Павло Стецюренко: від Полтави до братської могили у Шалетт-Везін

Імена відомих і забутих українських воїнів, козаків, офіцерів, кіннотників і генералів армії УНР розкидані по всьому білому світові: від України до Бразилії, Нової Зеландії та Канади. Так і в місті Шалетт-Везін, Франція, знайшли останній притулок у спільному похованні 45 учасників визвольних змагань. Серед них - ім’я Павла Стецюренка, поручника кінноти, сотника УНР

Корені української діаспори у Франції сягають часів Київської Русі, коли дочка Ярослава Мудрого Анна вийшла заміж за французького короля Анрі (Генріха) І. У першій половині ХVIII ст. сюди прибули українські військові на чолі з гетьманом Пилипом Орликом. Його син організував окремий підрозділ із українських козаків у французькій армії.

Потік емігрантів посилився після революції в Росії 1905 року, а також після Першої світової війни. Тоді серед політичних емігрантів опинилися відомий письменник і діяч Центральної Ради Володимир Винниченко, а також голова Директорії Симон Петлюра, ліквідований радянським терористом у Парижі 1926 року.

Український часопис у Франції
Український часопис у Франції "Тризуб"

Там же з ініціативи колишніх вояків Армії УНР 1926 року створений Союз Українських Емігрантських Організацій у Франції, який об'єднував до 1940 року політичну еміграцію зі Східної й Центральної України. Союз був пов'язаний із урядом УНР в екзилі.

З союзом співпрацювало комбатантське Товариство колишніх вояків Армії УНР у Франції, засноване 1927 року. Товариство об'єднувало 22 філії в різних містах Франції. Видавався тижневик "Тризуб", була створена бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі – з книжковим фондом, архівом і музейними матеріалами.

1932 року заснована поборницька організація "Український Народний Союз Франції" (УНС). Організація об'єднувала емігрантів із усіх українських земель (1939 р. їх налічувалося близько 5000). Під патронатом УНС видавався тижневик "Українське слово" в Парижі, а 1938 р. заснована перша українська друкарня у Франції.

 
Частина української секції цвинтаря в місті Абондан. Цієї частини вже немає, оскільки термін дії договору на оренду землі для могил закінчився, а сплачувати й поновлювати такі договори суттєво зменшена українська громада не мала змоги. Згодом був отриманий дозвіл перенести могили до однієї братської могили у Шалетт-Везін.

Історія Павла Стецюренка, кіннотника від Бога, починається в Полтаві, де він народився 1879 року. Закінчується історія у французькому місті Абондан 9 серпня 1954 року. Генерал Михайло Омелянович-Павленко та інші відомі військові діячі УНР теж жили на околиці Парижа, а доживали віку – в українському старечому домі в Абондані. Їхній прах пізніше перенесли до братської могили вояків Армії УНР та українських діячів у Шалетт-Везін.

 
Братська могила вояків армії УНР та українських діячів. Архітектор – Іван Самотос

За кілька років до початку Першої світової війни капітана кавалерії Павла Стецюренка направили на посаду начальника загону кавалерії до Латвії – для приборкання загрозливого повстання проти російського імперського панування. Вони прибули до містечка Цесіс (нім. Венден), приблизно за тридцять кілометрів від Риги.

На той час Альма Меліс була 16-річною дівчиною, яка щойно закінчила Російський інститут шляхетних дівчат у Ризі. Вона розповідала[1] про їхнє знайомство з Павлом синові Євгену:

"Ми чули про прибуття цих диких російських вершників до нашого міста і прагнули побачити, як виглядають вороги латишів. Майже ціле місто Цесіс було на вулицях. Спочатку я була розчарована.

Замість диких вершників ми побачили впорядковані кавалерійські формування, що рухалися повільною риссю на красивих арабських скакунах. Їхні офіцери носили знамениті черкески. Коли вони зупинилися на площі, я не могла відвести очей від їхнього керівника. Його оточили лейтенанти, але мені здавалося, що він був найкрасивішим серед них. Більше того – він подивився на мене!

Справді, капітан кавалерії Стецюренко помітив мене, бо серед прекрасних латиських дівчат я була єдиною темною брюнеткою. Покликавши одного зі своїх лейтенантів, він показав на мене очима і сказав: "Дізнайся, де вона живе". Він говорив досить голосно, бо вважав, що я не розумію російської".

