і далі цитуємо свідчення фігурантів кримінальної справи):

"Ця евакуація хворих до Вінниці викликала в мене сумніви й після наради я ще раз запитав Черная, що це за евакуація. Він мені ще раз підтвердив свої слова на нараді.

У той час всі мешканці міста Києва євреї по національності були розстріляні. Я Чернаю сказав, що можливо хворих євреїв теж будуть розстрілювати. Він мені відповів, що хворі не діляться на нації і в історії людства не було випадку, щоб розстрілювали хворих".

Відповідь директора очевидно задовольнила головного лікаря і той взявся виконувати розпорядження начальства, даючи зрозуміти своїм підлеглим, що все треба зробити швидко й точно, аби уникнути репресій.

Завідувачі відділів, з допомогою фельдшерів і санітарів, переглянули медичні картки пацієнтів і склали списки євреїв у своїх відділеннях. Ця робота тривала дві години, тобто відбулася приблизно між 16 і 18 годинами 15 жовтня 1941 р.

Потім з 8-го відділення було "виселено" всіх хворих неєврейського походження, натомість там сконцентрували 311 виявлених у лікарні євреїв. Загалом увесь процес зайняв чотири-п'ять годин і тривав від 18 до 22–23 години 15 жовтня 1941 р.

Першої ж ночі двох осіб, які були в найбільш адекватному стані й погодилися втікати за межі Києва, за розпорядженням головлікаря Мусія Танцюри випустили, зафіксувавши їхню буцімто смерть, ще один пацієнт дійсно помер. Залишилося 308 осіб.

Один з корпусів психіатричної лікарні на Кирилівській вулиці. 1930-1934, Київ
Один з корпусів психіатричної лікарні на Кирилівській вулиці. 1930-1934, Київ
ЦДКФФА України імені Г.С.Пшеничного

Оскільки корпус 8-го відділення був розрахований на 170 осіб, зібраних у ньому пацієнтів розташовували по дві-три особи на койці, а також у коридорах, на долівці, в підсобних приміщеннях. Головлікар свідчив:

"Хворі євреї… перебували в моторошних умовах – тіснота, недостатня кількість ліжок, було утруднене постачання їжі з кухні для хворих у 8-му відділенні й погано були справи з медичною допомогою".

Щойно робота з виявлення і переведення євреїв до 8-го відділення була завершена, міф про їхню подальшу евакуацію миттєво розсіявся. Санітар Іван Соколовський розповів приголомшливу історію:

"О 5–6 годині до 8-го відділення два німецькі патрулі, спільно з Гороховим Йосипом Костянтиновичем і Цирюком Калеником Кіндратовичем привели одного затриманого душевно-хворого.

При цьому прийшов і Мазур Ананій Захарович. Затриманого завели в кабінет 8-го відділення й покликали мене, щоб я допоміг потримати й оглянути цього затриманого […]

Мазур А.З. мені запропонував: "Давай подивимося, хто він, єврей чи ніˮ. Після цього я, Мазур, Горохов і Цирюк спільно поклали затриманого на кушетку. Мазур оглянув статевий член і сказав, що це єврей.

За цим також пролунали заяви Горохова і Цирюка, що це єврей, після чого цей душевно-хворий німцями був взятий, виведений з відділення і розстріляний".

Учасники "огляду" усвідомлювали свої дії. Так, згаданий завгосп лікарні Йосип Горохов на слідстві заявив, що якби на того пацієнта "сказав росіянин, чи, скажімо, українець, хворий німецькими солдатами не був би розстріляний". З цього епізоду видно, що молодший лікувальний й технічний персонал навряд чи був співчутливо налаштований до пацієнтів-євреїв.

Лікарі теж добре усвідомлювали, з якою метою німці наказали зібрати хворих. Так, 16 жовтня 1941 р. завідувачка 8-м відділенням лікарка Євгенія Копистинська запитала директора, невже німці будуть вбивати пацієнтів й отримала від нього таку відповідь – "Вони знищують не хворих, а націю".

