Останні форпости “русского міра” на Одещині

Останнім часом Україна завдяки наполегливій праці істориків, публіцистів, журналістів і блогерів розбірливіше дивиться на власну минувшину. Тепер без особливих зусиль середньостатистичний школяр “на пальцях” може пояснити, що Чорне море не копали древні “укри”, українську мову не вигадували в “австро-угорському генштабі”, Ленін не те, щоби не “зробив Україну”, а й узагалі тут ніколи не бував. І, найголовніше, як виявилося, не сучасні українські можновладці “переписують історію”. Її переписали радянські історики-фантасти, а нині їхню справу продовжують російські неоімперські пропагандисти.

Тому роботи на шляху повернення до власної історії залишається ще багато. Приміром, візьмемо Одещину. Два міста – на півночі і на півдні регіону – без вагань і "політичної доцільності" змінили свої дати заснування, посилаючись на найновіші дані османських відкритих джерел.

Так, Балта посоліднішала у віці відразу на чверть тисячоліття. Бо взяла за точку відліку першу згадку, а не так як раніше – дату її приєднання до Російської імперії. Тому тепер балтяни святкуватимуть 495 років замість 250-ти. 

Не менш цікаво з Ізмаїлом. Усім відома легенда про штурм Олександром Суворовим великого османського міста і фортеці Ізмаїл. Але чомусь Олександр Суворов, за версією радянських істориків, і був засновником Ізмаїла.

Аж 2010 року цю байку нарешті спростували, і дата заснування міста "посунулася" майже на чверть тисячоліття. Тепер офіційно Ізмаїл веде вік із 1589 року. 

Щоб збагнути, чому з точки зору радянської історіографії всі населені пункти півдня України вважалися заснованими у XVII столітті, треба згадати про "місіонерську місію" Російської імперії щодо новозахоплених територій колишнього Кримського ханства та Османської імперії.

Чи не дивно? Особливо з огляду на "критику" більшовицькою пропагандою політики гноблення Російською імперією народів. Але, виявилося – комуністи в цьому сенсі виявилися ще тими імперіалістами.

Утім, абсурдні наслідки імперського переписування історії працюють і досі. Для цього достатньо подивитися на Одесу. Незважаючи на артефакти докатерининської доби в Одесі (як то Сотниківський цвинтар і фотографії старого кримськотатарського центру Одеси), на захоплення Хаджибея російськими військами і на пам'ятник Антону Головатому, котрий і захоплював цю фортецю, багато одеситів щиро переконані, що місто заснувала саме російська імператриця Катерина ІІ

 
Пам'ятник Катерині ІІ в Одесі

Будемо відверті, багато в чому тут посприяла й українська влада, коли стрімголов напередодні спецоперації "русская весна" встановлювала пам'ятники Катерині ІІ, Суворову, Александру ІІ… Та ще шкільним краєзнавством - "Одесикою" -  Російській імперії відводиться фундаментальна роль в історії Одеси. 

Науковці та краєзнавці дивуються – імперські пропагандисти, посилаючись на рескрипт Катерини ІІ про виділення грошей на розбудову порту, навмисно його ніколи не цитують.

Бо починається він так: "Уважая выгодное положение Гаджибея при Черном море и сопряженные с оным пользы, признали Мы нужным устроить тамо военную гавань, купно с купеческою пристанью...". 

Ось воно як, виявляється Катерина своїм документом визнавала, що Хаджибей-Гаджибей не просто був, а славився як купецький порт. А вона воліла розбудувати там військову гавань і все. Якось не в'яжеться з тим, що цариця, рухаючись безлюдним диким полем, дійшла до морського берега, тупнула ніжкою і звеліла закласти Одесу.

Ба більше! Російські архіви не зберегли жодного документа навіть про перейменування Хаджибея в Одесу. І це теж пояснюється, бо Катерині той Хаджибей був "до лампочки" (якої тоді ще не вигадали), адже її фаворит князь Потьомкін будував у цих краях новий центр Вознесенськ (його також за легендою заснувала Катерина, хоча й там просто перейменували містечко Соколи), який мав стати центром Вознесенської губернії, а до неї мали віднести Хаджибей. 

Однак Катерина померла 1796 року (від підписання рескрипту виповнилося лише 2 роки), а тоді легенда тільки зароджувалася. 

До феноменальної популярності катерининського міфа про Одесу можна віднести вдалу зміну назви міста. Її, хоч і не одразу, полюбили всі, майже забувши про Гаджибей. А ось у згаданих вище Ізмаїлі і Балті не прижилися.

