Жінка на війні: «Уважала це за свій обов’язок щодо українського народу»

У 1914-у українські жінки, вперше в історії, поповнюють офіційне військо. Вони здобувають офіцерські звання, командують чоловіками та отримують нагороди за мужність. Та їхній воєнний шлях переповнений упередженнями та перешкодами, не в останню чергу з боку товаришів.

Гандзя Дмитерко, Софія Галечко та Ольга Бесараб

"Ми не були вповні свідомі цього, яку властиво роботу повинні робити жінки в часі війни, ми над тим не застановлялися, цього не обговорювали, ані не ставили собі ясного плану – чим має бути жінка в часі війни, - пише в спогадах найвідоміша українська військова І Світової війни Олена Степанів,

- Фронтовиком різних родів зброї? Піхотинцем, кіннотником, гарматником, телефоністом, розвідником, сапером, піоніром, санітаром чи сестрою-жалібницею. Чи, може, має зайняти місця в запіллі – в маґазинах, інтендантурах, лічницях? А може, має вона зайняти опустілі по фронтовиках місця в цивільних урядах, фабриках? А може, має бути всюди – відповідно до здібностей, доброї волі й охоти?!..."



Військова нехіть та дівоча чота

На початку ХХ століття про галицьких українців говорили як про "народ, що повстав із попелу". І справді, за кілька попередніх століть, вони не почувалися так впевнено і організовано як у 1900-х.

Їм вдалося створили відносно чисельну верству світської інтелігенції, активно боролися за виборчі права та український університет, і весь край покрили сіткою громадських організацій.

Та все ж, чи не єдиною сферою, де вони не спромоглися подолати історичних упереджень була військова справа. Виною тому був закон, який вимагав, щоб при одруженні за офіцера наречена володіла великим грошовим посагом. Для збіднілого суспільства це означало, що старшина мав мізерний шанс одружитися на українці, тож хлопцеві загрожувала денаціоналізація.

"Наш загал ненавидів військового однострою, як арештантської сірячини, - писав у спогадах Андрій Чайковський, додаючи, - Мамуні попадали в спазми, коли їх дитина попадала у військо".

Та вже в 1912-13 роках спалахує конфлікт на Балканах, і в Галичині роздумують над майбутньою війною. Мобілізуються навіть жіночі товариства, закликаючи суспільство бути готовими до вирішальної боротьби з москалями. Щоправда, не всі піддалися воєнному настрою і навіть студентство ділилося на "культурників" та "мілітаристів", які завзято сперечалися між собою.



"Саме тоді, як грозила нам війна, з якою в'язали ми надію визволення нашого народу, і всі зусилля певного гурту людей були спрямовані на підготовку до воєнної акції – наше громадянство, не виключаючи академічної молоді, а були це м'ясниці, шаліло танцем.

Всіх опанувала дурійка two-step-у. Кожне товариство, що було тоді у Львові, вважало своїм обов'язком давати бал, - згадувала Олена Степанів, - Ще нині чую на собі обурені і гнівні погляди балевиків за те, що ми в пластових одностроях з червоним хрестом на рамені важилися з'явитись на однім з більших балів і просити датки на організацію стрілецтва".

Попри спротив польської адміністрації, українці домоглися реєстрації свого товариства "Січові Стрільці". Для цього їм довелося дослівно перекласти статут польського "Strzelca". Товариство займається парамілітарною освітою членства, та несподіваною проблемою стає активність дівчат, які прагнуть вступити до нього.

"На моє домагання прийняти до стрільців жінок, одержала я відповідь того роду, що коли я собі цього так дуже бажаю, то мене особисто прийняти можуть – засадничо, однак, жінок не приймають, бо уважають, що товариство "Січові стрільці" має бути вишколом старшин", - пише Степанів. 

 
Жіноча чота на Шевченківському Здвизі, Львів, 28 серпня 1914 р.

