Спецпроект

Ґарет Джонс: Усюди було чути крики — «У нас нема хліба. Ми вмираємо»

Коли ще 1932 року один із харківських комуністів згадував про відсутність їжі, Сталін скаженів: «Ви придумали таку страшну казку про голод в Україні й думаєте, що налякали нас, але нічого з цього не вийде! Вступіть до Спілки письменників. Тоді ви зможете писати свої казочки, і дурні читатимуть їх».

Від редакції: у львівському видавництві репортажної та документальної літератури "Човен" вийшла друком книга польського репортера Мірослава Влеклого "Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала" про долю британського журналіста, який першим розповів світові правду про Великий голод в Україні.

Книга Мірослава Влеклого — жанрово унікальна. З одного боку, автор створив репортаж-реконструкцію подорожі до Радянського Союзу в 1930-х роках Ґарета Джонса — британського репортера, який першим розповів у західних медіях правду про Великий голод в Україні.

З іншого боку, ця книга — докладна та драматична біографія Ґарета Джонса, якого за опубліковані тексти про "комуністичний рай" цькували деякі корумповані західні журналісти, а через декілька років він помер за достатньо загадкових обставин.

Польська книжкова оглядачка та літературна критикиня Бернадетта Дарска у своїй рецензії на книжку Мірослава Влеклого зазначає:

"…Ми маємо справу з цікавим переплетенням біографічного та історичного репортажу. Влеклий справді майстерно реконструює тогочасний політичний дискурс та ідеологічне нашарування епохи. Текст поступово занурює нас у час всеохопного захоплення комунізмом до такої міри, що будь-яка інформація про істинну його потворність ставала небажаною та неприйнятною.

Таким чином репортер щораз більше підвищує напругу, відкриваючи завісу соціальних наслідків байдужості Заходу. Те, що спочатку могло викликати захоплення, з часом показує своє справжнє обличчя, коли виявляється, що правда про голод в Україні, яку відкрив для світу Джонс, насправді нікому не потрібна – ані політикам, ані журналістам."

До Дня пам'яті жертв голодоморів Історична правда публікує один із розділів книжки із люб'язного дозволу автора та видавництва.


***

"Усюди було чути крики: "У нас нема хліба. Ми вмираємо". Цей крик лунав із кожного закутка Росії, з Поволжя, Сибіру, Білорусії, Північного Кавказу, Центральної Азії" — гримить Джонсів голос на прес-конференції у Берліні 29 березня. Він каже, що в Україні всі чекають смерті. А в Казахстані, як особисто чув, від голоду померло вже аж 5 мільйонів людей.

 

[…] Політика колективізації і спротив селян, стверджує Джонс, спричинили найбільшу катастрофу від часів голоду 1921 року. До цього додалися терор, занепад системи перевезень і фінансів, знищення валютної та кредитної систем, через що багато заводів мусили закритися чи масово звільняти працівників. Мільйони людей — б'є він на сполох — помирає з голоду.

[…] Коли Ґарет виголошує промову в Лондоні, у Москві вже мало би стати гаряче.

Днем пізніше, останнього дня березня 1933 року, у "The New York Times", в якому раніше ніхто і словом не обмовився про прес-конференцію у Берліні, на цілу сторінку вийшла стаття з неочікуваною назвою "Росіяни голодують, але з голоду не вмирають". Найвпливовіший і найвідоміший із московських кореспондентів Волтер Дюранті критикує "страхітливі історії" та зухвало глузує з валлійця:

У серці дипломатичної дискусії між Великою Британією і Радянським Союзом про обвинувачених британських інженерів, спираючись на британські джерела, американська преса сіє паніку через голод у Радянському Союзі, де "тисячі вже померли, а мільйонам загрожує голодна смерть".

Джерело цієї паніки — Ґарет Джонс, колишній секретар Девіда Ллойда Джорджа, який нещодавно провів у Радянському Союзі 3 тижні та зробив висновок — як він повідомив автору цих слів — що країна стоїть "на межі катастрофи".

Містер Джонс — це кмітлива людина із жвавим мисленням, він навіть завдав собі труду вивчити російську мову, якою говорить абсолютно вільно, проте ваш покірний слуга вважає, що оцінки містера Джонса надто поквапливі, тому й запитав, на чому вони ґрунтуються.

З'ясувалося, що містер Джонс влаштував собі 40-мильну прогулянку селами навколо Харкова й засмутився побаченим. Я відзначив, що це доволі непоказна частина дуже великої країни, однак ніщо не могло змінити його переконання у неминучості лиха.

