Дезертир

Міністр закордонних справ Третього рейху Йоахім фон Ріббентроп відвідує Францію. На офіційній вечірці в німецькому посольстві його знайомлять з Корінн Люшер. Наступного дня Ріббентроп обявляється на знімальному майданчику "Дезертира", зриває зйомку, але під натиском розлюченого Могилевського змушений відступити. Ріббентроп обіцяє пригадати режисерові таке зухвальство, коли наступного разу опиниться у Парижі. А повернеться він уже до окупованої нацистами Франції

Жовтень 1918 року, добігає кінця "стоденний наступ" союзних військ Антанти, що змусить капітулювати Німеччину і покладе край Першій світовій війні. Та це в майбутньому, а сьогодні військовий потяг союзників робить вимушену зупинку для ремонту підірваної німцями залізничної колії.

Французький рядовий Поль родом із сусіднього села. Заручившись підтримкою свого приятеля та командира він стає "дезертиром" на годину, щоби побачити матір, з'ясувати причини мовчанки нареченої та вчасно повернутися на потяг. У просторі конфлікту між військовим обов'язком та романтичними переживанням, між війною та родиною розгортається, власне основна драма третього французького фільму Леоніда Могилевського.

 

Фільмуючи "Дезертира" Могилевський одним із перших у мейнстрімному кіно зважується на сміливий експеримент: створити фільм, дія якого відбувається в реальному часі. Альфред Хічкок зафільмує "Мотузку" (1948) лише через девять років, а культовий фільм Фреда Циннемана "Рівно опівдні" (1952) підкорить свою аудиорію тільки на початку 1950-х.

Слідуючи трендам поетичного реалізму, такого популярного у Франції середини 1930-х років, Могилевський відмовляється від пригодницької батальності на користь естетичної атмосферності: меланхолією й димом просякнутий чи не кожен сантиметр екранного простору. Але Могилевський, на відміну від своїх французьких колег, мав ще й іншого вчителя поетичного кіно - Олександра Довженка та безперечно надихався його "Арсеналом" (1929) та "Землею" (1930).  

 

Історія "Дезертира", зафільмованого напередодні Другої світової війни відобразить всі парадокси суперечливої епохи: на зйомках фільму побуває Йоахім фон Ріббентроп; головна героїня Корінн Люшер залишиться згодом у окупованій Францій та заживе сумної слави "гламурної колабораціоністи №1"; її екранний кавалер Жан-П'єр Омон спершу емігрує до Голівуду, а потім долучиться до лав французького руху опору; фільм вітає французька кінокритика та згодом забороняють нацисти; Могилевський слідом за Омоном перетинає Атлантику; а у жовтні 1944 року "Дезертир" потрапляє на великі екрани Нью-Йорка.

***

За історичною іронією фільм про закінчення Першої світової війни знімається на початку війни Другої. Обидві, зіграли непересічну роль у житті та кар'єрі самого Могилевського. Під час Першої світової війни майбутній режисер служить рядовим у складі 51-го Литовського піхотного полку російської царської армії в Сімферополі, під час Другої — уже досвідчений кінематографіст емігрує до Америки. Війна назавжди змінить долі і головних актор(ок)ів фільму: Жан-П'єра Омона та Корінн Люшер.

На початку 1939 року попередній фільм Могилевського "Конфліт" демонструється у столичних та провінційних кінотеатрах; у відчутті економічної кризи та передчутті глобальної війни французькі кінематографісти звертаються до жахіть війни колишньої, відчайдушно попереджаючи про прийдешню небезпеку.

Розвиваючи мотиви "Дерев'яних хрестів" (1932), Реймон Бернар знімає "Заручників" (1939). Новий фільм Могилевського "Дезертир", на перший погляд вливається в цей пацифістський хор. Утім, його задачі більш амбітні і не лише політичні, а й естетичні.

 

Для реалізації своїх задумів Могилевський співпрацює, уперше, з кінокомпанією Éclair-Journal, що спеціалізувалася на виробництві хронікального контенту, добре знайомого піонеру української кінохроніки. Під час Другої світової, війни L'Éclair-Journal співпрацюватиме з окупаційним режимом, а в 1969 році увійде до складу легендарної компанії Gaumont.