Ситуацію рятує поява нового товариства – "Січові стрільці ІІ", яке носить "революційний" характер і об'єднує робітничу молодь. При ньому дівчата творять окрему чоту, на чолі з Оленою. Всього вписалося 33 кандидаток, або ж близько 10% від усіх стрільців.

Вони вивчають піхотинську справу, стрільбу з Маузера, перев'язки та догляд за пораненими. Щосереди, разом із іншими стрільцями, відбувають заняття з історії визвольних змагань, революційних рухів та економіки.

Як і чоловіків, їх зобов'язує присяга, де згадано: "Обов'язком члена є стати на кожний поклик старшини і виконувати її поручення". Наскільки вона зобов'язуватиме пересвідчаться в серпні 1914-го, коли "старшина" закличе вступати до добровольчого легіону Українських Січових Стрільців.

Та спершу, 28 червня 1914-го, коли в Сараєво застрелили Франца Фердинанда, у Львові відбувся Шевченківський здвиг. На ньому, в сіро-зелених вовняних спідницях та капелюхах, дівоча чота марширує окремою колоною.



Жаль, біль і обурення

В перші дні війни у Львові збираються місцеві дівчата та ті, що живуть неподалік. На перешкоді іншим стає переповнений військовими транспорт та взаємини з рідними. Фактично з кожної хати мобілізують чоловіків, то ж заяви дівчат, що йдуть на війну, сприймають якщо не з прямим осудом, то принаймні з нерозумінням.

"Я була мов камінь, на заказ Батька, на просьбу і сльози Матері, бо йшла сповняти свій обов'язок", - пише Степанів. Іншою дівчиною, що прибуде до Львова була Ганна (Гандзя) Дмитерко.

Напередодні до війська забрали її вітчима: "Прощаючись зо мною сказав, що лишає нас самих, але сподіється, що дамо собі раду. Мені тоді ясно стало, що мама лишається дійсно "сама", бо я вважала, що мені теж треба йти.

Правда, мені дуже прикро стало, що й я лишаю маму у такий трудний час. Але молодечий порив і почуття обов'язку перед батьківщиною перемогли. Тихцем я спакувала свій наплечник ще з вечора й продумувала, якби то зробити, щоб вийшло безболісно".

 
Софія Галечко та Гандзя Дмитерко

Дівчата працюють в канцелярії, стійкують біля українських приміщень та вокзалах, а коли треба – перевозять харчі чи збирають солому для ночівлі добровольців. У вільний час відвідують курси медичної допомоги. Щоправда, їх не залучають до приготування їжі – на таку працю є достатньо охочих.

В останні серпневі дні 1914-го – під російським натиском Львів готується до евакуації, а разом з ним й стрільці-добровольці, які виїжджають до Стрия.

"В шафі Січових стрільців ІІ знайшла я чийсь полишений однострій і дала переробити. Замовила високі непромокальні черевики і готовилася в дорогу. До стрілецької виказки бракувало мені світлини.

Убрана в мужеський однострій, вложила я волосся під капелюх і пішла до фотографа. Цей пізнав, що я жінка, і доніс поліції. На другий день, по відібранню світлин, приступили до мене два жандарми-мадяри і зажадали легітимації, якої я не мала. Мене арештовано", - пригадувала Олена Степанів.

До поліції її ескортують з оголеними багнетами – захищаючи від розлюченого натовпу, який дізнався про "шпигунку". При допиті всі підозри відпали, та все ж приміщення доводиться покинути через чорний хід – люди знадвору не розходилися.

 
Поштова марка з портретом дівчини-стрільця Олени Степанів, чи як її кликали "Степанівни"

Те, що Олена самостійно вирішила приєднатися до бойових відділів розгнівило подруг: "Проти мене знялося обурення. – Чому відходжу в поле сама, а не беру чоти з собою? Ми розійшлися і нічого не рішили", - пригадувала опісля. То ж кожна тепер відповідала сама за себе.