 
Волтер Дюранті 
Фото:EDWARD STEICHEN

Дюранті у своїй статті написав речення, яке швидко стає знаменитим: "Грубо кажучи, неможливо приготувати омлету, не розбивши яєць". Він порівнює більшовиків — які так уперто прагнуть реалізувати свої плани, що їм часто байдуже до жертв, — із генералом під час війни, який наважується на відчайдушний напад.

Запевняє, що після розмови із Джонсом у Москві він вичерпно дослідив справу примарного голоду. Розпитував у радянських комісаріатах й іноземних консульствах, розмовляв із британськими спеціалістами, які працюють у Росії, та багатьма знайомими, — і росіянами, і іноземцями. Висновок: "Умови життя погані, але голоду немає".

Із серйозною нестачею продуктів харчування бореться вся країна — за винятком поодиноких державних чи кооперативних господарств із хорошим керівництвом. Великі міста й армія належно забезпечені їжею. Не можна сказати, що панує голод: ніхто з голоду не помирає, поширена тільки смертність через хвороби, спричинені недоїданням.

До Дюранті приєднується Луї Фішер, московський кореспондент "The Nation", який вірить Сталінові, що всі проблеми з постачанням продуктів спричинили контрреволюціонери. Фішер саме їздить Сполученими Штатами з лекціями, і коли його запитують про це в каліфорнійському Окленді, він кепкує із Джонсових повідомлень про смерті від голоду:

"Хто їх рахував? Як хтось міг зміряти кроком усю країну, підраховуючи мільйони людей? Звичайно, люди там голодні, несамовито голодні. Росія перебудовується із сільського господарства на промисловість. Це як людина, яка входить у бізнес із невеликим капіталом".

Статтю у "The New York Times" Ґарет читає вже у Вельсі, де 1 квітня — як і планував — почав працювати в редакції "The Western Mail". Він одразу ж вирішив на неї відповісти, а нью-йоркська газета публікує його лист у середині травня.

Джонс перелічує у ньому свої джерела, до яких зараховує консулів, дипломатів, журналістів, експертів і очевидців, критикує іноземних кореспондентів у Москві, яких "цензура перетворила на майстрів евфемізмів та замовчувань. Вони ввічливо найменували голод "нестачею продовольства", а смерть від голоду замінили на "смертність через хвороби, спричинені недоїданням"".

 
Ґарет Джонс 
ФОТО: East News / De Agostini / Biblioteca Ambrosiana

На закінчення він захоплюється майстерністю радянського Міністерства закордонних справ приховувати реальну ситуацію в СРСР. "Москва — не Росія, — пише він. — Люди, яких ми там бачимо, добре наїдаються й чудово приховують справжній образ решти країни".



***

Щоправда, Джонс не бачив на вулицях трупів, про смерті він чув від очевидців, але через багато років стало відомо, що 1933 року в Україні були місця, де живі не встигали забирати з вулиць і ховати тіла померлих.

Дехто повідомляв, що було більше трупів, ніж людей, які їх збирали, а "з пшеничних полів, які були близько до дороги, розносився жахливий сморід: голодні люди заповзали на поля, щоб обрізати пшеничні колоски, з'їдали їх, а потім помирали: їхні порожні шлунки більше не могли що-небудь перетравлювати".

Під час Великого голоду загинуло щонайменше 3, а може, 7 мільйонів українців. У всьому Радянському Союзі жертвами стало навіть 10 мільйонів людей. Через такий величезний масштаб трагедії його назвали Голодомором: "мор" — означає пошесть.

На відміну від голоду 1921 року, влада вже не ставилася до зморених голодом, як до жертв, цього разу їх визнали злочинцями. Сталін і його підлеглі вважали їх винними. Вони спричинили голод, тож мають бути покарані, і не треба їм допомагати.

Хоча колективізація не була прямою причиною високої смертності, та правда в тому, що "голод став результатом примусового вилучення продовольства під час подвірних обшуків, заслонів на дорогах, через які хлібороби не могли покинути села і знайти роботу або роздобути їжу в містах; жахливих заходів, передбачених "чорними дошками", на які заносили цілі колгоспи та села; заборони торгівлі на селі та оскаженілої пропагандистської кампанії, що переконувала багатьох спокійно сприймати смерть сусідів".