Найжахливіше в тій ситуації, було те, що частина хворих, котрі були при свідомості, також розуміли, що їх прирекли на смерть і протягом тих двох моторошних днів очікування (16–17 жовтня 1941 р.) вони писали заяви із поясненням, що вони не "чистокровні" євреї, що в них "батько або мама росіяни", а тому просили на розстріл "не брати їх першими, а брати останніми", прощалися з медичним персоналом, відверто заявляючи, що їх скоро вб'ють.

О 8-й годині ранку 18 жовтня 1941 р., до лікарні прибула група офіцерів гестапо у супроводі 200–300 есесівців. Вони оточили 8 відділення й вишикувалися двома лавами вздовж дороги від порогу корпусу до розстрільної ями у Горіховій діброві.

У руках карателів були довгі дерев'яні палиці. Для того, аби уникнути можливості втечі хворих і запобігти появі небажаних свідків злочину із цивільного населення Києва, німці під час розстрілів виставили охорону ще й навколо самого місця злочину (за 10–15 кроків від ями).

За розпорядженням директора, завгоспа й начальника пожежної охорони, допоміжний медичний персонал, співробітники господарської частини лікарні та пожежники стали виводити хворих людей на розстріл. При цьому директор Павло Чернай попередив допоміжний персонал, щоб "в одязі не розстрілювали". Тому вони мали біля ями роздягати пацієнтів.

Сучасні фото Київської міської психіатричної лікарні № 1 імені І.П.Павлова
Сучасні фото Київської міської психіатричної лікарні № 1 імені І.П.Павлова
Валерій Милосердов

Розстріл почався о 10-й годині ранку і тривав шість годин. Фельдшер Ананій Мазур згадував:

"Обслуговуючий персонал (лікарні – прим. А.Р.), який брав участь у розстрілах […] практично виконували (свої дії – прим. А.Р.) в такому порядку: кожний з нас брав по одному хворому і між лавами німецьких солдатів вів їх до ями, де роздягав і знімав білизну, а потім спуском до ями, зводив на дно цієї ями і ставив, повернувши потилицею до входу в яму.

Після того, як хворий був поставлений, німець із пістолетом "Маузерˮ стріляв у потилицю з відстані трьох кроків. На місці розстрілу деякі хворі, прізвищ яких я не пригадую, після приводу їх до ями для розстрілу, німецькою мовою зверталися до німців з проханням зберегти їм життя, однак останні прохання не задовольняли.

Тяжко хворих до ями привозив конюх […], їх зносили в яму, клали обличчям до низу і так само розстрілювали в потилицю".

Деякі з приречених на смерть пацієнтів намагалися чинити опір. Одразу ж після завершення екзекуції, весь одяг убитих було відвезено до лікарні. А яму засипали військовополонені.

Варто підкреслити, що безпосередні помічники нацистів, які виводили пацієнтів-євреїв до майбутньої братської могили, усвідомлювали злочинність таких дій і на своє виправдання пізніше могли вказати лише на страх перед керівництвом.

Очевидно, знищення цивілізованих моральних норм більшовицьким режимом, життя в постійному страху перед всяким "керівництвом", вислужування перед "сильними світу цього" виявилося надзвичайно корисними для нацистів якостями "радянських людей".

Ані керівники лікарні не подумали про можливість допомогти своїм пацієнтам врятуватись протягом кількох днів, які в них були від моменту концентрації євреїв й до розстрілу (німців тоді у клініці не спостерігалося), ані їхні підлеглі не вчинили будь-якого (бодай пасивного) опору злочинним наказам.

Судячи зі свідчень Мусія Танцюри, після екзекуції директор й лікарі палко дискутували на предмет того, чи в Німеччині теж знищують ментально хворих, чи ці практики нацисти застосовують лише в окупованих державах.

При цьому, директор Павло Чернай розігрував перед колегами "ошуканого праведника", стверджуючи, що гестапівці його просто обманули. Насправді, директор (як і завгосп лікарні та деякі технічні співробітники) точно знав, що євреїв розстріляють. І навіть знав коли це відбудеться.

Завскладом Матвєєв вказав на одну цікаву деталь, яку він, як завідувач харчовим складом, дійсно міг знати – після концентрації 308 євреїв у 8-му відділенні він отримав вказівку дирекції видати туди відповідну кількість порцій хліба.