 
Павло Стецюренко (праворуч) із сином Євгеном
Фото з сімейного архіву в Новій Зеландії

Наступного дня капітан кавалерії Павло Стецюренко відвідав сім'ю Меліс. Сватання було швидким. Павло Стецюренко одружився з Альмою Меліс і взяв її з собою до рідної Полтави.

Альма, незважаючи на виховання в Інституті Шляхетних Дівчат, де не викладали кулінарного мистецтва, дуже смачно готувала. Вона навчилася цього в Полтаві – від матері Павла Стецюренка. І в родинному гнізді навіть під час страшного лихоліття Другої Світової війни на столі завжди були смачні та корисні страви.

Альма Меліс згадує:

"Павло у своєму полку був першим танцюристом, першим фехтувальником і першим у всьому. Він також викладав гімнастику в реальному училищі. Я ніколи не зможу забути, як він їздив верхи.

Зараз це вважалося б найкращим цирковим виступом, але це було звичним у російській кавалерії царської охорони. Павло міг стояти на спині коня на повному галопі. Міг замахнутися в козацькому сідлі, розвернутися під конем і зникнути за секунду.

Він міг підняти копійку з землі на повному галопі, міг перекинути свою шаблю – на повному галопі! – з правої руки в ліву і зліва направо, щоб мати можливість однаково розмахувати нею по обидва боки коня.

Повітря свистіло під ударами його шаблі. О, він був страшним бійцем!.. Я часто думала, що не пощастить батькам синів, які зустрінуться з ним у бою".

Стайня на одному із конезаводів Полтапвщини. Кінець ХІХ - початок ХХ століття
Стайня на одному із конезаводів Полтапвщини. Кінець ХІХ - початок ХХ століття

Павло був тісно пов'язаний з величезною кінною фермою поблизу Полтави. Ще хлопчиком він катався на конях, а у двадцять років став завідувачем фермою. Ферма виводила й постачала для російської армії десятки тисяч найкращих коней.

Дивувало, як Павло, настільки молодий, міг керувати такою великою організацією, але він мав особливий дар до коней. Він знав кожного коня та кожного працівника ферми, кожного помічника у стайнях. Сам виїздив молодих і диких коней, усі довіряли його мудрості.

"Мій Павло", – так називала Альма свого колишнього чоловіка. Він завжди був на передовій у гущі бою, але, як не дивно, ніколи не отримав жодної подряпини. Його капелюх кілька разів прострілювали на голові, але сам Павло не постраждав.

Альма Меліс згадує:

"Одного разу більшовики сильно нас притиснули. Нашому табору для жінок та дітей довелося поспіхом відступати, але ми застрягли в багнюці.

Мій Павло з'явився у вирішальний момент. Він буквально виніс наш віз із бруду на своїх плечах і майже одразу привів усе до ладу. Здавалося б, лише його присутність додала мужності нам усім.

Раптом він помітив за п'ятдесят кроків пораненого більшовика, який лежав на землі. Біля нього валявся капелюх із червоною зіркою. Павло під'їхав до чоловіка, зійшов із коня, зняв куртку та сорочку.

Порвав сорочку на широкі смуги, став на коліна біля пораненого ворога й перев'язав йому рани. Присутні козаки бурчали під носа, але не сміли сказати ані слова. Нарешті Павло підвівся, одягнув куртку, скочив на коня і зник, як вихор".

 
Мапа України, яку було видано у Відні у 1919-му або в 1920 році у видавництві "Кристоф Райсер та сини". Художник "Verte", автор ідеї – Г. Гасенко

Альма Меліс розповідає ще одну історію – про перехід із залишками Української Армії через річку Збруч до Польщі:

"Знищена не стільки ворогом, скільки спустошливим тифом, Українська армія переправлялася через річку Збруч до Польщі. Я стояла по той бік мосту, бо табір із жінками та дітьми перейшов першим – і все бачила.

Залишки нашої армії вже були на мосту, але битва все ще тривала, ми чули вогонь із кулемета і гвинтівки та дуже гучний гомін битви. Багато наших вершників перепливали річку. За ними гналися більшовики, які продовжували воювати на польському березі річки.