До стрілецької сотні прийняли лише Олену Степанів та Гандзю Дмитерко. Вояки готуються покинути Львів, та навіть на переповненому залізничному вокзалі, дівчата кидаються в очі: "Із інших сотень приходили стрільці дивитись на нас, як на дивогляд". Про них дізнається командування. Принаймні впізнали Олену Степанів і комендант безапеляційно наказав висадити її з потяга.

"Огорнув мене жаль, біль і обурення. Я не була припадковим гостем серед стрільців. У стрілецьку роботу вложила я до вибуху війни також частину своєї праці. Як смів хтось, зовсім новий серед стрілецького життя, боронити мені сповнити мій обов'язок згинути за вибране діло?", - писала в спогадах.

Натомість Гандзя Дмитерко доїде до Стрия, звідкіля її завернуть, пропонуючи зняти мундир і працювати на кухні. Вона відмовилася, зауваживши, що це "глибоко торкнуло мою амбіцію", і з такими ж товаришами по нещастю вирушила на Покуття.



"Працюю для України, йду кувати кращу долю…"

Завдяки настирливості, Олена Степанів таки приєдналася до останнього потягу з добровольцями. Це було 2 вересня, а 3-го Львів окупували москалі. З особистих речей у її військовому ранці були: білизна, легкі черевики, щітки, дві консерви, том Ніцше та Коран.

Спершу в УСС їй дозволять лише наглядати за пораненими. На фронт, чи як казали "в поле" піде лише вкінці вересня – з останньою сотнею. На рівні з чоловіками несе службу в Карпатах, а в щоденнику за жовтень 1914-го згадує про 24, а то й 36-годинне патрулювання на засніжених вершинах, на висоті майже 1 000 метрів. Поблажок як жінка не сприймає і не терпить.



"Під час усіх важких маршів я жила з моїми товаришами в якнайкращій злагоді. Я не мала найменших полегш, ні привілеїв в порівнянні з рештою товаришів – мене не відсунено ні від якої стежі, від жадної варти і якраз цього я бажала.

Але ні разу я не завважила якихось натяків чи нетакту супроти мене. І я зі своїми друзями-чоловіками справді ділила всю долю і недолю. Через місяць командант нашої сотні іменував мене десятником ("цугсфюрером") і мене призначено як інструктора для українців-добровольців, які прийшли до нас.

Під час п'ятиденного відпочинку в Сант Мікльош я своєю особистою витривалістю довела довірених моїй опіці до такого запалу, що капітан Б... почав уважати мене за рівноварту з іншими моїми товаришами-мужчинами", - розповідала за кілька місяців віденському кореспонденту.

 
Санітарка Катерина Гладун. Жінки, що воювали в лавах УСС, здебільшого спершу опановували фах санітарки

Стрільців називають "оком фронту", адже як молоді та витривалі найкраще надаються для розвідки та патрулювання місцевості. Степанівна відповідає за патрулів, і зі своїм відділом потрапляє в кілька невеликих боїв. З них не лише вийдуть живими, але й зберуть розвідувальні дані для командування бригади.

У щоденнику нотувала як в другій половині листопада впродовж 4 діб патрулювали серед заметілі, поблизу 5-тисячного московського відділу. Іншого разу, на чолі стрільців-гуцулів за один зимовий день подолала горами 56 кілометрів.

"Генерал Фляйшман в місцевості Аннаберг вручив мені після промови медаллю за хоробрість, а присутні відділи вояків віддали мені почесть дефілядою. Зі зворушення я мало не розплакалася, але власне тому, що я жінка, я силою стримувала сльози й подякувала за почесть лиш військовим полковникам", - згадувала своє перше відзначення.

Переповідали, що генерал сказав, що вперше нагороджує жінку. А на запитання чи вона б і на італійському фронті так відважно боролася, почує безапеляційне: "Ні, бо я йшла на війну проти москалів!"

У січні 1915 Олена Степанів, уже з підстаршинським званням, опиняється у Відні. Про неї пише столична преса та публікує фото у військовому однострої та з шаблею при боці – відповідно до рангу.