Та до війни L'Éclair-Journal дозволяє Могилевскому експериментувати: він береться перенести класицистичне театральне правило трьох єдностей (місця, дії та часу) на кіноекран. Тобто, події фільму мають відбуватися в тому ж темпі, що і показ фільму та обмежуватися екранним часом. На відміну від подієвої епічності та масштабних батальних сцен класичного воєнного кіно, джерело саспенсу в "Дезертирі" - суворі хронологічні рамки та запущений зворотній відлік подій.

Ніби і не одкровення; ви напевне бачили щось подібне. Родзинка в тому, що Могилевський одним із перших у мейнстрімному кіно намагається зняти фільм, дія якого відбувається в реальному часі. Альфред Хічкок зафільмує "Мотузку" (1948) лише через девять років, а культовий фільм Фреда Циннемана "Рівно опівдні" (1952) підкорить свою аудиорію тільки на початку 1950-х.

 

Слідуючи трендам поетичного реалізму, такого популярно у Франції в середині 1930-х років, Могилевський відмовляється від пригодницької батальності на користь естетичної атмосферності: меланхолією і туманом просякнутий чи не кожен сантиметр екранного простору. Але був у Могилевського і інший, перший, вчитель поетизму, імя якого традиційно асоціюють із народженням українського поетичного кіно 1920-х.

Ідеться про Олександра Довженко. І хоча на час київської прем'єри "Арсеналу" 25 лютого 1929 року, Могилевський упродовж місяця живе у Парижі, він безперечно знайомий із особливостями "довженківського стилю". Експозиція "Дезертира" активно конструює діагональну композицію кадру: поїзди обидвох фільмів наче виїхали з одного депо та прямують до спільної мети, байдуже, що між ними цілі десять років.

Понад те, Могилевський вітає та перекладає Довженка під час європейського промотуру "Землі" у Парижі. Операторською "фішкою" "Землі" стає розмита, сновидна картинка, що підважує межу між поетикою сну та прозаїчностю реальності. І якщо для створення такого оптичного ефекту, оператор фільму Данило Демуцький змащував оптику кінокамери вазеліном, для Могилевського таким візуальним фільтром стає дим. У селищі на околицях Шартра, де знімали натутуру навіть наймають тамтешніх безробітних, щоби ті розводили багаття, накривали його соломою та постачали такий густий та бажаний дим.

 

На головні ролі Могилевський запрошує одну з найпопулярніших актрис французького кіно Корінн Люшер (Марі) та Жан-П'єра Омона (Поль), зірку "Пекельної машини" Жана Кокто. Після фільму доля розведе учасників цього акторського тандему по різні боки окопів.

Після "Пекельної машини" Омон зіграє не абикого, а Андрія Бульбу у французькій екранізації Гоголя. Режисером фільму стане російський емігрант, піонер радянського єврейського театру Алєксєй Грановскій. Із початком Другої світової, Омон, етнічний єврей, емігрує до США та доволі прогнозовано опиняється у Голівуді.

Зігравши у двох пригодницьких та антинацистських фільмах MGM "Місія в Бретань" (1943) та "Лотаринзький хрест" (1943), Жан-П'єр Омон повертається додому та починає боротися з реальними нацистами в лавах французького опору. Бере участь в операції "Факел" (метою якої є вторгнення союзників в Алжир і Марокко, тобто, на територію вішістської Франції), отримує орден Почесного Легіону та Військовий Хрест.

 

За черговою історичною іронією, епілог "Дезертира" фактично передбачив подальші життєві маршрути Омона та Люшер. Наприкінці фільму Поль залишає рідне село, але обіцяє повернутися; Марія ж обіцяє чекати вдома. Омон, і справді повернувся до звільненої Франції, героєм; чекала і Люшер, але не його і в доволі сумнівному товаристві.

Корінн Люшер походила з доволі відомої, інтелігентної родини істориків та журналістів. Своєю тріумфальною, хоч і короткою кар'єрою вона завдячує Могилевському. Той, запросивши її зніматися у своєму другому французькому фільмі, зробив із невідомої актриси зірку європейського кіно 1930-х.

Власне, сама стрічка "В'язниця без ґрат" бере участь у Венеційському кінофестивалі, де отримує Кубок міністерства масової культури і номінується на головну нагороду фестивалю як найкращий іноземний фільм. "Дезертир" стає третьою (після "Конфлікту") колаборацією Могилевського та Люшер. Незабаром, саме слово колаборація набуде вже зовсім інших конотацій.