Вони або гинули, або змушені були пливти назад. Наші козаки, озброєні кулеметами, охороняли міст. Польська охорона на мосту роззброювала наших бійців, щойно ті переходили на польський бік. Усім довелося відмовитися від гвинтівок і шабель, крім офіцерів, яким дозволяли залишити шаблі.

Тільки коли галас битви вщух, з'явився батько – він зі своїми козаками захищав міст. Його форма була – лахміття, ніхто не міг сказати, що він офіцер, і тому поляки намагалися забрати у нього шаблю.

Павло не дозволив їм узяти шаблю, і вони провели його через міст під важким конвоєм. Трохи пізніше його козаки сказали мені, що посадили Павла до в'язниці. Альма пішла туди й пояснила польському офіцеру, який відповідав за військову в'язницю, що вони помилково заарештували офіцера Павла Стецюренка, її чоловіка.

Польський офіцер дав зрозуміти, що він негайно звільнить мого чоловіка, якщо я погоджуся на певну аморальну пропозицію. Однак коли я сказала йому, що покладаюся на честь польського офіцера, він миттю змінився.

Стрибнув на ноги, галантно поцілував мені руку і пообіцяв звільнити Павла. Наступного дня з'явився Павло з величезною козацькою шаблею".

Армія УНР після поразки в листопаді 1920 р. під тиском більшовиків була змушена залишити Волинь. За попередніми умовами Ризької мирної угоди (РРФСР, УСРР, Польща) про припинення війни 12 жовтня 1920 року, Польща зобов'язувалася не підтримувати УНР.

Підписання Ризького мирного договору
Підписання Ризького мирного договору

Українські вояки зупинилися перед дилемою: бути інтернованими до польських таборів або продовжувати боротьбу з Москвою на схід від Збруча. Так завершився основний етап національно-визвольної боротьби й Української революції 1917–1921 років, з кульмінацією 21–23 листопада 1920 року, коли Армія УНР під ударами більшовицьких військ відступила за річку Збруч, яка на той час була прикордонною, а зараз розмежовує Хмельницьку й Тернопільську області.

За Збручем українців роззброїли. Близько 16 тисяч вояків були інтерновані до Польщі.

Так і Павло Стецюренко, разом з дружиною Альмою та синами – 10-річним Костянтином і немовлям Євгеном, опинився в таборі інтернованих українських військ у місті Каліш. З часом доля роз'єднала сім'ю назавжди.

Павло Стецюренко в таборі нудьгував, повернувся до старих звичок гри в карти, це завдавало постійних фінансових прикрощів сім'ї. Альма з гіркотою згадувала, як Павло програв навіть її теплу хутряну шубу, яку подарував раніше молодій дружині, – цього жіноче серце не могло пробачити.

Через пару років Павло Стецюренко поїхав працювати у Францію. І їхній шлюб розпався. Пізніше в Каліші вона одружилася з підполковником Армії УНР Миколою Аркадійовичем Харитоненком – 11 листопада 1931 року, уже після народження доньки Оксани, коли їм удалося оформити розлучення з Павлом Стецюренком[2].

 

Група інвалідів Армії УНР, інтернованих в таборі Каліш

Архів ОУН - УІС-Лондон

Щодення в таборі інтернованих осіб у Каліші описав Євген Стецюренко у своїх мемуарах[3]:

"Життя проходило в колишніх військових казармах, переобладнаних під квартири для сімей. Кілька казарм для самотніх чоловіків. Це особливе поселення було відоме як Український табір.

Він знаходився приблизно в двох кілометрах від міста, до нього можна було дістатися польовою дорогою, яка перетворювалася на багнюку після сильних дощів, особливо восени.

Незважаючи на свою назву – Кемп-стріт, дорога ніколи не мала тротуарів або бруківки, якими тоді були обладнані більшість вулиць Каліша".

У Журналі зарахування старшин Дієвої Армії УНР на дійсну військову службу впродовж 1920–1923 рр. про Павла Стецюренка сказано дуже коротко – поручник, кіннота – сотник.

Деталі біографії дізнаємося з небагатьох архівних матеріалів та коротких сімейних спогаді – Альми Меліс та Євгена Стецюренка, які після Другої Світової Війни й довгих років у німецьких таборах ДП, опинилися в Новій Зеландії.