Але він підкреслив, що на "призначений для розстрілів день продукти не виписувалися". Команду "не виписувати" продукти міг дати лише директор лікарні та завгосп.

І якщо Павло Чернай та Йосип Горохов наказали завідувачу продовольчим складом видавати хліб для пацієнтів впродовж лише двох днів, вони точно знали про заплановане знищення пацієнтів на третій день.

І саме про знищення, а не удавану евакуацію, оскільки вони не давали розпорядження завскладу формувати продовольчий пайок хворим на час можливого перевезення до Вінниці.

Пам'ятник розстріляним пацієнтам психіатричної лікарні
Пам'ятник розстріляним пацієнтам психіатричної лікарні
Валерій Милосердов

Розстріл 18 жовтня 1941 р. 308-ми пацієнтів-євреїв відкрив страшний рахунок подальшого винищення людей, що перебували на лікуванні в київській Психіатричній лікарні імені академіка І. Павлова, де в роки німецької окупації міста було загалом вбито близько 800 осіб.

Після розстрілу євреїв, лікарі наочно усвідомили реальну ціну нацистських обіцянок, переконавшись у їхній брехливості. Тож більшість із них прагнули дистанціюватися від злочинів та намагалися рятувати своїх пацієнтів. Про наступні події в Павлівській лікарні ми розкажемо окремо.

Восени 2021 р. мине 80 років однієї з найбільших трагедій в історії Києва – масових розстрілів гітлерівцями єврейського населення міста в сумнозвісному Бабиному Яру.

Від кінця вересня 1941 р. ця мальовнича київська околиця перетворилися на велику братську могилу десятків тисяч людей – євреїв, військовополонених червоноармійців, ромів, комуністичних підпільників, українських націоналістів, мешканців міста, котрих нацисти брали в заручники – всі вони знайшли останній спочинок на дні Бабиного Яру.

Щоденники Голодомору. «Интересно, что сейчас нет следа так называемой этики. Отобран у людей бог и страх перед загробной жизнью»

«Вчера пришле Леонтий Петрович Ткачев, он чл. колектива, с больной ногой и он распух от голода, умолял чего-нибудь дать ему. Конечно накормила его чем могла. Я пожалувалась ему, что вот кормлю охотничью собаку, когда-то дорогую, а тепер она никому не нужна, т.к. нечем кормить. Он попросил ее у меня, говоря, что они съедят ее. Собаку все равно надо убить т.к. ее нечем кормить. Так пусть съедят ее. Коржев-кровельщик все время поддерживает семью мясом собак»

Щоденники Голодомору. «Дожди идут все время... А люди мрут своим чередом»

«На Украине вымирают целые деревни. Помню рассказывал мне в Харькове (Жутовская, 13) агроном. Он ездил в Полтавскую область заключать договора на посев бурака. Это было раннею весной. Въехали в деревню, мертвая тишина окутывала его. Заходил в хаты со своим спутником, видел мертвых, начавши разлагаться. В дет. яслях видел мертвих детей и няню».

Ґарет Джонс: Усюди було чути крики — «У нас нема хліба. Ми вмираємо»

Коли ще 1932 року один із харківських комуністів згадував про відсутність їжі, Сталін скаженів: «Ви придумали таку страшну казку про голод в Україні й думаєте, що налякали нас, але нічого з цього не вийде! Вступіть до Спілки письменників. Тоді ви зможете писати свої казочки, і дурні читатимуть їх».

Шістдесятники: Чехословаччина як вікно у світ

Алена Моравкова, молода чехословацька перекладачка, сиділа в кафе в центрі Києва на Хрещатику і їла морозиво. На дворі був початок шістдесятих років, в СРСР цвіла хрущовська “відлига”, суспільна атмосфера була просякнута оптимізмом, незабаром Гагарін полетів в космос а перший секретар КПРС все повторював з різноманітних трибун тези про настання справжнього комунізму. Моравкова була учасником чехословацької делегації, котра приїхала в Київ на міжнародний ярмарок. Там вона познайомилась із місцевими молодими письменниками. Зараз ці молоді люди сиділи з нею за одним столом: Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич. Незабаром цих поетів почнуть називати шістдесятниками