Про шаблю жартома згадуватиме через два десятиліття, коли спогадами вертатиме в січень 1915-го. Тоді з Відня поверталася на Закарпаття, до Сваляви, де серед ночі шукала свою сотню:

Іду відважно, трохи навмання. Не знаю добре дороги.

Посеред села, на закрутті, обсідають мене пси. Більші, менші, руді, біляві і чорні – десятка, може. Боюся псів від дитини. Холодний жах і встид. Яка ж неслава – посередині села загризли вояку пси…

Приходить спасенна думка рятунку:

Від чого ж шабля?!

Широким розмахом правиці тягну її.

Ясна сталь блистить у темну ніч…

Моїх ворогів охоплює страх. Розбігаються, погаркуючи злющо.

Без перешкод доходжу до цілі.

Стільки було й пожитку з моєї шаблі на світовій війні.

 

 
Вирізки з австрійської преси з 1915 р.: зліва про Ірину Кузь, наступні – Олена Степанів в однострої кадета, з шаблею при боці

Окрім Олени, в карпатських боях відзначать ще одну жінку-стрільця – Софію Галечко. На відміну від інших добровольців. вона приїздить не з Галичини, а з Австрії, де навчалася. Їй теж відмовили у військовій службі, то ж починає санітаром.

"Я на Закарпатті, в рядах Січових Стрільців. Дивний якийсь сон. Вісім днів їзди поїздом, три дні голодівки, примусова мандрівка по Мукачеві від третьої в ночі до восьмої вранці та приїзд до Горонди – а тепер тихі зітхання слабих у шпиталі і ясні, могучі хвилі пісні за вікном.

Мої мрії здійснилися – працюю для України, йду кувати кращу долю… Кинула я книжки, науку, старий, спокійний Ґрац, забула про рідню, про іспити й увесь світ", - писала у вересні 1914 в щоденнику.

Свої записки передасть стрільцям як йшла "в поле" - мала погане передчуття, що не вернеться. Та все ж відзначилася героїзмом і здобула підстаршинський ступінь.



"Не хотіли стрільці бути під бабою…"

У квітні-травні 1915-го відбуваються запеклі бої за гору Маківку, де дівчата вкотре відзначилися. Степанів отримала звання "хорунжого", а ще за яких два тижні, в боях під Болеховом, потрапила в російський полон.

"На снимке – толпа пленных австрийцев, захваченных одною из наших частей в бою на 17-е мая. На переднем плане – пленная барышня-офицер, разделяющая их участь. Она родом галичанка, слушательница высших курсов во Львове, - по убеждениям "мазепинка", ненавистница России. Пошла в австрийскую армию добровольцем", - пише про неї російська преса.

 
Російська преса про полон Степанівни

На цьому військова епопея Олени Степанів тимчасово припиниться, зате проявили себе інші жінки, які опинилися серед стрільців і виявили неабиякий героїзм. Однією з таких була Ірина (в інших версіях Ярема чи навіть Олена) Кузь, яка приєдналася до УСС на початку 1915 року, пройшовши перед тим "жіночий шлях" санітарки.

"Під Требеновом коло Болехова йшла Кузівна як "око" перша на переді походу стрільців і наших військ. В селі зловила сама двох козаків і одного солдата в полон і здобула дуже важні карти московського штабу та багато іншого воєнного матеріалу" - подає щоденна українська газета в США "Свобода" за 19 серпня 1915 року.

Деталі того випадку друкує й віденський Neue Freie Presse за 10 липня 1915-го: "Панна Кузь здобула при цій нагоді важливі папери і кілька цінних предметів. Відтак пустилася наздогін за офіцерами і, догнавши одного з них, гукнула: "Кидай зброю!".

Офіцер, збитий з пантелику, віддав свою зброю дівчині… Коли москаль опам'ятався трохи, сказав: "Найбільше гризе мене, що такий молодик спіймав мене". На то відповів йому австрійський офіцер: "Чи знаєш, хто це такий? – Українська легіонерка". Москаль зблід, понурився і замовк".