Павло Стецюренко, повернувшись у Полтаву з дружиною Альмою Меліс, 1906 -1907 року працював у Полтавському Олександрівськом реальному училищі, відкритому ще 1876 року. У таких навчальних закладах більше уваги приділяли фізико-математичним та природничим наукам (хімії, космографії, географії, природознавству тощо) та сучасним іноземним мовам.

 
Полтавське Олександрівське реальне училище

За висновками автора, Павло Стецюренко раніше сам закінчив Полтавське реальне училище, а далі продовжив навчання в Єлисаветградському кавалерійському училищі.

На 1880 рік у Російській імперії існувало 16 юнкерських училищ — 10 піхотних, 3 козачих, 1 змішане та 2 кавалерійських — Єлисаветградське та Тверське юнкерське училище. Єлисаветградське Кавалерійське Юнкерське училище (ЄКЮУ) засноване 1865 р. (на 60 юнкерів), 1868 р. збільшило свій штат до 90, а 1880 р. в ньому навчалося 150 юнкерів.

З 1874 р. Єлисаветградське кавалерійське юнкерське училище стало основним постачальником офіцерських кадрів кавалерії в Російській імперії — його випуск був на третину більшим, ніж у Миколаївському, і вдвічі, ніж у Тверському[4].

Після розпаду Російської імперії в часи національно-визвольних змагань колишні випускники Єлисаветградського кавалерійського юнкерського училища опинилися в різних військових строях, обравши свій подальший шлях і власну долю у складі армій різних держав і урядів, утворених на теренах колишньої імперії.

Національно свідома частина колишніх юнкерів-кавалеристів вступила в змагання за незалежність України, формуючи еліту нової української армії.

Прикладом такого вибору став Євген Білецький. 1894 року він вийшов із кавалерійського училища підпрапорщиком драгунського полку, служив у жандармерії, у т. ч. помічником начальника Херсонського губернського управління в Єлисаветградському повіті, начальником Одеського управління.

1917 року входить до Українського Генерального Військового комітету, у 1918 – 1919 роках – начальник Херсонської ремонтної комісії з поповнення кінним складом Армії Української Держави (згодом – Дієвої армії УНР). 1920 р. стає командиром Учбового куреня 4-ї запасної бригади в Кам'янці-Подільському, потім – начальником Тилу АУНР, генерал-хорунжим.

 
Єлисаветградське кавалерійське юнкерське училище

У 20-річному віці закінчив Єлисаветградське кавалерійське юнкерське училище виходець із Полтавщини Юрій (Георгій) Глібовський. 1917 року на ІІ Всеукраїнському з'їзді полковник обраний до Українського генерального військового комітету.

Увійшов до складу Центральної Ради. Очолював штаб міського гарнізону під час оборони Києва від більшовицького війська Муравйова. Восени 1918 року служив помічником Генерального писаря гетьманської канцелярії, Полтавця-Остряниці. За Директорії отримав звання генерал-поручика.

На рубежі 1918 – 1919 років кілька місяців очолював Лубенський кінний полк армії Директорії кавалер ордена св. Георгія ІV ст., полковник, випускник ЄКЮУ Микола Вергелес.

Ще один випускник Єлисаветградського Кавалерійського Училища Леонтій Жуковський служив у Звенигородці, на Волині, у прикордонній сторожі, брав участь у Першій світовій війні. З весни 1920 року – в Армії УНР, де через рік став полковником і начальником Спільної школи підстаршини 3-ї Залізної стрілецької дивізії.

У буремні 1917-1923 роки влада в Полтаві змінювалася багато разів. Сили УНР, червона армія та місцеві ватажки збройних угрупувань по черзі займали місто. Можна припустити, що в цей час Павло Стецюренко приєднався до армії УНР і з родиною відійшов у походи з рідного міста.

Стецюренко зазначений у списку зарахованих наказом від 9 квітня 1921 року до 3-ої Залізної Стрілецької Дивізії під номером 34, про що свідчать архівні документи, отримані від ЦДАВО 19 квітня 2021 за номером П-416. Під час Чортківської офензиви Павло Стецюренко очолював кінну сотню штабу 3 дивізії.