Ще до апогею Голодомору почалися масштабні заходи, що мали його приховати. Офіційно голоду немає. Влада контролює переміщення людей, листування та публічні виступи, акти смерті підробляють, померлим від голоду вписують інфекційні хвороби чи серцеві напади, скасовують результати перепису населення, а начальника статистичного управління наказують розстріляти.

Коли ще 1932 року один із харківських комуністів згадував про відсутність їжі, Сталін скаженів: "Ви придумали таку страшну казку про голод в Україні й думаєте, що налякали нас, але нічого з цього не вийде! Вступіть до Спілки письменників. Тоді ви зможете писати свої казочки, і дурні читатимуть їх".

 
Представники комітету з вилучення зерна, Одещина, 1932 р. 
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Яким же ударом стали для Сталіна Джонсові рапорти! Через 4 дні після берлінської прес-конференції Літвінов ще гостріше ставить справу щодо заборони журналістам виїжджати із Москви. Звинувачує Майського в тому, що він видав валлійцеві візу, а Уманського — що не звернув уваги на журналістський досвід Ґарета, і навіть себе, бо втягнувся в цю гру, щиро його приймав і дав йому інтерв'ю.

Він пише: "Дивовижно, як Ґарет Джонсон (sic!) перевтілився у Хлєстакова, а всі ми під його дудку грали інших персонажів "Ревізора" […]. Ми надали йому всю необхідну підтримку, допомогли йому в роботі, я навіть погодився з ним зустрітися, а він виявився пройдисвітом".

Тим часом Ґарет Джонс, як завжди, важко працює. Окрім статей для "The Western Mail", він планує серію лекцій у Великій Британії та Ірландії із загальною назвою "Загадка більшовицької Росії". Але в перші тижні після повернення пише до різних видань тексти про ситуацію в СРСР.

Перший із них — "Голод править Росією" — вже 31 березня публікує у "London Evening Standard". Наступні шість статей — у "The Daily Express", а ще десять — у "The Western Mail" і три — у "The Financial News". Останні тексти вийдуть улітку в американських "Washington Herald" і "Boston Sunday Advertiser". Рей Ґамаш вважає, що в цих статтях Джонс "створив одну з найкрасномовніших оповідей про людське страждання в історії журналістики".

Журналіст описує в них не тільки страждання громадян Радянського Союзу, а й процес британських інженерів, про який йому таємно розповів Літвінов. Їх арештували за день до того, як таємна поліція зупинила Джонса під час його першої подорожі.

Інженерів звинуватили в навмисному нищенні техніки й радянської електронної промисловості, хабарництві, військовому шпигуванні та змові проти радянської влади. Їх неперервно допитували. Це, на думку Джонса, символ паніки, яка охопила совєтську владу: усе заради того, щоб тільки знайти винних і відвернути увагу від голоду.

Квітневий цикл Ґарет закінчує підсумковим текстом "Прощавай, Росіє!".

 

"Здається, що капіталістичний лад балансує над прірвою, — починає він, — в усіх країнах шаленіють націоналісти, розмахуючи прапорами дешевого патріотизму". Ошукана молодь Заходу, зокрема і у Великій Британії, з усе більшими сподіваннями поглядає на Радянський Союз.

"Я був одним із тих мільйонів, які вважали, що ми можемо чогось навчитися в Росії", — пише Ґарет. Він визнає, що як лібералові йому імпонували ідеалізм і відвага більшовиків. Його сповнювала надією думка: можливо, настане рівність і зникне несправедливість, притаманна капіталізмові. Неписьменні мали здобути хорошу освіту, усе мало підпорядкуватися масам, а не обраному класові.

Росіяни не чекали бездіяльно, як британці, а будували заводи, щоб зміцнити країну й дати людям роботу. На широких полях вони планували будувати сучасні міста. Відхиляли упередження, відверталися від націоналізму, дозволяли меншим народам говорити власною мовою.

"І тоді, — пише Джонс, — я поїхав у Росію".

Він зустрів там приязних до нього людей, а Ленінова вдова — це одна з найчудовіших жінок, з якими він у житті розмовляв. Ґарет спостерігав, як швидко зводять будинки для робітників і як борються з дитячою безпритульністю.

У Москві відвідував мистецькі галереї та музеї, одні з найкращих у світі. Промисловість розвивалася, деякі заводи виростали зі швидкістю, якій могли би позаздрити британці. Люди були самовідданими та сповненими ентузіазму, а влада провадила політику миру, щоб ніколи більше не спалахувало війни.

Водночас важко було не помітити, як швидко в Радянському Союзі знижується рівень життя, як шириться голод, якого звичайним людям не компенсувало будівництво фабрик. Класову боротьбу перетворили на плановий терор.

