Українська латинка в царській Росії?

У фонді Подільського духовної консисторії Державного архіву Хмельницької області потрапила на очі справа «О запрещении печатания азбук русского языка с применением польского алфавита». «А чи не йдеться про українську латинку?», – відразу подумалося, хоча важко уявити такий феномен у Російській імперії ХІХ століття

Українські архіви залишаються невичерпним джерелом унікальних історичних фактів, невідомих широкому загалу і навіть визнаним фахівцям у царині різних дисциплін. У будь-якому регіоні, сховищі, фонді, можна знайти щось виняткове, в тому числі для новітнього осмислення окремих історичних подій і процесів вітчизняного державотворення.

У фонді Подільського духовної консисторії Державного архіву Хмельницької області потрапила на очі справа "О запрещении печатания азбук русского языка с применением польского алфавита" (Ф-315, оп. 1, спр. 1484). "А чи не йдеться про українську латинку?", – відразу подумалося, хоча важко уявити такий феномен у Російській імперії ХІХ століття.

 
Обкладинка архівної справи "О запрещении печатания азбук русского языка с применением польского алфавита"

Як не дивно, але факт мав місце. В матеріалах справи йдеться про таємний указ імператора Всеросійського Олександра ІІ від 20 жовтня 1859 року про заборону друкування азбук чи інших творів українською мовою з використанням польської абетки.

Таке рішення самодержця стало результатом розгляду питання української латинки в Святійшому синоді Російської православної церкви, на той час найвищому органі церковно-державного управління імперії, який в тому числі опікувався цензурою.

На вказаному зібранні виступив виконувач обов'язків ("исправляющий должность") оберпрокурора Святійшого синоду, а фактично – представник імператора у цій структурі, князь Сергій Урусов, який довів до присутніх конфіденційну інформацію.

Так, в квітні 1859 року до Київського цензурного комітету надійшло подання від попечителя Київського навчального округу (об'єднував заклади Волинської, Подільської, Чернігівської, Полтавської і Київської губерній) для схвалення і друку так званого букваря для народного вжитку.

Що цікаво, на той момент попечителем, тобто керівником цієї структури був відомий російський лікар-хірург Микола Пирогов, котрий запам'ятався на цій посаді як реформатор системи освіти.

Микола Пирогов
Микола Пирогов

Наприклад, за його каденції Київський навчальний округ ухвалив нові правила для учнів, визначив чіткі підстави для їх відрахування, а 11 жовтня 1859 року відкрив першу в Російській імперії недільну школу для дорослих у місті Києві.

Можливо, запровадження української латинки передбачалося як однин із елементів реформування системи освіти і поступової популяризації вивчення азбуки серед податкового стану українських земель. Чому абетку уклали саме "польськими буквами"? Відповіді на це питання в архівній справі немає, як і посилання на безпосередніх розробників цієї граматики.

Можна припустити, що така ініціатива народилася під впливом схожих процесів у Галичині. В 1834 році перевести руську (українську) мову на латинку запропонував мовознавець, священник УГКЦ Йосип Лозинський, який розробив абетку на основі польського правопису.

Календар
Календар "Русалка", 1910 рік

А в 1859 році (який цікавий збіг, правда?) побачив світ проєкт чеського славіста Йосифа Їречка, опублікований Міністерством культури і освіти Австрійської імперії. Останній варіант базувався вже на чеському правописі.

Автори обох граматик наголошували, що намагаються сформувати сучасну українську мову і відмежуватися від церковно-слов'янської архаїки та російських впливів.

Ініціативи Лозинського та Їречка викликали жваву дискусію в Галичині, яка отримала назву "азбучної війни" ("азбучної завірюхи"). Через полярні погляди представників інтелігенції, науковців та громадськості, ідея переведення української мови на латинку залишилася нереалізованою.

Хоча протягом ХІХ та ХХ століть побачила світ низка українських видань з використанням латинської абетки, надрукованих в Австро-Угорщині, Польщі та за океаном.