У статті "Від Дністра до лінії перемирря і відворот за Збруч" авторства генерал-хорунжого Олександра Удовиченка, описані події від 15 вересня до 21 листопада 1920 року. Тут же ми зустрічаємо згадки про Павла Стецюренка в правій групі під керівництвом ген.-хор. О. Удовиченка в складі 3-ї Залізної Дивізії:

"На фронті 3 Залізної дивізії бої провадила виключно кіннота. Кінний відділ в безпосередній команді командира ґрупи о 7 год. ранку, зосередившись у с.Сосулівка, вирушив на с. Залісє й далі рушив через с. Шманьківці в напрямі Чортків, маючи атакувати це місто зі сходу.

Перерізавши шосу Чортків-Скала, кінний відділ біля 10 год. зупинився в лісах, що в одному кільометрі на південний схід від Чорткова. Кінну сотню штабу 3 дивізії в команді Стецюренка вислано по шосі на Чортків як розвідку.

Сотня, вийшовши з узлісся на перехрестя щоси Чортків-Скала і Чортків-Гусятин, зустріла рясний мушкетний і кулеметний огонь і мусила відійти, втративши кілька ранених і серед них – бунчужного сотні".

Дякуючи старанням сина вояка Армії УНР Дмитра Екчинського та його синам, парафії УАПЦ в Парижі ім Св. Симона, прах сотника Армії УНР Павла Стецюренка, як і інших воїнів, перенесено до братської могили в Шалетт-Везін.

 
Могила вояків Армії УНР у Шалетт-Везін

Автор проекту меморіалу – львівський скульптор Іван Самотос .Пам'ятник-склепіння освячений 18 лютого 1990 року за участю великої кількості українців, які приїхали з різних частин Франції до Шалетт-Везіна.

Знаково, що центральна композиція гробівця містить великий щит із Тризубом, де на середньому зубці розміщений хрест, праворуч – святий князь Володимир, ліворуч – свята княгиня Ольга. Тепер вояки Армії УНР спочивають разом. Хочеться сказати: "Боже, пом'яни їх у Царстві Небесному"!



[1] There is time for everything, by E.P.Steciurenko, Macmillan Brown Library, University of Canterbury, Bourne Press, 1995, page 148.

[2] Н. Пошивайло-Таулер, Історія офіцера УНР Миколи Харитоненка. Від Збруча до Нової Зеландії, Історична Правда, 1 квітня 2021

[3] There is time for everything, by E.P.Steciurenko, Macmillan Brown Library, University of Canterbury, Bourne Press, 1995, page 148.

[4] Шляховий К.В. Єлисаветградське кавалерійське училище.

«Західні Креси»: українська спадщина східних земель III Речі Посполитої

На значній частині східних земель III Речі Посполитої протягом століть розвивалися українська культура і мова. Нині польське суспільство часто не бачить або недооцінює українського виміру культурної спадщини цих земель.

Хто і коли вигадав гасло "Слава Україні!"

Гасло народилося у Харкові. Загриміло на всю Україну з Києва. Збереглося завдяки зусилллям галичан і волинян у Львові та Рівному. Але в збірнику праць Степана Бандери немає отої популярно вживаної в інтернеті цитати, яка йому приписується: "І прийде час, коли один скаже: "Слава Україні! ", а мільйони відповідатимуть "Героям слава!"

Молоде життя Євгена Побігущого-Рена

Незважаючи на польську займанщину, українське життя в Коломиї, зглядно у молоді, дуже активне і рухливе. Діють у місті два українські покоління – батьки молодих людей, і вони самі – нове покоління українських патріотів. Оці "молоді" страждають від програної боротьби батьків, їхнього сидіння і квиління про те, що треба змиритися з фактичним станом. Натомість молоді час від часу все голосніше ставлять своїм завданням визволення рідної землі від окупантів і загарбників, особливо ті, що вже воювали за Україну

Знайти місце для шляхти в українській історії. Візія оптимістична

Події середини XVII cт., що кардинально змінять українську історію, ми оцінюємо через кілька століть потому. Знаємо, як струсонуть вони Річ Посполиту та світ навколо неї; знаємо, до яких наслідків призведуть. Їх учасники, проте, таких знань не мали, вони діяли так, як диктувала їм тогочасна система цінностей. Цінності ж залежали від того, до якого стану людина належала, в якій частині держави жила, в якій родині народилася й чим у житті займалася. Додаймо, що історія – це не хімічний дослід, де всі елементи зважено й пораховано. Тож ми можемо хіба що здогадуватися, якого елементу виявилося забагато, а якого – забракло, щоб на позір стабільний світ злетів у повітря