Пізніше Ірина Кузь отримає кілька поранень і подальшу її долю покриють різні чутки. Так, керівник Української Боєвої Управи Кирило Трильовський зустрічався з нею в пансіонаті, де вона лікувалася.

Мова йшла про аудієнцію в Франца-Йосифа, та перевірка її нагород викликала сумніви. "Інші інформації також указували на те, що Олена Кузь нігди й нічим не заслужила на ті медалі, що їх носила", - пише в спогадах Трильовський.

 
 Ірина (Ярема) Кузь

Дівчата, які залишилися "в полі" мають свої клопоти в чоловічому середовищі. Чи не найдужче терпить Софія Галечко, яка командує стрільцями-гуцулами.

Одну із характерних історій переповідав усус Михайло Островерха. Тоді, військові позиції, де перебуває Галечко, приїхав оглядати генерал Блюм. У найвідповідальніший момент, під час звіту, хорунжа несподівано послизнулася в болото:

"Гепнула у глибоку яму, яких на цьому майдані було багато, що залишились із осінніх боїв, - і щезла нам із очей! Гуцульня заревіла глухим сміхом-глумом, бо й не любила своєї "четової", не хотіли стрільці бути під бабою, - а сотника Романа Сушка трохи грець не вдарив.

Проте, після закінчення вправ, після дефіляди перед генералом Блюмом, забажав він, - як елегантний старий штабовик! – особисто стиснути руку хорунжої Софії Галєчко, на грудях якої сяяла срібна медаля 2-ої кляси за геройство на фронті".

Іншого разу, на тих же подільських просторах, Софія Галечко непомітно підкралася до стійкових, які замість того щоб тихо слідкувати за позиціями, збиралися купками та співали своїх пісень.

-                     Ви отак співаєте собі… А якби так несподівано напали на вас москалі? – строго запитала хорунжа.

-                     Ей! Ци ж вони вже такі, ади, без серця, аби їм оцей наш спів та й не сподобавси? – меланхолійно відповіли гуцули. На таку відповідь Галечко не мала аргументу та без слів пішла перевіряти інших стійкових.

 

Листівка з зображенням вояка УСС Софії Галечко



В полоні та "осиному гнізді"

У той сам час, у полоні, Олену Степанів ігнорують стрільці-старшини. Хоча навіть російські офіцери проявляють приязнь та зацікавлення. На питання полковника, який першим спілкувався з полоненою, - чого пішла на війну, відповість щиро: "уважала це за свій обов'язок щодо українського народу".

У перший же день її відвідують українці з царського війська та дарують великий пакунок консерв – пояснюють, що по дорозі до табору в Саратовській губернії важко буде щось купити.

Вже на місці, чехи-офіцери, зауваживши її самоту, пропонують спільно харчуватися, адже так вимагає від них статут та військова честь. Олена лише подякує, вигадавши, що раніше відмовила своїм товаришам.

Іншого разу, в Ташкенті, ув'язнений генерал Вайцендорф організував збірку серед австрійських офіцерів на допомогу Степанівні. Вона знову відмовиться, та полковник, який приніс кошти був категоричним: "Сказав, що не буде мене просити, бо я, як жовнір, мушу послухати приказу".

Олена наказ виконала, але написала розписку, що після війни ці гроші поверне – передасть на українські цілі. Австрійських офіцерів це задовольнило.  

Шлях Олени Степанів з полону, пролягав через Фінляндію, Швецію та Німеччину. Про неї пише місцева преса, та тиражують фото. Це був 1917-й і вона одразу приєднується до УСС, які перебувають на вишколі. Тут зустріне Гандзю Дмитерко та Софію Галечко.

"Чому ти вертала?, - почує від Ганни, - тут пекло безділля. А старшинська харчівня – гніздо ос. Софія перестала ходити туди…". Галечко дійсно окремо харчується від інших офіцерів, які за якийсь час навіть добиваються виключення дівчат із війська.

Софія Галечко цього не переживе – влітку 1918-го її тіло знайдуть в річці Бистриці, біля села Пасічна, де вона провідувала іншу жінку-стрільця Ольгу Підвисоцьку.