Життя мільйонів людей, єдиний гріх яких те, що вони не належали до робітничого класу, було зруйноване. Цій боротьбі підпорядкували навіть мистецтво, а одним із найбільших ворогів оголосили релігію. Зростало й лицемірство.

Хоч усі бачили голод і трагічні наслідки п'ятирічного плану, ніхто не наважився критикувати влади, говорили тільки про звитяжні досягнення. Страх скував усе суспільство. Але найбільшим злочином совєтського режиму, — вважає Ґарет, — було знищення селянства.

Шість чи сім мільйонів селян, які жили в більшому достатку, вивезли на заслання. В інших забрали поля й худобу, прирекли на долю безземельних невільників. "Знищуючи селян, більшовики руйнують і Росію, і ця божевільна політика стане їхньою Немезидою".

Насамкінець — щоб застерегти від того, що сталося з Росією, — він закликає за будь-яку ціну захищати британську ідею особистої свободи та права людини.

Роком пізніше, у травні 1934 року, Джонс надсилає своїй приятельці Марґарет Стюарт листа:

На жаль! Послухай, ти довго сміятимешся: твій добродушний малий "Джонський" має честь бути значною фігурою у чорному списку ОГПУ (Об'єднаного державного політичного управління) із забороною в'їжджати до Радянського Союзу.

Я чув, що таємна поліція у Москві склала довгий список злочинів, які я скоїв, і так кумедно збіглося, що серед них є шпигунство… Без сумніву, комісар закордонних справ Літвінов надіслав із Москви спеціальну телеграму до радянського посольства в Лондоні, щоб поскаржитися на мене Ллойдові Джорджу.



 
Мірослав Влеклий 
ФОТО: Катерина Москалюк

Мірослав Влеклий – польський письменник і репортер, автор репортажних книг "Я був тут. Тоні Галік", "All Inclusive. Рай, у якому секс є богом", "Рабан! Про церкву з іншого світу".

Співавтор декількох репортажів, за якими створено театральні вистави "Сварка", "Листи на волю", "Бог у дім", "Львів не віддамо".

Лауреат премії "Маґеллан" у номінації "Репортажна книга" ("Я був тут. Тоні Галік"), номінований на премію ім. Беати Павляк та тричі – на премію Newsweek ім. Тереси Торанської.

"Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала" – перша книжка Мірослава Влеклого перекладена українською мовою.


Переклала з польської мови Олени Шеремет.


Переклад та публікацію книги підтримав Європейський Союз за програмою "Дім Європи".

Українська культура у листівках і платівках діаспори

Українська листівка як засіб комунікації в українській повоєнній діаспорі представляє не тільки унікальне мистецьке явище, а як на мене, і мовну, лінгвістичну цінність. У час повоєнного тоталітаризму поштівки та музичні диски з українською музикою перетворилися на засіб підтримки рідних та близьких, як на поселеннях так і в Україні.

Останні форпости “русского міра” на Одещині

Останнім часом Україна завдяки наполегливій праці істориків, публіцистів, журналістів і блогерів розбірливіше дивиться на власну минувшину. Тепер без особливих зусиль середньостатистичний школяр “на пальцях” може пояснити, що Чорне море не копали древні “укри”, українську мову не вигадували в “австро-угорському генштабі”, Ленін не те, щоби не “зробив Україну”, а й узагалі тут ніколи не бував. І, найголовніше, як виявилося, не сучасні українські можновладці “переписують історію”. Її переписали радянські історики-фантасти, а нині їхню справу продовжують російські неоімперські пропагандисти.

Харківські адреси Миколи Міхновського

Де мешкав і працював Микола Міхновський у Харкові? Це важливе питання для належного вшанування пам’яті основоположника української незалежності (самостійності) досі належним чином не досліджене. В Харкові, зокрема, дотепер немає йому пам’ятника.

Молоде життя Євгена Побігущого-Рена

Незважаючи на польську займанщину, українське життя в Коломиї, зглядно у молоді, дуже активне і рухливе. Діють у місті два українські покоління – батьки молодих людей, і вони самі – нове покоління українських патріотів. Оці "молоді" страждають від програної боротьби батьків, їхнього сидіння і квиління про те, що треба змиритися з фактичним станом. Натомість молоді час від часу все голосніше ставлять своїм завданням визволення рідної землі від окупантів і загарбників, особливо ті, що вже воювали за Україну