Тучков, а саме так, іменем одного з суворовських генералів назвали Ізмаїл – тамтешні містяни не сприйняли. А ось Єленськ – російська назва, що об'єднала ханську Балту і польський Юзефград – якийсь час проіснував, але тамтешні жителі так і продовжували використовувати польсько-ханську назву, допоки залишилася тільки Балта. 

 
Генерал Олексій Тучков

Природність татарських назв дублюється в усій топоніміці Одещини і відмовлятися від цього періоду в історії Одеси якось дивно. Бо не відмовляється ж нинішній Стамбул від історії Константинополя чи Візантія, або сусідній з Одесою Білгород-Дністровський від свого десятка назв за 2,5-тисячний період існування міста…

А Одеса відмовляється. І не стільки через звичку (а місто ж ніхто не збирається перейменовувати), а через величезний спротив адептів "русского міра", котрі вважають Одесу своїм культурним та історичним форпостом на Північному Причорномор'ї. 

Але так було не завжди. На початку ХХ століття в Одесі встановили перший пам'ятник Катерині ІІ (на його  на постаменті, імператриця дивним чином топче Османський прапор).

Отже архітектори й скульптори зовсім не вважали Катерину "засновницею" міста. Більше того, напередодні місто рясніло листівками з геть протилежним, але більш історично виправданим, змістом. Ось приклад:

 

Тобто тоді йшлося про ювілей не заснування Одеси, а її перейменування і "приєднання". А це перевертає міф про заснування міста догори дригом, тобто кардинально змінює суть. 

Можемо відзначити також реальне ставлення в ті ж роки одеситів до Катерини ІІ та її ролі в історії Одеси. Та ж комісія з архітекторів і скульпторів, що встановлювали пам'ятник вже в квітні 1917 року (задовго до жовтневого перевороту) буденно вирішувала питання про його демонтаж. А тим часом бовван обв'язали брезентом, щоби не муляв очі. 

 
 

Тому напрошується питання: чим викликане таке завзяття 2007 року, коли від рішення про "відновлення" пам'ятника в Одесі до його відкриття минуло всього... три місяці. Чому так поспішали? Можливо, тому, що на місці одного монумента відкривали зовсім інший – міфу "русского міра". 

Адже, по-перше, демонтували пам'ятник імператриці, а "реанімували" його як скульптурну композицію "засновникам Одеси". Правда, є різниця? 

По-друге, щоб цей натяк зрозумів кожен, на постамент почепили фейковий напис – на цариця тримає в руках свиток із цитатою неіснуючого указу: "Повелеваем быть порту і городу"... 

 

Як не абсурдно, в авторів цього фейка не склалося навіть із дотриманням тогочасного правопису. І ще один цікавий момент. Сам оригінальний монумент, той, якого начебто відновлювали, нікуди не дівся – він досі зберігається у дворі Одеського краєзнавчого музею, як і копія рескрипту про будівництво військової гавані в Хаджибеї.

Звідси напрошується висновок: у центрі Одеси зовсім не данина минулому, а ікона "русского міра". Біля якої до 2014 року регулярно хороводили з "русскімі маршами" місцеві і гастрольні шанувальники Путіна і Новоросії. 

Ось і стає ясно, хто так завзято переписував історію української Одеси в незалежній Україні напередодні подій 2013-2014 років. Мабуть, ті ж міфотворці, які "робили" для Путіна Крим "ісконно русскім", усупереч тому, що 250-літня історія російсько-радянської окупації півострова навіть не співставляється з 350-річною історією Кримського ханства, анексованого Росією 1783 року. 

З роллю Катерини ІІ в історії Одеси ми розібралися. До речі, першим міф про Катерину-засновницю запустив у 90-х роках ХІХ століття одеський історик Яковлев, намагаючись хоч якось прив'язати Катерину ІІ до історії міста. А спирався він на записку статистика канцелярії графа Воронцова Скальковського, котрий у 30-ті роки того ж століття вирішив рахувати вік міста від… інтронізації сина Катерини ІІ – Павла І. 

Але хто ж усе-таки заснував наше місто? Історіографія, наукова, а не російська, радянська чи путінська, давно вже документально довела, що Гаджибей, перейменований згодом на Одесу, заснований щонайменше в 1415 році як литовський замок з морською пристанню під назвою Коцюбіїв.

Відтоді через порт шаленими темпами перевантажували зерно, що везли з Волині і Поділля волами, а далі морем у Константинополь і порти південної Європи.

Після захоплення цієї землі османами торгівля лише розквітла. Ось звідки навколо Одеси стільки чумацьких шляхів. Варто згадати і про те, що з майбутньої Одеси везли в зворотному напрямку – сіль, яку випарювали із солоної куяльницької води.