В Російській імперії подібні дискусії були неможливими, а тим більше утопічною виглядала реалізація проєктів, які безпосередньо дисонували з великодержавними наративами, в даному випадку про один народ, спільне минуле і, звичайно ж, одну писемність.

Тому сам факт зухвалого задуму запровадження української латинки всередині ХІХ століття заслуговує на особливу увагу, особливо в контексті подальшої суспільної полеміки на цю тему.

Водночас нинішня оцінка тієї ситуації може кардинально відрізнятися від реалій 1859 року царської Росії, здебільшого, несумісних з конспірологічними теоріями на кшталт польської змови проти імперії, слов'янства і православ'я.

Кобзар 1940 року
Кобзар 1940 року

Насправді задум запровадити українську абетку латинськими літерами міг бути безневинним продуктом бюрократичної системи і наслідком так званого людського фактору.

Не дивлячись на більше ніж пів столітню окупацію Правобережної України Російською імперією, в органах державної влади західних губерній служило багато польської і полонізованої шляхти, що накладало відбиток на поведінку чиновників, роботу державних установ тощо.

І тому немає нічого дивного в тому, що люди, котрі відповідали за укладання малоросійської абетки, застосували рідну латинку, оскільки поза службою послуговувалися польською мовою і належали до відповідного мовно-культурного середовища.

До речі, західні губернії Росії майже офіційно називалися польськими аж до Листопадового повстання 1831 року, а польська мова повсюдно використовувалася в роботі державних установ, про що свідчать архівні документи.

Сергій Урусов
Сергій Урусов

Та повернімося до засідання Святійшого синоду. Князь Урусов довів до відома присутніх, що Головне управління цензури негайно розглянуло подання попечителя Київського навчального округу і в травні 1859 року прийняло рішення:

"воспретить печатание азбук, содержащих в себе применение польского алфавита к русскому языку (тут мається на увазі українська мова – авт.), а также ввести правило, чтобы сочинения на малороссийском наречии, писаные собственно для распространения между простим народом, печатались не иначе как русскими буквами, и чтобы подобные народные книги, печатание за границей польским шрифтом, не были допускаемы к ввозу в Россию".

Зваживши всі обставини справи, Святійший синод схвалив рішення Головного управління цензури, після чого вийшов відповідний указ імператора Всеросійського, про який йшлося вище.

Отже, ініціатива Київського навчального округу впровадити українську латинку прогнозовано зазнала невдачі. Можливо, самодержавна влада розцінила це безневинне за всіма ознаками починання реформатора Пирогова як недалекоглядний, недержавницький крок, що і стало причиною звільнення видатного хірурга з посади попечителя в 1861 році.

Тепер ситуація кардинально змінилася: Україна – незалежна держава, яка сім років протистоїть російській агресії, і питання української латинки потребує не так наукового, як безпекового дискурсу. Україна дозріла до нової полеміки, але вже на рівні державних інституцій, щоб нарешті завершити двохсотлітню "азбучну війну" і прийняти поворотне для держави рішення.






Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.

Перед відходом у вічність. До 60-ї річниці смерті Андрія Мельника

Остання зустріч з полковником відбулася у неділю 1 листопада 1964 року. Маковецький увійшов до кімнати, де лежав Андрій Мельник, а біля нього сиділа дружина Софія. У сусідній кімнаті перебували лікар і медсестра готові надати хворому допомогу на кожен його поклик. Стан хворого гіршав з кожною хвилиною.

Пожежа. Уривок із книжки Максима Беспалова "У пошуках Єви"

Випадково натрапивши на могилу Єви та Марії Ориняк у пенсильванських лісах, Максим Беспалов прийшов до головного пошуку свого життя — історії власної родини. Автор пише про еміграцію, епідемію та війну. Про те, як понад 100 років тому карпатські бойки ставали шахтарями в далекій Централії та помирали там від силікозу. Як під час Першої світової мобілізовані до австрійської армії галичани мали зв’язок з Америкою, проте не мали його з родичами по інший бік Карпат.