 
Ольга Підвисоцька

Вже під час польсько-української війни начальник штабу УГА Віктор Курманович наказав Олені Степанів організувати жіночу чоту в одному зі сіл, де жінки зголосилися до війська.

Її реакція здивувала офіцера: "Я проти жіночих частин у війську, і навіть проти масової участі жінок на війні…".

Втім, Степанівна наказ виконала, щоправда замість організації жіноцтва закличе їх сповнити свій обов'язок на місці: сіяти та збирати збіжжя, заохочувати братів, наречених і своїх чоловіків йти до війська, годувати голодних, допомагати раненим і хворим…

 
Перша шпальта Österreichische Illustrierte Zeitung з фото Олени Степанів, яка повертається з полону

Зрештою, про психологію жінок, які пішли на війну вона напише в тексті "Жінка-Вояк" у 1934 році:

…Жінко! Вмієш слухати? – Так.

Вмієш приказувати? – Так.

Вмієш бути обов'язкова, точна? – Так.

Вмієш зрозуміти вагу і потребу хвилини? – Так.

Вмієш зі затисненими зубами зносити злобу, погорду, терпіння, пониження, страх, голод і невпинну працю? – Так.

Вмієш радіти хвилиною відпочину, красою природи, усміхом вдячності, добротою людських сердець, довір'ям товаришів? – Так.

Вмієш сміливо й рішуче ставити чоло невідомому, не жаліти життя та не дивуватися нічому? – Вмію… Ходи!

Можеш бути вояком!

Чи ще далі бажаєте відповідати? Вона ж проста…

Наше "я" і виплекане почуття обов'язку змусило нас іти на війну…

«Антирадянський» Лифар

Ім’я Лифаря було заборонене на батьківщині протягом довгого часу, а його численні теоретичні праці з історії балету та хореографії не перекладалися російською та не видавалися у СРСР, не дивлячись на високий рівень радянського балету та його популярність як серед партеліти, так і пересічних радянських громадян. Проте йому вдалося (хоча, звісно, він поняття не мав про це) потрапити до секретного радянського видання – «методички» КҐБ 1968 року «Використання можливостей Радянського комітету з культурних зв’язків з співвітчизниками за кордоном у розвідувальній роботі».

Реакція киян на аварію Чорнобильської АЕС та її наслідки

Безпрецедентна техногенна катастрофа, що сталася в ніч на 26 квітня 1986 року на 4-му блоці ЧАЕС надала поштовх для «тектонічних» національних, соціальних та політичних процесів в українському суспільстві. Від початку, потенційна загроза життю та здоров’ю мешканців столичного мегаполісу викликала у них не просто стурбованість і невдоволення, а і, досить, нелояльні до влади закиди. Населення, активно реагувало на подію та її наслідки, а, особливо гостро, в травні того року.

Як українські націоналісти 1 травня святкували в рідному місті Путіна

Первинно 1 травня, як міжнародний день боротьби за права робітників, встановив ІІ Соціалістичний інтернаціонал у 1889 р. Усі українські партії початку XX століття вважали себе частиною соціалістичного руху. Включно із націоналістичною Українською Народною Партією (УНП), створеною М.Міхновським. До того, як російські комуністи та німецькі нацисти поставили «свято праці» на службу своїм ідеологіям, українські націоналісти виводили українців 1 травня на демонстрації, але виключно під синьо-жовтими прапорами. За право українських робітників на власну українську державу.

Чеський Нобель: Ярослав Сейферт

Телеведучий державного телебачення Чехословаччини, сидячи на невиразному блакитному тлі в студії, так само невиразно вичавив з себе повідомлення: «Сьогодні в Стокгольмі вручили Нобелівську премію з літератури також народному митцеві Ярославові Сейферту». Надворі був 1984 рік, і реверанс Нобелівського комітету в бік письменника соціалістичної Чехословаччини був для пізньо-тоталітарного режиму радше проблемою, ніж визнанням