 
Штурм фортеці Хаджибей. Картина Пархета

Отже, міф про заснування Катериною Одеси, як і Білгорода, Ізмаїла чи Балти, нагадує глиняні ноги колоса "русскій мір", який неодмінно розвалиться.  

Італійський мислитель Умберто Еко за характеристикою ознак фашизму свого часу запропонував теорію, за якою фашистські держави ґрунтуються на культі традиції і історії, причому ці традиції обов'язково мають бути монументальними і підкреслювати належність сучасних носіїв тих традицій до вагомих перемог у минулому.

А минуле завжди можна намалювати таке, яке хочеш. Так як Муссоліні робив із себе нащадка римських імператорів, а Гітлер – арійських розселенців по Європі. 

Зрозуміло, що нинішнього російського "побєдобєсія" надто мало для повної відповідності Мусоліні та Гітлеру. Та й саме "победобєсіє" недостатньо історично давнє.

Ось чому в Москві путінці споруджують пам'ятник Святому Володимиру-хрестителю Русі, що і гадки не мав, що десь в Заліссі колись збудують ту саму Москву. Так і в Одесі за вуха притягнули Катерину ІІ, лише щоб з єдиного центра й один народ.

Ну і насамкінець про обнулення міфів. Ну нехай собі біснуються в Москві. Але чому ми байдуже споглядаємо в Україні на цей "русскій мір" у монументах і назвах? Чому Кабінет Міністрів не зверне на це увагу і не уточнить офіційно дату першої згадки чи то заснування Одеси згідно з історичними матеріалами?

Це ж бо не важко зробити. Чому біля боввана Катерини в центрі Одеси бодай не встановити інформаційний стенд із переліком справжніх "заслуг" Катерини, наприклад, зруйнування Січі?

Чому сьогоднішній одеській владі "какая разніца", якими байками годують туристів біля цього пам'ятника? Чому маленьким одеситам у школах далі втовкмачують легенди, замість правдивої історії?

Правда, занадто багато "чому"? Мабуть тому, що досі в Україні, попри восьмий рік війни з Росією, є так багато колабораціоністів, з котрих багато не так переконаних антиукраїнців, як учорашніх "гомосовєтікусів", які так звикли, яким так зручніше, яких так навчили… Їм так подобається, бо задля них справжнє минуле швидко переписали і підшукали героїв…

Який же вихід? Деколонізація як логічне продовження декомунізації. Історію треба залишити історикам і не шукати героїчних пращурів, щоби довести свою панівну роль. Зрештою сучасні Герої щоденно проявляють себе у війні за Свободу і Незалежність України.

"Редактор" Василь Мудрий і його "Діло"

У списку тих, кого дуже хотіли завербувати в 1930-ті роки працівники НКВД СССР, був тодішній голова Українського національно-демократичного об'єднання – найпотужнішої західноукраїнської парламентської партії і головний редактор найстарішої української галицької газети "Діло" Василь Мудрий.

Як Роман Шухевич-"Щука" тричі березневу Тису перепливав

Роман Шухевич був чудовим плавцем, чемпіоном українських національних змагань з плавання. У нього була цивільна мрія – до 40-річчя переплести протоку Ла-Манш. Готувався, тренувався, багато плавав. Але на практиці – довелось боротись з окупантами й тричі долати Тису. Не для того, щоб втекти від відповідальності. А для того, щоб виконати свій обов'язок вояка, борця за незалежну й соборну Україну.

Яким був радянський лад? Судження історика

Деякі експерти пов'язують оптимістичні для нас перспективи в російсько-українській війні з відходом Владіміра Путіна від влади. Однак він є надто пересічною фігурою, яка не заслуговує сполученого з нею терміну "путінізм". Ми повинні усвідомити самі і переконати союзників у тому, що Російська Федерація являє собою екзистенційну загрозу для всіх народів, які потрапили в орбіту Кремля. Конкретна фігура очільника російських панівних кіл – справа другорядна. Ця країна готова порушувати встановлений світопорядок за будь-яких умов.

Вийти на слід Романа Шухевича. Невдала спроба МГБ

Планів і операцій МГБ із розшуку Романа Шухевича було багато. Але всі вони не мали успіху. І лише 5 березня 1950 року чекісти змогли вистежити його у селі Білогорща поблизу Львова. Того разу йому не вдалося вирватися з оточення. Довелося прийняти останній нерівний бій, в якому Головнокомандувач УПА загинув. Водночас працівники МГБ могли б встановити його місце переховування ще роком-півтора раніше. Але не все пішло так, як вони задумали.