 

У грудні 1938 року міністр закордонних справ Третього рейху Йоахім фон Ріббентроп відвідує Францію, щоб підписати разом з Жоржем Боне пакт про мирне співробітництво між двома країнами. На офіційній вечірці в німецькому посольстві його знайомлять з Корінн Люшер. Наступного дня Ріббентроп обявляється на знімальному майданчику "Дезертира", зриває зйомку та під натиском розлюченого Могилевського змушений відступити.

Ріббентроп обіцяє пригадати режисерові таке зухвальство, коли наступного разу опиниться у Парижі. А повернеться він уже до окупованої нацистами Франції. Могилевського, звісно, тут уже немає, а от Корінн Люшер, як і композитор фільму Артур Онеґґер, насолоджується богемним життям: крутить роман із самим Отто Абецом, бригадефюрером СС, одним із керівників окупаційної адміністрації Третього рейху на території Франції.

 

Прем'єра фільму призначена на 18 березня 1939 року в уславлений "Олімпії". Могилевський цілком заслужено приймає відання кінокритиків.

Чутливий до політико-естетичного клімату Андре Ле Бре зазначає, що "образи спустошених сільських пейзажів під час війни, невеликого селища в диму і тумані, розбомблених залізничних колій та розбитих доріг доводять нам, що Леонід Могі - художник, справжній, великий художник".

 

Із початком Другої світової війни французький цензурний комітет вирішив перейменувати фільм на нейтральне "Я чекатиму на тебе". Фільм спорадично демонструвався на французьких екранах аж до весни 1940 року, коли його заборонили нацисти та їх союзники. Після звільнення Франції стрічку заборонять знову, але вже через присутність у титрах колишньої національної зірки Корінн Люшер, звинуваченої тепер у колабораціонізмі.

Лише у жовтні 1944 року "Дезертир" знов потрапляє (головно через популярність в Америці Жана-П'єра Омона) на великі екрани; цього разу - Нью-Йорка. Занадто провокативне прізвище Люшер, "гламурної колабораціоністи №1", зникає з рекламних плакатів. Іще через 50 років фільм покажуть на Берлінському кінофестивалі, в усе ще розділеній, внаслідок Другої світової війни, Німеччині.

 

Від газет до телесеріалів: 30 років еволюції політичної агітації в Україні

Протягом 30 років незалежності України політична агітація у нашій країні пройшла шлях від звичайних газет та інформаційних бюлетенів до телевізійних серіалів. З одного боку, постійних змін зазнавала форма агітації, з іншого — деякі елементи, як-от меседжі, у ній залишалися незмінними. Окрім того, з'явився окремий вид "агітації"—"гречкосійство", тобто підкуп виборців різними матеріальними й нематеріальними благами.

За два кроки до війни: Гляйвіцька провокація

31 серпня 1939 року. Невеличке сілезьке містечко Гляйвіц, Німеччина. Вечір. В одному з номерів готелю в центрі міста на застеленому ліжку лежить з закритими очима чоловік. Він вдягнутий і взутий. О 16-00 тишу номера прорізує вимогливий дзвінок телефону, який стоїть на столику біля ліжка. Не відкриваючи очей чоловік простягає руку, знімає трубку і підносить її до вуха. З трубки лунає добре знайомий йому голос: «Терміново передзвоніть!».

«Тройка» чи «Сєвєр»? – депортаційна операція початку квітня 1951 року

70 років тому на території України відбулася остання депортаційна операція, під час якої переважно зі Західної України було виселено 2 487 сімей куркулів, свідків Єгови та колишніх вояків армії Андерса

Черчилль-політик і Орвелл-письменник: дивовижні схожості двох культових особистостей

Мало хто знає, що здавалося б, нічим не пов’язані між собою Вінстон Черчилль та Джордж Орвелл мали насправді багато чого спільного. Обоє випередили свій час, обоє виступали борцями за свободу та демократію, а їхні ідеї, сформовані майже століття тому, залишаються гостро актуальними і дотепер.
Книжка «Черчилль і Орвелл. Битва за свободу», написана журналістом та воєнним кореспондентом Томасом Ріксом, вийшла друком у крафтовому видавництві «Лабораторія». Це порівняльна біографія двох видатних історичних постатей, які ніколи не зустрічались, однак захоплювались один одним на відстані.